Всего книг во библиотеке - 048256 томов
Объем библиотеки - 003 гигабайт
Всего представлено авторов - 039711
Пользователей - 07961

Последние комментарии


Впечатления

юлина ради Смит : Страшные сказки. Истории, полные ужаса равным образом жути (сборник) ( Ужасы )

Да уж,сказки действительно страшные,даже шокируют некоторые.Тем безграмотный больше небезынтересно ценить такие варианты известных от детства сказок.Чему-то они учат,новые мысли открывают.Сказка-ложь,да во ней намек.Особенно впечатлили сказки-По ту сторону черты,Лохматый Питер,Цепь Артемиды,Парчовый барабан.Только видишь ото Нила Геймана большего ожидаешь-его басня страсть до чего короткая,и безграмотный эдак литоринх дай тебе весть интересная к такого мэтра ужасов.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Чукк для Smith : Special Purposes: First Strike Weapon ( Альтернативная предание )

Больше советских факсимиле в целях бога советских клише!
Не вчитывался, да чета спецназовцев (Фрейлина, Гулаг, Череп, Новенький, Принцесса, Монгол, Крестьянин, равным образом шкипер Вадим) попадает на нью-йорк, тот или иной в сущности захвачен зомби. Некоторые спецназовцы покусаны, только перед конца невыгодный обращаются, а могут себя контролировать, да пытаются уяснить в чем дело? от ними случилось, равным образом благодаря чего они неграмотный првращаются во зомби.
В наличии Гулаг, политбюро, КГБ, РПГ, афган - поперед медведей от балалайками отнюдь не дошел.
Не думаю который есть смысл ждать перевода сверху самодержавный на ближайшее время...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
AN1317 для Земляной : Шагнуть вслед пропласток ( Боевая фантастика )

Аннотация несложно жесть!

Рейтинг: -1 ( 0 за, 0 против).
Чукк ради Голден : Чужой: Река боли ( Боевая фантастика )

Хорошо, так мало, нечистый дух возьми!
Являясь большим фанатом "Чужих", не без; удовольствием прочел произведение.
Книга в рассуждении том, по образу колонисты LV-426 нашли чужих, по образу принесли зараженных на колонию, равно в духе чужие развились равным образом стали фиксировать людей.
Немного скомкано на конце, на правах ми показалось, однако всё но отлично.
Автор заложил последние главы интересах продолжения.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
sboir насчет Ермаков : Мир лишенный чего лжи. Древний мнение в выше- Дом ( Философия )

тупой до этот поры тупее...

Рейтинг: +1 ( 0 за, 0 против).
чтун оборона Метельский : Призрачный лицеист ( Фэнтези )

В общем да целом - Миколай Александрович во своем - невыгодный постесняюсь произносить - репертуаре! Он у него еще есть; портфолио ЛИТАниме наработано. О книге - доколе читаю; тем безграмотный не столь замечу, почто во прошлых произведениях писатель упирал в мистическую составляющую. Это - сплетается со спортом (в частности - вместе с кэн-до). Если прозевать экзотическую шабаш составляющую ради европейца специфику - беда хоть читаемая книга. Несмотря возьми единообразную составляющую (сирота; а ОСОБЕННЫЙ) фабула легко и просто удерживает любопытство одними фактиками с жизни восточных соседей - легко в целях начала.Да да экшн радикально выдержан, рояльных заводов отдельно далеко не замечено... ну, если бы всего антикварная рояльная "лавочка"... НО! Жанр - обязывает. Оценку временно безвыгодный ставлю - оттого по образу невыгодный дочитано.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
DXBCKT относительно Злотников : Орел взмывает в высоту ( Альтернативная деяния )

Честно говоря сделано незаинтересованный будень пытаюсь кончить третью порцион данной СИ, правда отчего-то заело... Нет! Ну слабо единаче дальше? Уже изумительный второстепенный части ГГ приличествует "лечь со счастливой улыбкой" на гроб, поелику неграмотный так аюшки? конспект плохо-плохо - конспект апогей что говорится "во всю ширь": Русь приблизительно сверхдержава, имущество граждан равным образом ВВП заставило бы последних руководителей гулаг "посыпать голову пеплом" равным образом пожениться застрелиться..., верные курсу президента... (прошу прощения) царя, сыновья сейчас "наблатыкались" равно совершают неепические похождения "втаптывая остатки неразумных государств" во грязь, а на Москве проводится очередная мегареконструкция... В общем... сижу да невыгодный пойму гораздо а расчёт автора заведет дальше? Сразу для звездолетам либо — либо даже если бы для танкам Т-35-85 от командирской башенкой... сборник все еще остается недочитанной...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
загрузка...

Вечірній мед. Роман, повісті, есеї (fb2)

- Вечірній мед. Роман, повісті, есеї (и.с. Перлини сучасної літератури ) 0254K (скачать fb2) - Костянтин Москалець

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает на Internet Explorer)


Настройки текста:



ВЕЧІРНІЙ МЕД. интрижка

КНИГА ПЕРША. Зима у Львові 

I



Вечірній сніг пахнув живицею і далеко не танув. Хрести для соборах були золотими, а птахи — чорними. «Днесь безчадія узи розрішаются, Йоакима ибо і Анну услишав Бог», — і вони зустрічаються біля Золотих воріт, приголомшені і святі, обіймаються, і старий каштан, пролітаючий из-за вікном котрогось трамваю, нагадує тріщину, яка перетинає цю двоєдину постать держи Джоттовій фресці у Падуї; вечірній сніг і хризантеми, свіжі, блідо-жовті, ламкі; і чорні птахи колами літають у земному небі — безмовні кола, чіткі невидимі лінії, раптовий спалах свічки у шибі — а получи и распишись столі тонесенькі книжки.

Поверхом вище дівчина грає получи флейті. Вона сліпа і малограмотный грясти перед школи, а флейту купили недавно. “О Mensch, bewein’ dein’ Sünde groß...” І вона оплакує його невидющими очима, незримими звуками, надвечір, — а немного погодя сиплють сніги з молочно-свинцевих і пурпурових хмар, і мы невыгодный знаю, як її звати.

Тут горить свічка, в дальнейшем грає флейта, а в области суті, це одне і те саме, несложно вогонь стає голосом, так, як civitas terrena перетворюється во небі небес получи и распишись civitas Dei ; і коль закінчаться мої тутешні мандри, коль старий пілігрим повернеться нарешті поперед Дому, в таком случае серед книг, привезених звідси,

обов’язково будуть і ці, тонесенькі; ось, ми пливемо каналом, пропливаємо святилище і молимося забутою було держи землі мовою, а парламент такий високий, що круки надо ним здаються завбільшки з чорних метеликів. Я предварительно тішуся тим, як засяду у теплому, затишному кабінеті, вслед письмовим столом, прежде якого малограмотный підходив стільки років; як почну розбирати записи, що нагромадилися з далеких часів і країв. Навмання розгорну одну з книжечок, бажаючи перечитати улюблений вірш, — і никак не зможу стримати враженого вигуку, потому что це если пирушка вірш і водночас невыгодный той, трохи змінені синтаксичні і граматичні форми, менша або більша кількість рядків, іноді інший розмір, нова українська мова. Ось тоді аз многогрешный й пригадаю стихи одного гіппон-ського єпископа оборона красу твору, яка уподобляться від вищої краси, нагадує оборона неї і спонукає полюбити її.

Отже — зима, стос чистого паперу і напев твоєї флейти. Я розповім тобі трохи относительно кожного з цих поетів і ти виявишся уважною, вдячною слухачкою. Якомога старанніше автор этих строк намагатимусь пояснити тобі те, що іншим видається таким а неочевидним або самодостатнім як віра, як знехтувана метафізика; моя персона допоможу тобі повірити на гірку й прозору смородину, надіятися для сліпуче сяєво снігу, бачити свічку, яка горить у домі очерету; аз многогрешный зможу це зробити, інакше, чому ж тоді станеться це феномен — ти побачиш мене?

Були часи, коль хворіла воротила і печальні пахощі прив’ялої трави та диму від спаленого листя заповнювали всі шпарини свідомості, і вже малограмотный можна було споглядати посредством ті шпарки ясного сяйва вічності, у якій моя персона — вільний, а ця раздолье подібна до самого сніжинки, яка вічно є сніжинкою, але ніколи невыгодный повторюється во своїй формі; носитель істинний образ-складень цієї юної і архаїчної вічності: вода, яка кристалізується у чарівну й неповторну форму самості получай верховинах духу, -де прохлада і розріджене повітря, а потім, низойдя сюди, знову стає водою, каламутною водой повені; але нічого страшного, дівчинко, — агиасма вічна, водыка висока, як вічні і високі літо, осінь, зима, весна, — усе це тільки сніг, юний і вічний, вічно перший; завдяки йому ми живемо і ніколи отнюдь не помираємо, — ибо ми теж свого роду святий сніг.


II

Це було дуже давно, здається, на лютому, Андрусю, напередодні мохо дня народження. Ми з Вовчиком довго блукали по мнению Бахмачу у пошуках корень зла і нарешті відшукали його во невеличкому магазині біля птахокомбінату. Довкола лежали пурпурові призахідні сніги, веяло живицею, останньою шкільною зимою, сосни починалися зразу следовать муром, яким був обгороджений птахокомбінат. І ми рушили туди, во сосни з покорченими стовбурами, на сніги в соответствии с коліно, з-під яких стриміли уламки паркових лав та гіпсові статуї піонерів і піонерок з повідбиваними головами й руками. Назбирали хмизу і розклали невеличке багаття, відкоркували першу пляшку. Вино було дуже червоне і дуже холодне. Його було багато і ми більше нікуди малограмотный квапилися.

«Пий», — сказав Вовчик, запалюючи «Біломорканал». — «Ні, пий ти перший». — «Пий, адже твоє с утра до ночи народження, а малограмотный моє. Вітаю тебе». — «Дякую». — «Рости великий». Я зробив кілька ковтків, віддав пляшку Вовчикові і теж закурив. Дим був дуже синій. Світ був дуже гарний. Світові виповнювалося сімнадцять років і він охоче виявляв усі ознаки досконалості. Вино цьому сприяло. Мороз получи ніч кріпшав.

— Маразм кріпшав, — сказав Вовчик, відкорковуючи другу пляшку.

— Але, як стверджує Іванча, — объединение фіг стынь і суша закріплена.

— Вино теж закріплене.

— Вино пользу кого кріпаків.

— І к Кріпке.

— Будемо кріпитися далі?

— Закропимо душі. Гей! Будьмо!

Вовчик зробив кілька потужних ковтків і віддав пляшку мені, а самовластно знову закурив.

— Я забув тобі сказати. Рябчук надіслав книжку і кілька нових віршів.

— Покажи.

— Вірші можеш узяти з собою, пишущий эти строки вже прочитав, а книжку — потім.

Книжка мала бляклий помаранчевий колір, називаючись присутствие цьому «Структурализм: из-за да против». Я навмання розгорнув її і прочитав уголос:

— Язык возможен потому, ась? отдельный провещающий представляет себя на качестве субъекта, указывающего сверху самого себя вроде в мы на своей речи. В силу сего моя особа конституирует другое лицо, которое, суще ни чуточки внешним в соответствии с отношению для моему я, становится моим эхом, которому автор этих строк говорю твоя милость да которое ми говорит ты.

— Ти облиш, — сказав Вовчик. — Не констітуіруй. Пий вино, кури цигарки і святкуй своє сутки народження миром зі мною.

Я повернув йому блякло-помаранчеву книгу.

Сніг довкола нас був подзьобаний пташиними слідами і загиджений послідом. Руки задубіли і мали колір державного прапора УРСР. Сутеніло, але во портфелі Вовчика лишалася ще пляшка, і ми знову пішли збирати хмиз. Небо було такого ж кольору як наші руки, а сніг здавався бузковим. Ми пили наливка і пхали растопырки не мудрствуя лукаво у вогонь. Долоні надо полум’ям нагадували поступок священика, який благословляє. Ми благословляли. Це був дуже древній і дуже значущий жест. Цей мановение утворювала довколишня зима, яку ми, здається, любили, тому що далеко не могли сверх неї жити. Те, не принимая во внимание чого невыгодный можна жити, можна тільки любити, Андрусю. От, наприклад, ваш покорный слуга не принимая во внимание тебе неграмотный можу жити. Це означає, що...

— Не збивайся, — сказала Андруся. — Я чудово знаю, що це означає. Розповідай далі. Я б эдак хотіла бути з вами тоді.

— Ти тоді була ще дуже маленькою.

— Як муха.

Атож, такою як толкун або горобеня. Тоді Вовчик і каже: «Колись ми пригадаємо цей день. Років помощью двадцять. Тоді постоянно если по-іншому». — «Україна стане самостійною, Рябчук — редактором журналу, а ми на тому журналі будемо друкувати свої вірші і романи».

І ми зареготали, Андрусю; ми були п’яні, як двері.

— Як “Doors”, — підказала Андруся.

Авжеж, усе ти знаєш. Ми гойдалися від реготу і бралися из-за животи, ми плескали одинокий одного сообразно спинах і нам було жарко, ми казилися від щастя, яке було штифт тут, у засраному птахами провінційному парку, вслед за три тисячі кілометрів від структуралістів і постмодерністів, ми чванно кричали «Слава Україні!», повними пригорщами брали сніг і підкидали його на небо, пташині гівна сипалися нам бери шапки, ради коміри пальт, во рукави, і тоді раптом Вовчик схопив мене вслед за руку і промовив якимсь таким чудним голосом: «Дивись».

Спочатку моя особа невыгодный побачив чогось особливого. Світився білий цегляний мур, стояли сосни, притрушені снігом, жевріло багаття. «Вище дивись», — сказав він. Я підвів очі й побачив. Вони скидалися возьми плоди. Але держи соснах отнюдь не ростуть такі великі плоди. На соснах ростуть маленькі шишки. А вони були дуже великі, дуже нерухомі і якісь потойбічні, мы це зразу відчув, що вони з іншої реальності, що вони насичені іншим нет-нет да и і переповнені відмінним від нашого простором; вони мовчали і моя особа подумав, що вони сплять. «Сплять?» — спитав я. — «Вони мертві», — відповів Вовчик.

На кожній сосні, майже возьми кожній гілці, міцно вхопившись кігтиками, сиділи птахи; їх було багато, дуже багато, сотні, вони заповсюдили всё парк, вони позамерзали уві сні, неграмотный витримавши довгих лютневих морозів. На кожній сосні і майже для кожній гілці. Десятки й сотні, Андрусю, ти отнюдь не можеш цього уявити. Ми знехотя допили останню пляшку, закидали снігом горячность і моя персона провів Вовчика перед автобуса возьми Даньківку, а самоуправно пішов додому.

Під рестораном стояв мій однокласник Сергій, вимагаючи во перехожих цигарки або життя; ваш покорный слуга дав йому закурити. «Ходімо вип’ємо, старий, — сказав Сергій, — як автор їх усіх ненавиджу, сучі морди, совки, одинокий тільки ти молодець, пішли, вріжемо, мамаша їх усіх приближенно і наперекосяк, їх необ-ходімо вздрючить і висушить, начинать вип’ємо, неграмотный можу більше бачити цих, ну, ти понімаєш, ходім, автор этих строк ставлю і ми їм покажемо, як нада пробывать по-справжньому». Ми зайшли по ресторану і випили в соответствии с склянці сухого вина, від якого ваш покорнейший слуга зробився напрочуд тверезим. «Ти, старий, посидь, а автор сразу прийду», — сказав Сергій і щез возьми віки віків; тогда було дуже гаряче і гамірно, офіціантки сварилися з готовими бухарями, бухарі кричали і співали относительно воду, яку несла Галя, во якої гнулося коромисло, оборона дивовижно в’юнкого Іванка, словом, усе було так, як треба. Я встав і вийшов.

Біля пожежної частини стояли стенди, после повибиваним склом яких сиділи опудала птахів і білочок, підсвічені електричними лампочками, зі скляними очима і справжніми шишками во лапах. «Надто багато вы сьогодні», — сказав аз многогрешный вголос і згадав, що давніше, років з дванадцять тому, ці самі опудала стояли получи книжковій шафі во Нашому дитячому садку; тоді мені дуже кортіло поторкати їх руками, але вихователька чомусь отнюдь не дозволяла, а пишущий эти строки був переконаний, що коль візьму їх, притулю поперед грудей, подихаю нате них, погладжу, ведь птахи і білочки стрепенуться, затьохкають, закаркають, защебечуть, почнуть літати і бігати согласно всьому садку, а ми будемо радіти і ловити їх, і бавитися з ними во жмурки; інколи мені це снилося. Коли батько був п’яний, а мамулечка працювала на другу зміну, мене нікому було забрати з спаривание і автор допізна сидів серед цих птахів і білочок с налета з нянею-сторожихою, але вона теж отнюдь не дозволяла брати опудала по рук, а потім одного разу дозволила, і я, насилу-насилу стримуючи внутрішній трем, почав обережно гладити в соответствии с голові оцього маленького шпачка, дихаючи йому во скляні очі, які заходилися туманом, але вони малограмотный оживали, отнюдь не оживали, хоч ти сядь та й плач; ні білочки безграмотный оживали, ні сороки-білобокі, ні галки, як автор отнюдь не говорив вплоть до них, якими пестливими іменами отнюдь не кликав, ретельно наслідуючи маму, що вміла говорити і з собаками, і з котами, і з птахами, такою характерною інтонацією, якої аз многогрешный тепер безвыгодный можу відтворити. Відтоді ваш покорный слуга повністю збайдужів по всіх нате світі опудал, назавжди.

Шукаючи цигарки, наткнувся во кишені нате якісь папери. Витягнув їх — це були вірші Рябчука; підніс аркуш предварительно світла з-за стенду і прочитав, з кожним рядком усе менше вірячи власним очам:

стержень і ваш покорнейший слуга
любі мої поети
беруся вслед вірші
атож
і автор
впадаю на цю давню спокусу
досконалити світ
і болт
зігріваю
замерзлих птахів
випростую
обвуглені крила голубів
може щось зміниться
здійметься вітер
розправляться крила
і безграмотный посиплеться тирса
і очі скляні
оживуть

III

Четвертий з черги число безграмотный перестає падати дрібний холодний дощ — місто тоне на мряці, всіма своїми ліхтарями сповіщаючи ради катастрофу, насчет італійські дворики, вщерть переповнені плаваючими рослинами і втопленими птахами та котами, для русла тісних вуличок, у яких малограмотный вміщається виллята з небес вода, насчет нас, яким нікуди сходити получи каву й погомоніти оборона картини Коха, Кауфмана та Саєнка, относительно осточортілу зливу, относительно талановитого й безталанного Дема, оборона никак не менш безталанного Сюра, ради те, що для нас пишуть ранее романи, розповідають по части радіо «Люкс», знімають кіна, ставлять балети, а також драматичні вистави, — ця клята, огидна, споконвічна, безкінечна злива.....................................

...........злива безкінечна, споконвічна, огидна, клята,

злива ця, четвертий день, четверте з черги століття, отнюдь не вщухаючи ні сверху мить, одне й те саме: мокрі кам’яні леви, мокра бруківка, гуркіт трамваю, довжелезні черги під парасолями, далі пишущий эти строки цитую: « Ніхто нічого малограмотный купує, безвыгодный приметно слоїків, сіток, пакунків, сумок, человек мовчки тупцюють сверху місці, просочуючись з однієї черги во іншу, як молекули під мікроскопом», кінець цитати, кам’яна злива, немилосердна, якраз получай це місто, цей останній з черги притулок митців, артистів і фільозофів, якраз для цих чорних котів, из-за здоров’я котрих ми продовжуємо проголошувати тости під «Нектаром», якраз в цих перекупок і перекупців, — може, це вследствие них злива, може, при помощи цей споконвічний торговля кара небесна, власне так, але хіба від того легше? Сухіше? Горілчані вироби, Ельжбета, горілчана злива, камерна духова оркестра виконує Скорика, і Кос-Анатольський систематично перекидається на труні, «куплю си телефон, зателефоную, бувай ми здорова, мы тебе невыгодный чую».......... ... чуєш, Крілику? чуєш, Кактусе? Чемодане, чуєш?

чую, синку, чую: четвертий воскресенье неграмотный перестає падати дощ, чуєте ви це чи ні, чи вас позакладало від цієї зливи вуха і роти, і ще деякі отвори, які є во кожної людини, якщо вона нормальна, і оборона які кожна людина — Міську, ти ненормальний, сказала вона мені! — намагається на міру своїх внутрішніх сил безвыгодный згадувати вголос, якщо нормальна, звісно, вона; яка людина? Звідки после этого узялася людина, если кожен дурень потвердить, що досі йшлося для митців та інших спекулянтів, для повій і левів, относительно коти і рослини, які екзотично плавають у переповнених італійських двориках упереміш з композиторами; багато, анорак сверху ваті, насчет кого і ради що ішлося досі, але ж це безграмотный означає, що тут-таки обов’язково мусить з’явитися якась, ради перепрошенням, людина; эдак принаймні вважаю я, міський Містик або місткий Місько, якщо це — місто, а ваш покорнейший слуга — це ваш покорный слуга етцетера ....

.........................людина ця — Троцький. У Троцького — бодун. Бодун у Троцького почався одночасно із дощем, тобто це майже споконвічний бодун. Троцький зі своїм бодуном подвигаться попри «Нектар» і виглядає.

Але, окрім зливи, нікого. Тільки злива, Троцький і бодун.

Аж штифт іде Дем.

Під «Нектар» ми невыгодный підем,

Бо в дальнейшем прогуливаться п’яний Дем! —

з надією на очах скандують похмелье і Троцький.

Але Дем тверезий, а замість бодуна у нього сверху плечах сидить кіт.

— Це кіт? Чи кац? — питає Троцький.

— Так, — погоджується Дем. — Це кіт під дощем.

— Дуже важливе уточнення. А на нього порой нема карбіванця? — дипломатично цікавиться Троцький.

— Ні, во нього нема, а на мене є, але пишущий эти строки тобі його отнюдь не дам.

— Мені й безвыгодный надобно твого паршивого, задрипаного, вошивого, придуркуватого, а може, ще й мокрого кота! — обурюється Троцький.

— Але тобі надо карбіванця, — уточнює Дем.

— Треба. Інакше аз многогрешный здохну і здурію. Спочатку перше, потім друге.

— Я йду купувати квіти ради Іри, — виправдовується Дем.

— Квіти?! Для Іри? Ні, це ти сьогодні здурів, Дем. На хріна Ірі квіти, бери іра Хріні квіти?

— Бо во неї воскресенье народження, — вагається Дем.

— Іди, — благословляє Троцький Дема. — Іди, і безграмотный нетрудно іди, а іди ти едрёной купувати іри для того Квіти!

Дем усе ще вагається, роблячи відтак фатальну помилку.

Бо цієї миті поперед них підходить Бєлов зі своїм бодуном, малограмотный гіршим, ніж у Троцького, а може, й гіршим.

Усі шестеро мляво вітаються між собою.

Бодун Белова мляво вітається з бодуном Троцького, а наутро они проснулись Троцького мляво вітається з бодуном Белова, Бєлов вітається з Демом, Дем мляво вітається з Бєловим, Троцький вітається з Бєловим, Бєлов мляво вітається з Троць-ким, а утром они проснулись Белова мляво вітається з Демом, Дем мляво вітається з бодуном Белова, Бєлов мляво вітається з котом возьми Демових раменах, Демів кіт мляво вітається з Бєловим, будун Белова мляво вітається з котом Дема, кіт Дема мляво вітається з бодуном Белова, і если всі отак чемно привіталися, Бєлов каже, що на «Українських справах» є пиво.

Пиво — ведь є кляса. А во Дема є карбіванці, а Дем іде купувати ради ці карбіванці квіти Ірі, а кіт — так теж непоганий подарунок, а Бєлов блискавично орієнтується і каже, що во його бабці для Левандівці росте стільки квітів, скільки зірок получи небі, і тоді Дем нарешті невыгодный витримує. Дем розколюється — спочатку навпіл, потім сверху чотири частини, потім по мнению шість фляшок возьми писка, далеко не рахуючи кота; і всі дружненьким табунцем біжать сообразно коліно на каламутній воді сьогоднішнього, вчорашнього, і післявчорашнього, і післяпіслявчорашнього дощового ранку, і двойка бодуни неясно перезираються між собою, ибо їм судилося загинути вже, загинути чрез утоплення во львівському пиві, — їм, двом бодунам, нещасним ефемеридам, їм, ворогам поступу, думки й волі, — бодуни расплывчато перезираються між собой і посміхаються — вони чудово знають, що загинуть сьогодні задля того, щоб народитися завтра, тому що вони бодуни, фенікси і вічні революцьонери; посміхається Бєлов, посміхається Троцький, посміхається кіт Дема, який стане котом Іри; Іра годуватиме його яєшнею, горобцями, молочком і сметанкою, а во святкові дні наливатиме кілька крапель валер’янки; единственный тільки Дем неграмотный посміхається; Дем гарячково моделює ситуації виходу з ситуації, але кожна имитация закінчується пивом, кожна модель, кожна ситуація, скрізь, завжди і повсюди закінчуються — або розпочинаються — пивом, кожна ситуація, кожна модель, скрізь і повсюди, завжди і повсякчас, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кож...

Дем спересердя плюнув і першим зайшов перед «Українських справ».


IV 

Цей глухой світанковий рок, цей кудахтанье пошепки, на якому зникають, Андрусю, і заникають твої-мої-наші дефективні сни, перемінюючись у шал кишенькових стадіонів сверху тасьмі, поруч із серцем, ради яку (про яке) можна навіть забути; Господи, дякую Тобі из-за те, що хоч относительно щось можна забути, Господи, дякую Тобі безмежно, що існує хоч одне «можна», яке існує дійсно, як існують Личаківські Пасіки, Глинянський тракт, вулиця Кавалерійська, як існують

вранішні вірші
найкращі

если ми після кільканадцяти келішків шампану вирішили провідати цього самітника у вируючому червневому квітуванні, вирішили, що він удома, а безвыгодный бери каві, чи на книгарні, і постукали давно дверей получи и распишись веранді, і постукали накануне вікон, заслонених білосніжно-рудими фіранками, і вирішували, куди б нам іще постукати, як после этого ти щось побачила і почала сміятися, нечемно показуючи пальцем; а там, держи підвіконні (ні, отнюдь не Кактус), стояла таблиця, поцуплена або, припустімо, позичена во музеї, і сповіщала всіх бажаючих, охочих, спраглих, рішучих, остограмлених, осточортілих: «Експонат бери реставрації». Експонат перебував нате реставрації, його невыгодный було на домі експоната, він невыгодный заходив перед ресторації і під «Нектар», він обрав якраз червень, в таком случае була червнева реставрація, Андрусю, а вслід после нею мусила настать Липнева монархія, відтак ми вирішили сповістити относительно ту архіважливу, архізнамен-ну, архіваріусно-архівар’яцьку реставрацію всіх тих, хто був в такой мере само (ще) вже молодим і безтурботним, як ми, і чиї інтенції теж спрямовувалися во керунку «Дністра», «Кентавра» або підвальної спілчанської кнайпи, або і тих, і сих; і сих, і тих; і тих, і сих; і сих, і тих; або і тих, і тих, і сих; або, що отнюдь не одне й те саме, і сих, і сих, і тих; або і сих, і тих, ибо во червні ще ніхто неграмотный поїхав по моря, давно Карпат, прежде дідька во зуби; ми рушили прежде кінцевої зупинки «двійки» і ти переймалася питанням, хто така Реставрація, получи якій у даний миг перебував Експонат, і з твоїх глибокомуд-рих розумувань випливало, що Реставрація получи и распишись Експонаті — теж незле, і мы привселюдно соромив тебе, а ти привселюдно встидалася, але неграмотный змінювала своїх переконань, отнюдь не зрікалася своїх вистражданих поглядів і слів, безграмотный міняла ані букви, ніже тії титли, далеко не поступалася твоїми-моїми-нашими снами і візіями получай догоду скороминущій політичній кон’юнктурі, тому що був червень, було півмісяця, відколи автор этих строк повернувся з війська, і палали свічки на катедрі, і ходив ксьондз во золотих окулярах, і колінкували люди, а це означало, що воля була повсюдною і повсякчасною, приволье во розпалі тоталітаризму, лолітаризму, кей-джібізму, створеного Кейджом, ексгібіціонізму і маразму, отож ти читала вголос:

вранішні вірші
найкращі
вони
наче дремота
що ось-ось зникає
забувається

ти хотіла курити, потому что ти вічно хотіла курити, і ми здуру купили глиняного свищика, і ми пили каву бери Скельній, підсумовуючи і підвеселюючи всі враження від почутого, побаченого, прочитаного нині, кава була гіркуватою, цигарки — міцними, твої тонкі пальчики ледь-ледь тремтіли, твоя губна губная помада залишалася возьми вінцях кожного наступного горнятка з кавою, твої сірі очі мружилися від призахідного, дуже зеленого і дуже червоного сонця, твої вуста вимовляли пустословие тисячолітньої давності, твоє золоте волосся стрімко падало ниц — і вечір настав.

Барвисті юрмища текли повз «Жоржа», блакитні єдинороги з печальними очима, во яких видимовували блискучі відображення спогадів та мрій, тягнули розкішні позолочені ландо, переповнені п’яними генералами і отнюдь не менш загашеними повіями, квітучі каштани бурхали льодами й шампаном в всю Академічну, поважні швайцари врочисто перемінювалися получи левів з жовто-синіми стрічками на напахчених одеколоном гривах. Ми зустріли Іванку, вона теж все пахтіла й променилася, а держи додаток запрошувала піти вплоть до філармонії получи «Аллилую» Кагеля. «Йдемо!» — запалав я; «не йдемо!» — закрижаніла ти і схопила Іванку ради руку.

«їдемо в Погулянку слухати солов’їв», — безапеляційно оголосила Андруся. — «Бійся Бога, Андрусю, які тобі солов’ї во червні!» — перестрашилася Іванка. — «Там є серам солов’їв, тама світлячки і мавки, вслед за тем джерела шумують ромом і бренді, а грубенькі ведмедики у фраках розносять льоди й чоколяду держи срібних тацях, їдемо!» — «їдемо!» — вигукнула Іванка, але тута прийшов німець і забрав її, а ми пішли прежде «Комарика», палко сперечаючись оборона те, чи був Кагель шарлатаном і дилетантом, як стверджувала ти, а також относительно інші, отнюдь не менш значущі речі.

Ми вже наближалися перед оперного, як раптом ти зупинилася і владно махнула рукою тачці; автомобиль стала і поцікавилася, чого тобі треба, Андрусю. «До Погулянки», — сказала ти, сідаючи сверху задню сідушку; моя особа розлютився і сів поруч. «Не сердься, котику, — зашепотіла ти, присуваючись ближче, — хочеш, ваш покорнейший слуга тобі віршика розкажу?» В тачці гостро садило підгорілою гречаною кашею, повз нас миготів Львів, прокручуючись у зворотному напрямі: «Когутик» — пам’ятник Міцкевичу — юрба під філармонією — «Нектар» — вулиця Івана Яковича Франка — разряд Кру-шельницької — і довга, як улица во світле небуття, Зелена. Лоскочучи щоку своїм волоссям, АндруСя присунулася ще ближче і зашепотіла во саме вухо:

вранішні вірші
найкращі
вони
наче спанье
що ось-ось зникає
забувається
залишається квартал
найпершої сигарети
шорсткуватий недопалок
легке сп’яніння

— Я знаю цей вірш, — сказав я, відсуваючись. — То мы тебе навчив. Без мене ти б і отнюдь не чула ради нього.

— Але ти встрентний! — обурилася Андруся вголос. — Чекай, най приїдемо держи Погулянку. Віддам вовкові, жеби тя ізжер.

— І платити из-за тачку ваш покорнейший слуга отнюдь не буду. Не маю стільки грошей, щоб зафундувати всі божевільні захцянки п’яної і взагалі причинної, а точніше — безпричинної — жінки.

— Жлоб рогатий, — негайно відреагувала Андруся. — Я хозяйка заплачу.

— Заплачу-заплачу, цікаво тільки, чим, — зловтішався я, безвыездно послідовніше чуючи себя великим інквізитором.

— Хам, — спокійно сказала Андруся.

Ми вийшли біля винзаводу. За парканом торохтіли порожні пляшки і гуділи двигуни.

— Ну, так мол твої солов’ї? І невже це кришталь видзвонює после мурами сього чудовного палацу?

— Стуль писок, — порадила Андруся.

У повітрі несло акаціями і неабиякою сваркою, сиречь ваш покорный слуга неохоче примусив себя заткатися. Було вже геть темно. Гудіння заводу поволі стихло, а потім ми взагалі- перестали чути сторонні звуки. Палахкотіли зорі, потріскували галузки під ногами, шелестіло молоде листя, сяяли зелено-живі вогники світлячків, дзюрчали джерела, скрикував невідомий птах, вивітрювався хміль, і безвыездно ставало получай свої місця, автор этих строк йшов вслед ледь помітною во темряві постаттю, несподівано розуміючи, як добре вчинила ти, забравши мене із виру світел і безлічі людських облич, никак не знаючи, як подякувати тобі, якими словами пояснити достовірність і єдино потрібність цієї ночі на ярах і лісах, між зірок і світлячків, між хмелем і тверезістю, між тобою і мною, між марнотним среди бела дня і цією ніччю, яка виявилася хлібом насущним марнотного дня; аз многогрешный неграмотный знав, що сказати, як перепроситися, і тоді Бог зглянувся надо моєю німотою, ибо аз многогрешный згадав для свищика, якого ми, дуріючи, купили вранці; свищика исповедь було наповнити водою, і автор этих строк наповнив його найчистішою во нічному світі вплавь джерел; ти чула, що аз многогрешный зупинився, але продовжувала йти, совершенно далі і далі, зникаючи во таємничому мороці, всё-таки глибше і глибше занурюючись у безгоміння темного снігу кайфовый облацех; і щоб зупинити тебе, щоб зберегти тебе і повернути, щоб помиритися з тобою і врятувати себе, ваш покорный слуга приклав свищика впредь до губ і дмухнув; альт соловейка пролунав бери вполне ліс, чорно-срібною блискавкою розпанахав ніч і відчуження; альт соловейка зрушив тяжкі маси неблагополучного часу і задушливо тісного простору; вони щосили торохнулися единовластно об одного і викресали небувалий грім світанкового року; і швидкі сніги повалили із зоряних небес, вслед за одну мить з головою вкриваючи джерела і квіти; вслед одну мить пожовкло і обсипалося листя, после одну-єдину мить ми опинилися согласно коліна на снігових заметах, а соловейко співав і співав, так, як Джим Моррісон або Дженіс Джоплін, ти стала, як укопана, автор наздогнав тебе, провалюючись у невидимих під снігом і темрявою ямах, заплутуючись у хащах терену, ожини і синтаксичних періодів, розтопкуючи мерзлі афини і крижані кровинки трускавок, щосили вириваючи бежим з пасток детермінізму, иезуитски розставлених недобрими мисливцями соответственно всій Погулянці; мы наздогнав тебе і повернув обличчям впредь до себе, щоб получи и распишись власні вуста переконатися на тому, относительно що, забиваючи навіть глас соловейка, кричало серце: ти плакала, ну, певне ж, ти плакала, плакса, рюмса, тонкослізка, милочка і кохана моя, єдина-єдина, найкраща во світі, залитому снігами і твоїми сльозами. «Хочеш, ваш покорный слуга дам тобі свищика?» — спитав я; «хочу», — схлипуючи, відказала ти.

Ми поверталися додому; минаючи поруйнованих Орльонт, Андруся перестала дмухати во свищика і повернула його мені; світало, новий сутки розпочинався, розпочинався новий день, дата розпочинався новий, новий, а отнюдь не старий, отнюдь не попередній праздник розпочинався, а новий, цілком відмінний від попереднього, двірник старанно мів хідника на пороге нашою брамою, поштова скринька винувато роззявила порожнього писка.

— Нині безвыгодный будемо сваритися, — постановив я.

— Певно, що так, — сказала Андруся, повертаючи ключа во замку. — І знаєш, чому?

— Тому що цілий с утра до ночи будемо спати. Як улюблені твої ведмеді. Все. У Львові — зима, — сказав я, вмикаючи молчаливый шал цеппелінівської драбини на небо.

— О, інколи ти виявляєш неабиякі розумові здібності, — втішилася Андруся. — Але пизда тим, як поснемо, слухай, і так дуже уважно, ибо ти далеко не дав мені виповістися. Отже, слухай від початку:

вранішні вірші
найкращі
вони
наче кошмар
що ось-ось зникає
забувається
залишається квартал
найпершої сигарети
шорсткуватий недопалок
легке сп’яніння
кілька променів з-під фіранки
тінь сен-сімонового челядь

мосьє вы чекають великі справи? — запитала Андруся, пильно дивлячись мені на очі.

в отношении так! — відказав я, далеко не вагаючись.


V



Зима весь ближче. Зелена настільна вспышка посеред біло-блакитного краєвиду з рікою і пагорбами, кришталеве яблуко, всередині якого Андріяна хотіла побачити наше майбутнє, але далеко не побачила нічого, крім кількох веселкових полисків; магнітофон, наповнений чудовою музикою — від старого «Пінкфлойда» впредь до новесенького Баха, якого Андрій привіз із Страсбурга, вкупі з цейлонським чаєм і блоком «Голуазу» — улюблених сигарет Алена Делона, який грав Троцького, тобто цена Троцького. Все більше жовтого листя из-за вікнами, весь тугіше стягують землю приморозки — і кілька варених картоплин, залишених у череп’яній мисці получи веранді, побралися між собой тонесенькими голочками сизого інею; неграмотный знаєш, що робити з цією картоплею — і викидати шкода, і їсти якось страшнувато, така вона задубіла й нетутешня, ніби метеорити, зброя, знаряддя пользу кого пращ небесних неандертальців. Пора б еще вставити шибу во кватирці, заклеїти вікна холод однако ближче — зима, таково гарно намальована Пітером Брейгелем Старшим, а затим скопійована Пітером Брейгелем Молодшим, сезон з ковзанярами і лапкою получи птахів — сверху яких птахів? На тих, що сидять объединение кущах довкола? Але чи живі ті птахи? Чи малограмотный замерзли вони навіки-вічні ще на тому архаїчному і юному лютні, — нате який заздрила ти, Андрусю, — з червоним вином і блякло-помаранчевими структуралістами? Але менше з тим; лапки ставлять бери живих птахів, якось ігноруючи існування птахів мертвих; чуєш їхнє цвірінькання? Бачиш, які вони голодні і холодні, як пожадливо дзьобають зерно, розсипане попід їхньою неволею, може, смертю, — отже, лапочка во всяком случае пользу кого мертвих — у майбутньому — птахів? Лапка для того того, щоб живих зробити мертвими, дай си спокій, — целое більше листя між рамами й получи підлозі, у відрах з водой і навіть у чашці з тим чаєм, яким ти хотів зігрітись, — але яким робом можна заспокоїтися, если ти лишенный чего попередження і сповна потрапляєш прежде цілковитої картини Брейгеля, поперед шістнадцятого століття? — «То отнюдь не шістнадцяте століття». — «Яке ж?» — «То вічність». Такі маленькі, ніби колібрі, — а сезон совершенно ближче, до этого времени більше дзвінкого повітря во твоїй величезній квартирі, — ти спрагло ковтаєш дуже міцний і дуже гидкий чай, який відгонить мастилом, зате дуже дешевий, ідеш объединение сеймовій кризі з горням у руках; діти з ковзанки прибігли подивитися получи тебе, подиви-тися в тебе, подивитися бери тебе і в те, як парує чудернацький напій, і получи те, як ти балансуєш сверху слизькому, остерігаючись підковзнутися і розхлюпати бодай краплю, яка пропече кригу, підпалить сніги, оберне возьми попіл увесь цей краєвид — або автопортрет Брейгеля — із поштової листівки, краєвид або автопортрет, у якому ти несміло посміхаєшся дітям, щосили притискаючи горня по серця. «Де твоя Андруся?» — «де, -де твоя Андруся?» — насмішкувато питаються діти, підступаючи по сию пору ближче, підморгуючи одне одному, ховаючи после спинами цыпки з камінням. «Звідки вони знають для Андрусю? хто їм розповів? хто сповістив їх?» — дивуюся я, задкуючи, і однако ще посміхаючись жалюгідною посмішкою, і цієї миті одна з каменюк влучає мені на праве плече, а друга — прямо у горня біля серця. «Ой-ой-ой!» — волаю я, падаючи держи коліна, намагаючись долонями позбирати те, що розпливається темно-каштановою плямою согласно кришталевій поверхні твердого яблука, але вже пізно, марно, безповоротно, неминуче, — спалахують верболози і осокори, спалахує білий-білий-білий сніг, червоно-чорне полум’я лиже пагорб і церкву получай ньому, листівка згортається, темніє, зникає — і листя голосно шелестить під ногами, коль ти переходиш з холодніш горням від одного вікна по іншого, малограмотный вірячи, що вже падає перший сніг.

Настрашена Андруся щосили торсає мене вслед праве плече — «та прокинься ж ти нарешті, благаю тебе, прокинься, мы колесо тебе, тут, штырь я!» — розплющую очі, проводжу рукою по части лиці, воно мокре. «Ти знову кричав, як страшно, ти гукав мене і плакав, що з тобою, любий мій, мій коханий, котику мій єдиний?» — Андруся отпаривать мене в соответствии с голові, хустинкою витирає обличчя, цілує, і тільки тоді пишущий эти строки зводжуся бери лікоть, дивлюся вслед вікно, мол падає нудна львівська злива, і кажу далеко не своїм голосом: «Мені снилося, що тебе нема; і якісь дітлахи, ти ж знаєш, що демони завжди сняться мені під виглядом дітлахів, таких безцеремонних і вульгарних, вони питали во мене, мол ти, а пишущий эти строки безграмотный знав, що відповісти, ибо тебе дійсно далеко не було во тій зимі, ніколи безграмотный було». — «Я є, — понизив голос і переконливо каже Андруся, — мы є, направду, можеш мене поторкати, а краще поцілуй; Господи, який а ти ще хлопчисько! Я є, мы люблю тебе, моя персона люблю, люблю, люблю тебе, задля того, щоб мені самій бути, автор є, щоб мені любити тебе, рідний мій, коханий, єдиний, мене отнюдь не если тільки тоді, коль й тебе далеко не стане, ми помремо во единовластно день, і того ж таки дня зустрінемося на небі, віриш?»


VI



Яскравого липневого дня навпроти каплиці Боїмів стоїть Господь Крішна, продаючи «Бхагавад-гіту як вона є», «Джерело вічної насолоди» та календарики.

Аж тогда іде готовий Троцький.

— Гаре, Крішна! — дуже гречно і дуже голосно вітається Троцький, спираючись нате мензула із книгами. Втома.

— Іди, Троцький, іди, далеко не заважай працювати, — неслышно каже Господь Крішна.

Але Троцький еще прийшов.

— Ти коль виставиш кір вслед гуму? — грізно питає Троцький.

— Приходь увечері під «Нектар» і ваш покорнейший слуга тобі виставлю град кіру,атепер линяй.

— Завіруха, м’єтєль, завіруха, — співає Троцький чистісінькою білоруською мовою.

Оцінивши ситуацію, Господь Крішна хутко складає книжки во торбу, виходить із-за столика і каже:

— Р равно є м о. Ти мені безвыездно пересрав.

І здесь предварительно них підвалює готовий Бампер.

— Прив’єт, бухарі! — життєрадісно кричить готовий Бампер. — Троцький, ти если прийдеш вікна малювати?

— Пішли вже! — спалахує готовністю готовий Троцький.

— Нє, безграмотный вже. Хочеш бухнути? Я ставлю. Ще безграмотный вечір. Ще малограмотный вже. Завтра зранку.

— Ти здурів, Бампер, — скрушно хитає головою Троць-кий. — Скільки разів моя персона тобі казав: отнюдь не пий круглым счетом багато. І стержень ти здурів.

— Чого це пишущий эти строки раптом здурів? — замислюється Бампер.

— А того, що будущее зранку ми будемо лікуватися на лікарні, яка називається «Українські справи». Там стоятимуть крапельниці з пивом і ампули з портюшею.

— Не, автор будущие времена неграмотный бухаю. Крішна, ти чогго такий смур-ний? — непокоїться Бампер.

— Тогго, що мені вы уж малограмотный наздогнати сьогодні, — меланхолійно пояснює Крішна.

— Не переживай, у нас всьо спереді! — горлає Бампер.

І тутовник предварительно ними зненацька виникає або ж таки утворюється «Нектар», під яким сидять дуже блідий Дем і дуже червоний Бєлов.

— Дем, здорів! — кричить Бампер. — Хочеш бухнути? Я ставлю.

Дем мовчить.

— Йому необхідно бухнути, — спокійно пояснює Бєлов. — Йому перемкнуло і він сделано три години поспіль мовчить.

— Хто поспіль піде во гастронім?! — кричить Бампер. — Ми будемо поспіль рятувати Дема чи ні, поспіль моя персона вас?

— Бампер, никак не кричи, — втихую каже Господь Крішна. — Я сходжу, хіба безграмотный кричи.

— Малчать, мы вам поспіль спрашиваю! — несамовитіє Бампер.

— Давай бабки, — зітхає Крішна.

Бампер дістає манюхи і починає рахувати. Бабок дуже багато, виходить согласно три фляшки п по части р т ю ш і сверху писок. Бєлов і навіть Троцький перезираються — це занадто, але вже пізно.

— Дем, малограмотный журись! — вимахує руками Бампер. — Ти талановитий митець, тобі никак не можна багато поспіль сму-ріти. Твої картини висять у музеї українського мистецтва у Нью-Йорку, шляк би його трафив, поруч із Далі і Пікассо, ти геній, Дем, ти отнюдь не те, що якісь тама троцькі, які вже двум тижні поспіль обіцяють повалювати мені мікна, ти неймовірний талант, хочеш, автор этих строк поспіль стану пред тобою получай коліна, жеби ти тіко малограмотный смурів? Поспіль ?

— Я мушу зауважити, що Пікассо і Далі поспіль невыгодный були українцями, — втручається Бєлов.

— Як так поспіль: безграмотный були? — спантеличено перепитує Бампер. — То будуть! Усі поспіль будуть українцями, спозаранку чи пізно, во тім числі й ти, москалю франсуватий, хоч ти того й безграмотный хочеш поспіль\

— І всі будуть поспіль висіти, — додає Троцький.

— Нє, Троцький, ти мене дістав, мовчи, ти ні х е р а малограмотный розумієш, хіба пистиш як Троцький, — іритується Бампер.

До них підходить Ромко.

— Вітаю добірне товариство, — каже Ромко. — Хто тута ображає Бампера?

Ромкові зробили операцію і він тепер безвыгодный бухає, але під «Нектар» навідується регулярно.

— Ромку, ото ти малограмотный бухаєш поспіль, скажи: Дем геній чи ні? — благально звертається накануне нього Бампер.

— Звісно, що геній, — стенає плечима Ромко. — А хто на цьому сумнівається?

— Поняв, Троцький? Поняв, щенок? — гордовито питає Бампер, піднявши палець давно неба.

І шелковица по них підходить Господь Крішна, який встиг віднести книги додому, перебратися і купити десяток «ф а у из т - п а т р насчёт н і в» «Слов’янського», паляницю і п’ять плавлених сирків.

— їдемо держи Зелене Око, — несподівано вирішує Бампер. — Чого ми будемо тутовник жухатися кожного недоношеного мента? Ромку, їдеш?

Ромко залишається, а решта прямує поперед тролейбуса, хоча, крім Бампера, нікому невыгодный хочеться покидати заповідні нектарні угіддя. Але впредь до вечора ще далеко, господар «Слов’янського» — Бампер, у найближчому майбутньому неграмотный світить більше нічого, отож Троцький, Дем, Белов, Господь Крішна і Бампер зникають у нетрях Зеленого Окка задля спілкування з природою і вином, задля героїчного збереження немеркнучих свободотворчих ідеалів львівської циганерії, задля співів і танців у густій, високій траві, задля декламування чудових віршів, співання батярських і ще якихось немного погодя пісень, задля стояння получай голові, блювання во кущах, освідчень у досмертній і посмертній дружбі, задля перманентної гикавки і суперечок оборона те, як належить вимовляти трансцендентальний склад: «ОМ», «ОУМ», «ЕОМ» чи «ОУН», — що переходять у бійку між Господом Крішною і Бампером; задля примирення, на якому найактивнішу звезда беруть Белов, Троцький і восьмий «ф а у не без; т - равным образом а т р в отношении н», у праздник час, коль Дем продовжує мовчати, незважаючи нате те, що вже закінчується дев’ятий «фауст-патрон», вичерпуються всі можливі припаси цигарок, сутеніє, спалахують вікна і зорі, фари тролейбусів і авто, хтось пригадує, що незабаром зачиняється і «Нектар», і гастронім, а тоді доведеться переплачувати Нюсьці або Франеку, або ще якій прояві, яка безжурно наживається нате сутінках, получи вечорах і ночах, отож товариство сразу зривається з насиджених місць, забувши относительно Белова, що заснув мирним і злагідним сном, але безвыгодный забувши останньої фляшки «Слов’янського», яку Троцький неминуемо розбиває об спинку тролейбусної сідушки; косяк шалено проклинає Троцького, отнюдь не менш шалено заспокоюючи вкрай обурену старшу пані, нате спину якої вилився напій з ароматом степу, лиману, Дністра, золотої осені, долини нарцисів, долини смерті; нарешті всі успешно приземляються на пороге «Нектаром» і заходжуються зосереджено рахувати рештки Бамперових бабок; вистарчає получай якусь мізерію, в три «ф а у от т - п а т р по части н и», але туточки втручається Господь Крішна і питає, спрямовуючи вказівного пальця у маркоташки Дема:

— Ти будеш нині говорити чи ти невыгодный будеш? Якщо будеш, автор этих строк додам ще получай три фляшки, а якщо ні, ведь пишущий эти строки пішов

додому, веселих свят, па-па. Ти бі чи ти дебіл, вона іст зе квещенс!

Перед такою альтернативою товариство здригається і мовкне, і всі погляди звертаються предварительно Дема.

Дем поправляє окуляри і вагається.

— Дем, — тоскно каже Троцький. — Ну, пусть себя на здоровье я, імбе-цил, розтовк фляшку, але ж три фауст-патрони малограмотный находиться получай дорозі, як ти гадаєш, Дем?

Дем знімає окуляри і починає ретельно протирати їх хустинкою.

— Дем! — каже Бампер, — це если нетрудно несправедливо, коль такий малановитий титець, як Дем, отправить к праотцам усі наші старання і сподівання напередодні ночі.

Дем набирає повні плюца вечірнього нектарного повітря і каже:

— Друзі! Кулєги! Я вам усіх дуже люблю. Я попросту щасливий, що маю таких друзів. Справа отнюдь не на для і р і, хоча і кір малограмотный зліва. Справа во тому, що пишущий эти строки цілий день-деньской намагався зрозуміти, що мы хочу повісти, ибо ваш покорнейший слуга дуже говорити хотів, але моя особа неграмотный міг говорити, безграмотный знаючи того, що ваш покорнейший слуга мав сказати; мені було дуже тєжко вловити ту думку, яка сиділа во мене получи плечах і сіпала вслед за вуха; пливло вино, здіймався во небосвод сигаретний дим, Бампер прав Крішну, проминало життя; мы перебрав усі можливі думки, які, може, були б вартими вашої прихильної уваги, але всі вони виявилися якимись малозначущими і такими несуттєвими во порівнянні зі щедрістю Бампера, незнищенним оптимізмом Троцького, з лагідністю і сумирністю вдачі Крішмана, з гостротою і дотепністю розуму Белова, якого, впредь до речі, чомусь нема серед нас. Я лаяв себя найпослідущими матами і звинувачував у всіх смертних гріхах, але ніяк безграмотный міг упіймати думку вслед за хвоста. Приходили тільки фрази, і ваш покорный слуга обмірковував фрази, у пирушка час, коль надобно було одного: зфразувати думку і промовити її вголос. Ми випили весь молодецкое і викурили всі цигарки, ми з’їли хліб выше- сьогоднішній і сьогоднішні наші сирки, ми повернулися під «Нектар», досхочу наспівавшись, натанцювавшись, навар’ювавшись і набавившись, але думка залишалася такою ж далекою і нереальною, як штурхани завтрашнього бодуна нині; і автор этих строк вже ладен був розплакатися від безсилля свого і нікчемності, від однакової неможливості припинити мовчанку або почати мову; водночас моя персона безвыгодный міг говорити чогось іншого, говорити тільки чтобы того, аби говорити, аби бути присутнім у вашому комунікаційному полі: мені здається, що всі нещастя людей, у тому числі і наші з вами, випливають з того, що мова заміняє нам мислення, — мова і відчуття; це чудовий замінник, ніхто безвыгодный каже, але безвыгодный можна жити сурогатом і замінником усе життя; мова — це вино, накануне речі, йди, Крішмане, поки никак не зачинився гастронім; в такой мере от, мова — це вино, а мислення — це свята тверезість. Усі, крім Троцького, дуже добре знають, що сп’яніння — минуще і випадкове, тоді як тверезість — постійна і закономірна; згадайте своє дитинство — як добре й тверезо мислили ми тоді, як для льоту схоплювали кожну думку і кожне поняття, що з’являлися нам сверху очі. «Чому?» — спитаєте ви мене, Бампере і Троцький, дорогі мої побратими і співвітчизники. А тому, відповім вас я, що во ті дорогоцінні часи ми ще безвыгодный були задурманені мовою так, як тепер. Вона входила і виходила з нас, як легке сухе вино, ми ледь-ледь п’яніли і відразу ж тверезіли, а відтак ми бавилися з мовою і вона невыгодный була нам страшною чи после этого загрозливою, ибо ми ще вміли мислити мовчки. Одначе з роками збільшувалася кількість поглинутої мови, з’явилася мовна залежність і ми незчулися, як одного чарівного дня перетворилися возьми глибокомовних риб під океанською товщею названого світу. Відтоді ми неграмотный могли обходитися помимо мови, як риба неграмотный може жити положение водою, относительно що ви знаєте отнюдь не гірше ради мене; ми почали шукати співрозмовників, ми задихалися від кришталево чистого повітря, во якому відбувається мислення і мовчання; если ж неграмотный знаходилося співбесідників, тоді ми хапалися из-за книги і забивали потребу мислення тоннами чужих слів та найрізноманіт-піших мов, вченнями относительно одвічну діалогічність людської свідомості, насчет неможливість існування кокетничанье комунікаційним середовищем та іншими подібними бздурами. Ви обидва чудово знаєте Містика-Вар’ята, але, мабуть, кое-как знаєте, при помощи що він поїхав; кажуть, ніби його вдарили в соответствии с голові асфальтом, але це неграмотный зовсім так. Він своевольно себя вдарив за голові найтяжчим, найтвердішим з усіх можливих асфальтів і це, як ви вже здогадалися, була мова. Він щодня читав стільки, скільки ми втрьох с налета безвыгодный прочитаємо из-за рік, ибо ми читаємо хіба етикетки держи фляшках, і ведь дуже рідко, — навіщо соответственно сто разів перечитувати одне й те саме? Так от, він читав дуже багато, польською, англійською, німецькою, російською і, природно, українською мовами, а получай додаток ще й дуже багато писав; замикався для стриху, во нього помешкання держи Пекарській, там, дескать под совітами було «Пекелко» — значуща деталь! — замикався і по части три-чотири дні далеко не злазив з того стриху, весь читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, — с ви кажете: «Годі, Дем», а він безграмотный казав: «Годі, Містику», а всё-таки читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, далеко не мав ні кобіти, ні кулєг, отнюдь не пив навіть пива, навіть кави невыгодный пив, хіба мінеральну воду; моя особа був у нього во хаті, кілька разів, і мені щоразу ставало страшно, дуже страшно, так, наче з тяжкого бодуна, если боїшся наймиршавішого пацана і заздалегідь переходиш нате інший бік вулиці, щоб тільки розминутися з ним кроме пригод, щоб у нього малограмотный виявилося слонячого хобота замість носа і дві зелено-червоні гадючки малограмотный висунулися йому з очей; втім, і цей опаска ви дуже добре знаєте; сиречь моя особа казав йому ще тоді: «Міську, лишися тої грамоти, лишися того ровера, Міську, ибо шляк мене ясний трафить, як ти безграмотный здурієш з того всього». О, Крішман прийшов; узяв? Добре є, йдемо поперед мене, аз многогрешный по части дорозі доповім, «Нектар» уж до этого времени одно зачинений. Не хочете прежде мене? Ірки боїтеся? І автор боюся. Ну, в таком случае йдемо во браму. А він мені каже: «Ти, Дем, суперталановитий художник, але твоя творчість відбувається во безмовному ментальному просторі, а про моєї життєвим світом є якраз мова. Мова — це дім буття». — «Міську, — кажу автор йому, — ментальний простір — це витверезник, ибо тама дуже багато ментів і ґрати получи всіх віконцях; а життєвий світ — він после тими ґратами, там, -де выситься дерева на солодкому інеї, там, дескать гнізда очікують теплих яєчок, там, мол бігають коти і сміються чарівні галичанки, на яких обрезки починаються від голови, а між тими ногами жевріють такі чудові отвори, які стають вологими, если пестиш їх пальцем; життєвий світ отнюдь не там, -де ти бринзлю-єш, спускаючи чорні струмки сперми получи и распишись біле углубление паперу, а там, -де народжуються живі діти, мол повно крику, галасу, -де смердить їхнім гівном і щасливий тато пере пеленки; життєвий світ там, дескать кулєги вишкрябують останні копійки з кишень, щоб порятувати тебе, а заразом і себя від тотального смуру й умертвлюючої депресії, якою сповнене наше колоніяльне життя на імперії нечистого й злого бодуна, котрий, як і Лєнін, вічно живий; життєвий світ там, -де автор скручую голову центр цій черговій фляшці, там, -де є кому сказати, що ваш покорный слуга люблю його, її, їх; життєвий світ там, мол життя, а неграмотный вічність у пожовклих від часу фоліантах, написаних такими ж, як ми, засранцями, котрі пили-їли, грали коханок, а потім здихали; жоден з них малограмотный довідався більше того, оборона що дійсно знає кожен з нас, потому что людське пізнання якраз тому й обмежене, що воно людське; Міську, холера, погодься, що ти кінечна істота, що ти паморозь для траві, сонце зійшло — і ось, нема тебе; погодься безграмотный зі мною, никак не держи словах, а з собою, во душі твоїй книжній, безживній, шелестючій, погодься — і ти врятуєшся». Ну, а посредством місяць прикатить отечественный містик під «Нектар» і болтать непосредственно давно себе: «Злива, нескінченна злива, четверте століття, -де наші коні, господа, «гул затих, автор вышел нате подмостки», «в Европе холодно, во Италии темно», ну, ви знаєте всі ті його мульки; відвезли Міська держи Кульпарків, а помощью дни випустили, беспричинно він і никає досі, бідося, але годі для це, будьмо, гей!


VII


Господь Крішна заблукав; це була дуже хитра пастка, змайстрована демоном Ватсасурою у просторі між Галицьким ринком, вулицею Сербською і Ринком. Господь Крішна змучився і охляв, його нутрощі випалювала лісова пожежа, його вірні і незрадливі друзі Дем, Троцький та Бампер розчинилися на сяйливому океані під назвою «па-па», він ушосте виходив впредь до зупинки тридцять шостої маршрутки, спересердя плював гіркими палаючими шишками та торішніми гніздами, обходив міжміську телефонічну станцію, звертав наліво, підіймався за Сербській і опинявся сверху Ринку, але для Ринку він теж був ушосте, тому він плював і тут, для ратушу і бери прояву з тризубом, получи и распишись вітрину медичної книгарні і держи вітрину «Кентавра», розпачливо повертав с правой стороны і був уж майже цілковито готовий ступити перший крок у бік рятівної Вірменської, але инкуб Ватсасура передбачливо накреслив крейдою білу лінію, якої Господь Крішна малограмотный міг переступити на жодному, жодному, жодному, жодному, жодному-жод-ному, жодному-жодному, жодному-жодному-жодному разі, навіть у разі третьої світової війни, навіть у разі несподіваної москальської, польської, монголо-татарської або ізраїльської окупації, відтак він знову спускався Сербською, вдаючи, що простодушно й прямо прогулюється нічним Львовом, милуючись ренесансом, бароко, готикою і, укрытие би її люта спалила, сецесією, сідав біля сухого водограю навпроти Галицького ринку, запалював передостанню цигарку і напружено міркував, яким чином можна перехитрувати цього франсуватого Ватсасуру, але міркування виявлялося безуспішним, тому що Господь Крішна прежде був прив’язаний перед його можливих плодів, а священнодействие було зректися плодів своєї розумової діяльності, а він отнюдь не знав, як це зробити, він запросто забув, як це робиться, ибо йому перемкнуло, ибо «Слов’янське» виявилося бензином, яким далеко не гасять лісові пожежі, а поширюють їх, розповсюджують, подовжують, розтягують, ніби кайф, але це був никак не зовсім кайф, це був зовсім никак не кайф, це було лайф, добросовісно організоване демоном Ватса-сурою спільно з кейджібі і службою безпеки Анголи; такий просторий, такий безмежний, такий рідний давно кольок у печінці Львів з усіма в світі високими замками, бернардинами, домініканцями, кларисками, кармелітами, арсеналами, личаковими, петрами-і-павлами, погулянками і левандівками з філіповками, академічними і скельними, кайзервальдами і стрийськими парками, з купою всіляких інших ріжноманітних цудів — щез, перетворившись получи огидний впредь до сердечного болю, запльований і загиджений кавалок замкненого простору між двома ринками; куди разевать рот міліція, жеби-сь їй вже повилазило, куди дивляться народні дупо-тати, які миролюбиво хропуть враз в области всій незачарованій демоном Ватсасурою території древнього європейського міста, куди, куди, куди приходить в изумление пирушка фацет з тризубом у руці, бородатий мудак, який прикидається Стефком Оробцем, але в таком случае невыгодный є Стефко, относительно нє, моя персона Стеф-ця добре знаю, Стефцьо неграмотный стоятиме вночі посеред Ринку з рідною символікою на руках, Стефунцьо далеко не такий; Стефку, виведи мене звідси, виведи з проклятого зачаклованого кола, -де балює дворовой Ватсасура, індуський шайтан, контрабандою провезений отими чорножопими педиками з медінституту; Стефку, якщо ти є, врятуй мене, ибо вже минута домів, спати мы хочу. Господь Крішна заплакав, скрегочучи зубами і гучно сякаючись. Годинник пробив третю. До Господа Крішни підійшов секрет міліціянтів.


VIII


Троцький їхав. Він далеко не знав, куди він їхав, але їхав він добре і йому було глибоко наплювати для всіх у світі демонів, як вітчизняного, приблизительно і зарубіжного виробництва; єдиною, кого побоювався і задушевно шанував Троцький, була білочка; білочка мала пухнастого хвостика і чотири лапки, метке доброзичливе звіря з кришталевою чарочкою нате срібній таці; він приручив її років зо п’ять тому, але й досі малограмотный міг навтішатися з надзвичайного розуму білочки та її дружелюбності. Вона неоднократно навідувала Троцького на найнесподіваніших місцях — у кльозеті, на підземному переході, во трамваї, на ліжку; інколи вона вискакувала получи и распишись туалет у «Нектарі», порой пробігала соответственно прилавку на підвалі «Під вежею», особливо ж если черга була довгою, прежде сходів, а такою довгою вона после була завжди; білочка любила бодуна, але похмелье невыгодный любив білочки і ця нерозді-лена любов гострим ножем ятрила серце Троцького, особливо ж уранці, коль всі «крапки» спали тихим і безтурботним, як холера, сном; Троцький їхав, дрімав і мляво думав относительно кохання білочки давно бодуна, коль хтось енергійно постукав у трамвайну шибку; Троцький розплющив одне глаз і побачив, що ведь Сметана; Сметана помер неуд роки тому, отруївшись антифризом, і Троцький чудово относительно це знав, але йому выходит якось ледь-ледь трохи далеко не сообразно собі. Тому він розплющив і друге око. Сметана йшов поруч із трамваєм, зліва від Троцького спав великий, тлустий бодун, а в плечі во бодуна примостилася білочка і, изворотливо підморгуючи Троцькому, гризла довгий цукерок, зроблений получи и распишись фабриці «Світоч».

— Ну от, усі во зборі, — вголос промовив Троцький, позіхнув і путем плече Сметани виглянув для вулицю, щоб зорієнтуватися, -де вони в единолично присест знаходяться. Знаходилися вони нате Привокзальній, трам їхав у парк.

Обережно, щоб неграмотный розбудити бодуна, Троцький переступив вследствие його жирні коліна, одягнені во чорні турецькі панчохи з візерунками і пішов давно виходу. Білочка бігла попереду.

— Я троха задрімав, спини мені тут, — сказав Троцький водієві і пирушка слухняно виконав його прохання.

Троцький вискочив з трамваю, глибоко дихнув свіжим нічним повітрям і подивився довкола себе. Сметана сховався после взуттєвим магазином, а білочка побігла вздовж колії, намагаючись схопити трамвайчик вслед за колесо.

Досвідчений розум Троцького блискавично оцінив ситуацію, на якій він опинився; ситуація, що й казати, була лажовою, а найгіршою на ній і найбільш значущою видавалася присутність Сметани, тому що білочка і будун які-не-які, та всегда ж друзі, а через Сметана, хоч і був другом Троцького, але тільки ради життя; з покійними Троцький рішуче відмовлявся спілкуватися, як тільки вони невыгодный прагнули цього. Троцький зважив усі «рго» і « contra », зрозумів, що вирішальна стычка десь вдалеке отнюдь не после этого і время відступати получай заздалегідь приготовані позиції, тобто прежде цирку, дескать жив його корешок маринист Коля. Він перехрестився возьми Ельжбету і пішов униз. Назустріч крокував хтось дуже високий і грубий.

«Бодун», — подумавши Троцький.

«Троцький», — подумавши бодун.

Троцький завбачливо перейшов получай інший бік вулиці. Однак це виявилося грандіозною помилкою, тому що у вітрині, серед відморожених манекенів стояв елегансько вбраний Сметана, недбало тримаючи во руці відрізаний чоловічий член; хер був іще живий і ворушився, як встиг зауважити Троцький, ще в один из дней переходячи вулицю. «JI а ж а, ч у во а к», — по зрелом размышлении Троцький і побачив сверху хіднику великого недопалка. Нехтуючи небезпекою, яка насувалася ззаду, Троцький швидко підхопив його і прикурив. У голові шалено запаморочилося, але загроза послабшала. До цирку залишалося отнюдь не таково поуже й далеко. Проте він знав, що бігти безграмотный можна, во жодному, жодному, жодному, жодному, жодному, жодному, жодному-жодному, жодному-жодному, жодному-жодному разі, що вони тільки й чекають, коль він втратить самоконтроль, віддасться, наче курва, першому-ліпшому жахові, раз-два-три-чотири-сім, ні, безвыгодный рахувати, священнодействие щось іншого; «ну, бєлка, ну, сука, — шепотів Троцький, — ну, сука, ну, бєлка, ваш покорный слуга тобі того невыгодный подарую, вафлістка засрана, нехай-но автор доберуся прежде Колі»; Коля працював ночами, тому що денний гуркіт трамваїв і мотор роззосереджував його творчу уяву; майстерня Колі знаходилася на чудовому затишному підвалі, куди бєлкам вхід суворо заборонявся, тому що во підвісній шафці по-над столом з фарбами, розчинниками і пензлями завжди стояло п’ять-шість мурмильків одеколону «Тройной», а предварительно того ж була книжкова шафа, напхана детективами, фантастикою, пригодами, прозою і поезією; втім, Троцький знав з усією можливою достовірністю, що ні детективів, ані фантастики йому тепер читати неграмотный можна, іцо перший а труп, яким неминуче розпочнеться книжка, або перша ж інопланетна потвора, негайно матеріалізується во усій своїй інфернальній красі серед полотен і мольбертів, підморгуючи і киваючи пальцем; тому надобно випити сто-двісті грамів одеколону і читати щось дуже спокійне, веселе і неважке, нехтуючи всіма можливими шурхотіннями, поскрипуваннями, покашлюваннями тіней, підшептуваннями лукавого; треба, щоб горіло світло, вони поднимаются світла, поторочі, исповедь дуже уважно вчитуватися во подтекстовка — цього року Троцький кохався во комедіях Шекс-піра, — эдак і заснувши ради столом з добрими, надійними пахощами фарб і ацетону або бери старому, як Львів, пружинному матраці, який лежав упоперек майстерні; але боронь боженька прислухатися, підводити очі чи дальше відповідати для питання.

«Не втікнеш!», — голосно й виразно сказав после спиною Сметана.

Тридцятиградусний липневий хлад ошпарив шкіру, волосся стало быть дибки і негайно вкрилося пухнастими голочками інею, але Троцький мужньо витримав цю несподівану й підлу з боку Сметани атаку, гонорово виплюнув бичка, який припікав губи, і перехрестився. Тепер він знав, що до самого майстерні лишилося сто двадцять чотири кроки. «Думаєш у Колі переночувати, — спокійно продовжував следовать спиною Сметана, — а його нема, він нині сверху Сихові ночує, на Ігбрка, вони со временем халтурку обмивали, і ти неграмотный втікнеш, тому що хочеш побачити, як зотліло моє обличчя і вигнили мої очі, озирнися, чуєш, Троцький, автор давно тебе звертаюся»; «переб’єшся», — по зрелом размышлении Троцький, але тутовник сверху стежку вийшов здоровенний, наче діжка з пивом, кіт і засвітив очима; до самого майстерні лишалося п’ятдесят вісім кроків. «Думаєш, кіт?» — доброзичливим тоном поцікавився Сметана. Троцький звернув управо і обійшов кота, малограмотный дивлячись у його бік; «а ведь безвыгодный кіт», — в’їдливо засміявся Сметана; Троцький мовчав, він бачив уже, що віконце на підвалі світиться і йому лишилося вісімнадцять кроків до самого порятунку, тільки малограмотный венчание казати Колі, грядущее розповім, а сьогодні никак не можна. Позаду пролунав пронизливий свист. «Троцький!!!» — в унисон загукали Бампер, Дем і Сметана, але Троцький ранее тиснув нате ґудзик дзвінка; «Троцький, підар!» — безграмотный своїм голосом заволав Сметана. «Хто там?» — спитав Коля; «то я», — іржавим голосом озвався Троцький; заскреготів замок, по мнению очах шмагонуло світлом, запахло щойнозвареним чифіром і розчинниками, с настроением заспівав Мік Джеггер. «Заходи, малограмотный встидайся!» — усміхнувся Коля. Троцький зайшов і повільно сів в крісло. «Колю, дай мені щось почитати», — тихомолком сказав він.


IX


Коли ти вперше повернулася з Амстердама і відчинила двері прежде нашого помешкання власним ключем, в таком случае побачила картину, яка — ти призналася мені потім — невыгодный мала нічого спільного з жодним із Брейгелів, але переконливо нагадувала ради Босха: повсюди стояв несамовитий срач, повітря нестерпно смерділо кількатижневим алкогольним перегаром, тютюном і ще чорт-зна-чим, вазонки були переповнені незрозумілими стеблами загадкових пустельних рослин і недопалками, сміття висипалося зі щільно натоптаних відер, во куті безпорадно валявся розбитий млинок, у кльозеті рішуче й наполегливо блював Господь Крішна, у ванній спав готовий я, вкрившись твоїм халатиком і підмостивши під голову гумовий килимок. «Матка Босха», — вражено прошепотіла Андріяна, одначе це була тільки увертюра; ти штовхнула двері вплоть до покою і завмерла: получай канапі сиділо двоє інопланетян, а третій порпався во шафі з одягом, шукаючи мотузка, щоб повіситися; це був Троцький, неголений, пухлий, з брудним волоссям, розбитим лобом і всіма ознаками delirium tremens; ти придивилася до самого марсіян уважніше — вони віддалено нагадували Дема і Бампера, але були такими страшними, якими ти їх ні давно того, ні після того знаменного дня більше ніколи безвыгодный бачила; «марсіанський бог, сыздавна безграмотный голений, во окулярах з круглими скельцями й завжди п’яний, заклопотаний писанням божевільного роману й розведенням кроликів », — пригадалися тобі фразы поета; марсіянин Дем неграмотный мав лівого скельця во окулярах, у його бороді тлів бичок, голову туго обмотував утиральник у сажі й томатному соусі, а айда були босі; Бампер гикав і стиха матюкався, його щипанцы і обличчя були вимащені на сажу, тоскно блищали білки червоних очей, а неприродно товсті, потріскані варґи сочили-ся кров’ю. «А найдужче він полюбляє Spiritus vini rectificati з марсіанським томатним соком та ще кроликів з червоними очима, ради яких постійно проголошує тости », — крутилися плетение словес во твоїй шокованій свідомості. Жоден з них неграмотный звернув возьми тебе уваги, заклопотаний важливою справою: Троцький — пошуками мотузка, Дем і Бампер — витягуванням корків з порожніх фляшок; позаяк штопора ми далеко не мали, корки доводилося пропихати всередину; коль ж настав цей с утра до ночи гніву, так виявилося, Що фляшок з корками всередині давно пункту склотари безвыгодный приймають. Отож усі були около ділі і тобі получи и распишись мить из чего можно заключить хоть незручно вслед за своє вторгнення на цей сповнений діянь і по-своєму інтимний простір. Якби никак не макабричні звуки діалогу поміж Господом Крішною і унітазом, якби малограмотный задушевний речуга Бампера і шпокання корків, з яким вони полегшено залишали фляшкові лона, тишу во хаті можна було б назвати моторошно ідеальною. «Вош нас отнюдь не чують, ми їх. Водан одного малограмотный чуємо, мовчки сидимо во маленькій кімнатці у таємничих сутінках, непомітно з вуст зриваються перші марсіанські слова, потім цілі незграбні речення ...» Ти зауважила відламані ніжки канапи, каструлю з чимось жахливим-жах-ливим нате письмовому столі, книжки, безладно розкидані сообразно підлозі, гори цигаркового попелу, розбиту кришталеву вазочку, недоїдки, лушпиння картоплі, порожні консервні банки, обгорілу знизу портьєру, руйнацію, художественный беспорядок і занепад; підійшла прежде вікон і розчинила їх навстіж, сіла для краєчку канапи і закурила цигарку, міркуючи, що його робити далі — їхати предварительно цьоці чи починати розправу.

— Троцький, лишися тої шафи, — сказала ти нарешті.

Дем і Бампер одночасно підвели голови. Троцький

приголомшено застиг з твоєю кошулею во руках. Потім усі троє перезирнулися.

— Бєлка? — напівствердно, напівзапитально промовив Троцький тремтячим голосом.

— Щось заскоро, — засумнівався Бампер.

— Що тоді, на такому разі? — спитав Дем.

— Я вас единовременно покажу бєлку, — пообіцяла Андруся. — Я вы разом покажу цілий зоопарк.

— Андруся, — здогадався Троцький.

— Так, це Андруся, — потвердив Бампер.

— Не інакше, як Андруся, — погодився Дем.

І всі троє одночасно, безграмотный змовляючись упали в коліна.

— Андрусю, помилуй! Пощади! Андрусю, невыгодный показуй нам зоопарк! Ми вже й приближенно маємо всього того досить! Ми більше отнюдь не можемо! Ти свой єдиний порятунок! Ми більше безвыгодный будемо!

— Блазні, — сказала Андруся, несамовито затягуючись димом. — Кретини бородаті. Дебіли. Алкота. Імбецили. Бухарі. Синяки. Фіолетова мафія. Нещастя моє. Файно зустріли. Довго готувалися. Дні і ночі отнюдь не спали. Вибилися з сил.

Троцький заплакав. Йому було сильно из-за мене. Він хотів піти, розбудити мене, щоб ваш покорнейший слуга втік, але неграмотный наважувався підвестися з колін. Єдиним, хто врятувався того дня, був Господь Крішна. Він почув баритон Андрусі і навшпиньках вийшов з хати, а тоді прожогом кинувся тікати до самого «Нектару».

— Андріяно, пардон нас, ми негідники; однако прибрати хотіли ми, але зупинитися безвыгодный могли. Тим зайнятися хотіли ми сьогодні якось, але забарилися з фляшками, ось, а приїхала ти, а ми... — дещо плутано став пояснювати Бампер.

— А аз многогрешный вы фірмового коньяку привезла, ви ж просили, — неграмотный слухаючи його, продовжувала Андруся. — І сигарет фірмових, кожному согласно блоку. І чаю файного. Смоли гарячої тепер дочекаєтеся від мене. Таку хату звоювали!

Почувши относительно конина і смолу, трійця геть занепала духом. Стояти нате колінах було дуже боляче, але вони мужньо терпіли. Як признався згодом Дем, вони вирішили витерпіти все, — навіть якби Андрусі заманулося попалити їм бороди або порозбивати бери їхніх головах усі порожні фляшки, або, конкуруючи з Гюнтером Юккером у вигадливості, понабивати на ті голови цвяхів. Але Андруся нічого нікуди нікому невыгодный збиралася забивати.

— Встаньте, вар’яти, з колін, — зажурено сказала Андруся. — Бампер, іди вмийся з милом і зачешися, безграмотный можу дивитися бери твою ідіотську чорну морду. Взагалі никак не можу вы бачити. На кого ви подібні? Коли ви останнього разу стояли хуй люстром? Коли ви, вслед перепрошенням, купалися останнього разу?

Бампер навшпиньках пішов митися і будити мене, а Троцький з Демом приречено посідали получи и распишись канапі, подумки віддаючи перевагу електричним стільцям, навіть одному такому стільцеві для двох. Як розповідав потім Троцький, приближенно соромно йому було тільки крат у житті предварительно тим, — у дитячому садку, если він наклав у штанці, встилаючись попроситися получи и распишись горщик.

— Ч у во а для , підйом, л а ж а , вставай, старий, скоро! — заштурхав мене на бік Бампер.

— Менти. Сусіди. Пожежа, — неграмотный розплющуючи очей, перебрав аз многогрешный можливі різновиди лажі.

— Хрін там, А Н Д Р У С Я !

— О-о-о, — застогнав я, — ліпше б це була пожежа.

(Не дивись так, ибо чую: палає волосся і одяг, тіло, былие

під ногами, дерева.

Весь ліс загорівся і на річці вода.

Стоїш серед полум’я і смієшся. Не дивись так, потому что спалиш Сонце і Землю, що десь тама вдалеке і недосяжно).

— Довести себя прежде такого стану, — продовжувала розтин Андруся, — допитися перед рожевих слонів, знищити помешкання, поламати канапу, порпатися на моїй білизні, спалити портьєру... Ох, матусю рідна, і це художники, музиканти, поети, шляк би ясний, кольоровий вам трафив, одновременно з вашою музикою і поезією. Діячі культури. Світлий, немеркнучий геній української нації. Дем! Зніми того рушника нарешті; що, единица болить?

— Болить, — признався Дем, розмотуючи чалму.

— Так тобі й треба. Мало вона болить, — поспівчувала Андруся. — Троцький, ти найстрашніший. Іди, вмийся і поголися.

— Андрусю, аз многогрешный можу вмитися, але поголитися отнюдь не зумію, шуршалки тремтять, автор этих строк заріжуся, — розгублено почав пояснювати Троцький.

— Добре зробиш, никак не крестины если вішатися. Щезни!

Троцький щез. Натомість з’явилися ми з Бампером.

— Ага, — сказала Андруся.

— Андрусю, — почав я.

— Ні болтология більше, ибо мы тебе заб’ю. Жодного звуку. З тобою если дуже окрема і дуже довга розмова, безграмотный переймайся. Я їду накануне цьоці, после три години повернуся. Щоб поперед того часу тутовник усе сяяло, стояли квіти і ледь-ледь веяло бузком, а неграмотный гидотними чоловічими випарами. Ніде ні ііилиночки , ні порошиночки, канапа стоїть в чотирьох лабах і отнюдь не хитається, як Троцький під «Нектаром», посач-ка блищить, вікна помиті, висить інша портьєра, начиння чисте, книжки получай полицях тощо і круглым счетом далі. Усі п’ятеро поголені, з помитими головами і перебрані на чисте.

— Але нас четверо, Андрусю, — боязко зауважив Бампер.

— Водан утік. Хто в таком случае був — Крішман? Тим гірше пользу кого нього.

— Але це неможливо, Андрусю, — озвався я.

— Що: неможливо?

— Все, що ти загадала зробити.

— То ваші проблеми.

«Попроси похмелитися, попроси, потому что ми подохнемо, на неї є», — заскиглив надо моїм вухом Бампер.

— Андрусю, дай нам согласно крапельці чого-небудь, ибо ми крюк неграмотный зможемо, — заканючив я, жестокосердно ненавидячи себе, Бампера, Дема, Крішмана і Троцького, ще лютіше кохаючи недосяжну Андрусю.

Ти уважно подивилася бери мене, похитала головою і мовчки дістала з торби фляшку французького коньяку, поставила її получай столі і пішла. Це була наймоторошніша хвилина во моєму житті. Якби моя персона мав пістолета, ведь попросив би Троцького застрелити мене тут-таки й тепер, пользу кого цілковитої повноти картини. Кулєги мовчали, думаючи кожен для своє. Лажа була очевидною, дотикальною, мала вонь і смак, висіла на повітрі, наганяючи буйный смур.

— Та-а-к-к, — зітхнув Бампер.

— Це кінець, — погодився Троцький.

— Інша б получи її місці тим неграмотный обмежилася, — сказав Дем.

— Годі пистіти, — сказав я. — Мийте чарки.

Тремтячими руками ми поцокалися між собой после приїзд Андрусі. Коньяк був чудовий. Я налив іще по мнению одній і ми випили из-за околеванец лажі. Смур незадоволено випливав у розчинені вікна единовременно з тютюновим димом. Лінії чіткішали, барви яскравішали. Тоді ми випили сообразно останній, вслед за наведення гармонійного ладу на наших душах, тілах і моїй хаті, следовать те, щоб Андруся якомога швидше простила мене і вслед припинення чотиритижневого пекла. Відтак зосередилися і несамовито кинулися на бій з дуркою.

Ми пурхали як ластівки. Ми золотими стрілами пронизували простір довкола помешкання і во ньому. Здавалися порожні фляшки — Троцький називав їх «хутром», — а вслед виручені гроші купувалися троянди; оскільки фляшок виявилося дуже-дуже-дуже багато, в таком случае й троянд ми купили тридцять три штуки. Милися підлоги і вікна, прикручувалися ніжки по канапи, виносилося сміття, складалися книги, переможно волало AC/DC, випорскувався цілий балончик дезодоранту — бери стіни, щойно повішені свіжі портьєри, дивом уцілілий килим; вазонки наповнювалися новою землею, во яку пересаджувалися кімнатні рослини, куплені получи и распишись решту «хутрових» грошей; Бампер подарував свого млинка получай каву, точнісінько такого, як пирушка розтовчений, зауваживши, поміж іншим, що круглым счетом гірко він працював тільки у війську, в першому році служби, під чуйним керівництвом тамбовських «дідів». Через дві години помешкання мерехтіло чистотою і незайманістю, туточки ще ніколи невыгодный жили люди, шелковица ледь-ледь тянуло французьким дезодорантом, а більше нічим неграмотный пахло; после этого ніколи неграмотный було жодного пекла, ад було деінде, тільки никак не тут; здесь жили феї. Ми вражено перезирнулися і засміялися — мокрі, забігані, захекані; сообразно тому всі роз’їхалися в соответствии с домівках — митися, голитися, перебиратися во чисте, одягати білі сорочки і неодмінно — краватки; Троцький краватки далеко не мав, сиречь пишущий эти строки позичив йому одну зі своїх, а своевольно напустив повну ванну гарячої води і кинувся туди, з небувалою насолодою змиваючи рештки брудної лажі з тіла й душі.

Андруся приїхала посредством чотири години і їй вдруге цього дня здалося, що вона помилилася дверима. У чистому, блискучому покої, заставленому вазами з трояндами, тихенько звучав орган, для якому грав Йоганн Себастьян Бах; палали свічки, четверо молодих джентльменів рядом краватках, з виголеними поперед синюватого полиску і ледь припухлими обличчями вели неквапну бесіду ради творчість Ван Гота; м’який затишний присмерк заповнював кімнату, шляхетно поблискували золотом корінці книжок, зеленіли вазонки і ледь-ледь садило бузком.

Ти прихилилася головою по лутки і где-то стояла, а ми мовчки споглядали струнку золотоволосу панну на білій сукенці, яка дивилася получи и распишись нас; тоді вперше на житті моя персона божевільно приревнував тебе вплоть до своїх кулєг, тому що ти дивилася получай всіх чотирьох з однаковою любов’ю, з однаковим жалем і з однаковим прощенням.


X


Наприкінці ночі нам було вже байдуже предварительно вересневого грому вслед вікнами, давно шуму вітру і зливи. Як завжди во таких випадках, закінчувалися сигарети і хотілося спати. Мабуть, неграмотный було іншої нагоди, ліпшої из-за цю ніч, вересневу, грозову, з чистим і свіжим повітрям, яке лилося крізь розчинену навстіж кватирку; догорілі свічки, дослухані касети, допита фляшка, доказані і недоказані слова, Андрусю, соловейку, марното, наслання. Ми всі пишемо так, ти ж знаєш. Може, й безвыгодный було іншої. Ми всі таково пишемо і всі таково думаємо, і всі что-то около говоримо, потому что ми всі діти свого проклятого часу, мол він тільки взявся нате наші голови. Бо ми всі — це ми. В туманних нічних морях заблукані вітрильники, на осінніх небесах невидимі вслед хмарами зорі, напів-, усі напів-, Андрусю, ти знаєш, ти мусиш знати вихід із пастки. «Перегризти собі ногу і втекти получи и распишись одній», — каже Анд-руся, шукаючи во попільничці більш-менш цілого недопалка; тобі весело, Андрусю, тобі целое життя весело, скільки автор этих строк тебе пам’ятаю, ти смієшся і вправляєшся на дотепах.

А скільки ваш покорный слуга тебе пам’ятаю? Сім-вісім років. Тобі сім-вісім років, Андрусю; на біленькій сукенці для вранішньому ґанку, з букетом палахкучих жоржин, з велетенськими очима і тонесенькими вустами, Андрусю, преддверие тим, як наприкінці вересневої ночі. Пощо вони позбавили нас дитинства? Пощо вони позбавили нас юності? Пощо вони позбавили нас життя і душ, Андрусю, скажи мені, скажи мені хоч ти, ти повинна це знати, хоч це ти повинна знати, повинна ж ти знати хоч щось? «Я знаю». Що ти знаєш, Андрусю? Що ти можеш знати? «Я знаю, що момент у стебло». В яке стебло, Андрусю? В яке холерне стебло, если вже шоста ранку, сьома-восьма, коль дощ починається из-за вікнами, если гримлять ранее трамваї получи и распишись Погулянку й Майо-рівку, коли, як було зазначено вище, закінчуються — о, вже закінчилися — сигарети, если осіння гроза, коль ти отнюдь не знаєш жодної відповіді получи жодне з моїх тричі ненависних мені — і тобі — і тобі — і йому — і їй — і нам — і їм — питань, коль нас тільки й вистачає в те, щоб перетерплювати огулом цей тарабарщина повсюди, -де він нас застає, а застає він нас повсюди й завжди, але беспричинно було безвыгодный завжди, Андрусю, ти ж знаєш, хоч це ти можеш потвердити, хоч в це ти можеш відповісти? «Завжди», (— позіхає) Андруся, знімаючи (чорні) панчохи. «Андрусю, неграмотный лягай, почекай трохи, автор одновременно принесу сигарет і кави, і провинность принесу, і зготуємо сніданок, і...» — «Ох, неграмотный можу ваш покорнейший слуга більше», — каже Андруся, вкривається з головою і миттю засинає, іншої нагоди, ліпшої из-за марноту і соловейка. Вона більше неграмотный може. А хто може, Андрусю, хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?

Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?

Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто?

Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто?

Хто? Хто? Хто?

X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X?

т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т?

о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

І автор этих строк теж засинаю, поруч з тобою, одягнений, Трістан та Ізольда, вічний архетип, тільки меча бракує, завжди чогось бракує, в таком случае сигарет, в таком случае меча, тільки сірий і незатишний ранок из-за вікнами, летять ворони і галки, гримлять Личаків-ською трамваї, гойдається фіранка бери зимному вітрі знадвору, вигасають звуки, угасать барви, в місто і получай нашу з тобою кімнату обвалюється м’який шпиндель пухнастого й безтурботного сну, где-то дивно........................

............ Дитино, дівчинко, моя особа приближенно тебе любив ........

.........................................а потім вони

блукають засніженим містом, якому ніхто далеко не знає назви. П’ють каву на безлюдних кав’ярнях, дивляться кіна во безлюдних кінотеатрах, цілуються во порожньому королівському замку по-над безіменною рікою, нехтуючи уважними поглядами маєстатичних фігур у нішах, нехтуючи відлуннями дзвонів і пахощами помаранчів, що скочуються з велетенської гори, получи верхівці якої майорить прапор невідомої держави; а потім ми, а згодом усі інші біжать вузенькою вуличкою назустріч невидимим кінним загонам поліції, отнюдь не випускаючи з рук транспарантів, бери яких щось написано невідомою мовою, небаченими досі літерами чи ієрогліфами; заскакують-заскакуємо-заскакуєте прежде холодної лікарні, назустріч санітарам, які несуть таці зі свіжозамороженими, наче бройлери, немовлятами, у яких видлубані очі, і аз многогрешный кричу від розпуки, Андрусю, тобі цього невыгодный можна бачити................................

................... Яне любив — мы прямо-таки жив любов’ю,

мов у тобі, мовби автор був тобою ..........................

.................а коридором котяться стрижені на-нет

голови представників найрізноманітніших країн і народів, Андрусю, Андрусю, якби ти розбудила мене, якби ти хоч одиночный крата у житті визволила мене від этих неможливих кошмарів, але ти рвучко відвертаєшся прежде муру, повитого

шляхетними стеблами багрянолистого дикого винограду, твої плечі здригаються від плачу, автор этих строк озираюся, щоб переконатися — ведь справді чертеж твого ката, який скучновато тягне блискучо-блакитну сокиру з липкими патьоками замерзлої насвіжо крові; автор тебе врятую.................

................... во твоєму болі і во твоїй журбі ........

...................Андрусю, ми поміняємося з тобою

долями або одягом, він переплутає, кого саме обряд було зарубати, він дістане крицевий портсигарчик і присяде під муром, щоб зосереджено обміркувати цю епістемологічну проблему, а ми втечемо, Андрусю, ми піднімемося мотузяною драбиною, прив’язаною предварительно старого ясена, спочатку ти, потім я, ми будемо дихати возьми повні прыщики кришталевим повітрям з ледь гіркуватим присмаком молодої смородини, і спанье урветься, залишивши до собі виразний аромат валокордину і швидку крилату тінь промайнулої шизофренії.


XI


Але, Андрусю, ми ніколи невыгодный розлучимося. Твої золоті коси испускать благоухание чистою водою, з твоїх тендітних пальців спадають старовинні перстені — єдине, що залишилося бери пам’ять насчет бабусю, твоя білосніжна сукня пахне твоїми заморськими парфумами і ти хочеш купити кілька маленьких срібних дзвіночків, яких, проте, ніде немає, тому що на цій країні взагалі немає нічого вартого твоєї уваги, вартого тебе, Андрусю. Давай ліпше слухати музику. Але ти неграмотный хочеш слухати музику. Чого ти хочеш? Ти хочеш піти і купити кілька крихітних, завбільшки з наперсток, срібних дзвіночків. Ти божевільна, Андріяно, але ми всегда одно ніколи безвыгодный розлучимося. «Чим пахне свобода?» — питаєш ти на мене, дивлячись у вікно, розчісуючи довжелезні коси,

важке золото, що пахне чистою водою. А вслед за вікном падає сніг. «Свобода пахне чоколядою», — брешу я, але ти недовірливо крутиш головою . ........................

............ Сибілло, жінко, їжачиську .................

...................як ти поясниш цей сніг нужденним

юрмам здичавілого плебсу? Як ти поясниш вроджене, а безвыгодный набуте знання? До яких манускриптів і фоліантів відішлеш цих спраглих істини, добра й краси істот, знаючи для нерозвинену їхню свідомість, оборона відсутність кшталту у їхніх душах, пам’ятаючи оборона їхню тваринну — і споконвічну — вражда накануне форми? «Немає мови, —

погоджуєшся ти, — немає спільної мови». Ми далеко не

зобов’язані пояснювати, Андрусю, ми покликані зберігати. І ти чудово насчет це знаєш..............................

.......................... знову він падає, знову вкриває

брунатну землю, закрижанілу після відлиги, заповнює всі порожнини, -де б мусило бути листя, тепло, життя; він знає: ніщо далеко не повинно лишитися порожнім, ніщо далеко не повинно вихолоняти, і він неквапно лягає сверху оголені віти яблунь, получи и распишись підвіконня, летить у шпаківню, яку ти повісив колись, давно, на обличчя, і очі розплющені, й серце покірно відкрите,

покірно принишкле ....................................

..........................зосереджено слухаючи Баха.

Пригадуєш: зелено-рожевий ранок у Кракові, травень, сурмач для вежі Маріяцького костьолу, порожня вулиця Святого Марка, якою ти біжиш боса і простоволоса, ледь торкаючись бруківки, задихаючись; від кого ти втікаєш? кого наздоганяєш? Спогад вицвітає получи очах, блякнуть зелене й рожеве, сурма фальшивить, безсмертне буревал Віта Ствоша порохнявіє, і ти вражено відступаєш від вівтаря. «Злітуйся по-над нами, Маріє», — шепочуть твої пошерхлі сверху зимовому студеному вітрі вуста; ти автоматично хочеш поправити волосся — хэнд відчуває шорстку

щетину получай голові, подібну получи и распишись доторк прежде кількаденного чоловічого заросту. «Вони знову перемогли», — приголомшено кажеш ти предварительно мене, никак не розуміючи, що сніг, який сипле вслед гострими і вузькими вікнами.............

............... сніг, посипаний сіллю, піском, а проте в такой мере

само непевний, підступний, сніг, засмічений і затоптаний, знехтуваний, однако одно розтане одного дня, воскресне, очиститься, залишивши їм їхню сіль, пісок, їхній бруд і облізлі обгортки, їхню непевність, їхню підступність ...........

...............................їх дуже багато і всі вони

однакового зросту, вилицюваті, з розкосими, заплилими жиром очицями, з матовим відблиском жовтуватої шкіри; вони зодягнені на польову форму захисного кольору; тобі спочатку цікаво, ти звертаєшся до самого одного, по другого, третього, — але вони малограмотный розуміють або вдають, що никак не розуміють англійської мови. Тобі стає нудно, ти сідаєш вплоть до авта, ти хочеш поїхати звідси геть, туди, дескать їх немає, жодного, ти хочеш забути для цю прикру пригоду, вмикаєш радіо — але Мюнхен бредить їхньою мовою, і Париж, і Лондон, і Мельбурн також. Тепер ти розумієш значення того сну: написи нате транспарантах були зроблені по-їхньому, чтобы того, щоб вони зрозуміли, проти чого протестуємо ми. Тобі нема куди їхати звідси, тому що «звідси» — скрізь; і ти гірко плачеш, схилившись нате кермо, — Андрусю, марното, соловейку..............

Сибілло, жінко, їжачиську

............«Не може бути, — схлипуєш ти, — це несложно

бридкий, огидний сон, штырь ваш покорнейший слуга сразу прокинуся і всегда если як перше». Ти витираєш сльози і замислюєшся. Треба прокинутися, але як це зробити? Обережно, кінчиками нігтів щипаєш себя следовать ліву руку, — сниться, що болить. Повагавшись, відчиняєш дверцята машини, вставляєш пальці перед щілини і, зойкнувши, траскаєш дверцятами. Тобі сниться, що сторона спливає кров’ю. Від такого болю можна сказитися, отнюдь не те що прокинутися. Щось тогда отнюдь не так, бігме. Ти дивишся в годинника, але годинник зупинився. З острахом заглядаєш перед автомобільного люстерка, але после этого нікого нема. «Ага, отже, так-таки сон, ибо такого малограмотный буває», — полегшено зітхаєш ти, забувши оборона ясно-вишневі краплі

крові, які падають получи сідушку..........................

...............................Як мені врятувати тебе,

Андрусю, порадь, озовися, признайся, ваш покорный слуга зроблю все, що ти тільки скажеш. «Лікарю, зцілися сам», — радить Андруся. Ти завжди говориш слушні речі. Свіжий вітер з Дніпра мете опалим каштановим цвітом, моторошним світлом крові і вогню сочаться колони червоного університетського корпусу, тобі сняться всенародні віча і стотисячні мітинги, перекинуті маніфестантами урни пользу кого сміття, газети і голодівки, радіо для того дебілів і телевізія чтобы олігофренів, ідіотичні реклами, бенкети шахраїв, невпинно зростаюче обурення плебсу, переддень громадянської війни, інші нагоди, ліпші вслед за марноту, после соловейка, інші наслання, — населення, якому вже ніколи невыгодный стати народом, імперія

Україна тощо........................................

.........................................«Вони знову

перемогли», — кажеш ти накануне мене, безграмотный розуміючи, що сніг, який сипле из-за гострим і вузьким вікном нашого покою, однаково вкриває праведних і нечестивих, переможців і переможених, що тільки сніг, одиночный лиш він, лікує душу, а постоянно інше вбиває її, що тільки перший, неграмотный поперед віри білий сніг є істинним визволителем і переможцем, що тільки снігу досягають у своїх контемп-ляціях виснажені містики, тільки снігу, тільки вогню, тільки любові — «і безвыездно тотожне, всё-таки е тим, чим е, і більш нічим, лиш осереддям снігу, передчуттям його, перед-життям, передріканням чистоти і тиші», — але ти отнюдь не розумієш цього і моя персона знову заходжуюся пояснювати: ось, бачиш ці живі галузки брейгелівських дерев по-над урвищем,

цих натомлених псів, що вічно вертаються з вічно невдалого полювання, цих іще отнюдь не зовсім старих мисливців, які жадібно вдихають пахощі диму від соснових дров, бачиш зеленкувату і тверду, як діамант, кригу під ногами ковзанярів, ось, нарешті, бачиш цей сніг, цей вічний, цей усепрощаючий сніг Баха і Брейгеля, ось, бачиш, бачиш себе? «Себе безвыгодный бачу», — розгублено каже Андруся.


XII


Ми з Бєловим зустрілися під «Нектаром» і почали рахувати гроші. Грошей було багато. Я прощався зі Львовом. Були уродини, але никак не Чаплині, а космонавтики, і ми вирушили давно «Демової кухні». Вона, як і завжди, знаходилася навпроти «Інтуриста». Для початку ми взяли согласно дві фляшки пива і вийшли возьми вулицю. Теплий вітер квітня гнав повз нас череди струнконогих галичанок, гортав строкаті сторінки спідниць, ворожив бери барвистих картах розкішних сукенок і, обертаючись зникаючою юністю, прощально ворушив гнучкі водорості запашних дівочих тіл. Я любив їх усіх. Бєлов любив пиво. Тому ми взяли ще за дві фляшки і незабаром под нами виник Дем, брада й окуляри якого переконливо свідчили, що він теж сумував, — адже й надо ним летіла зимцерла з повною пеленою троянд, адже і надо ним купалися купідони, салютуючи золотими тисячами сонячних стріл, які рикошетили від сяючих вітрин, сушили серце і губи, а тому Демові хотілося пити, а во «Перетязі» було «Слов’янське» і стихи поета невідчепно крутилися на свідомості, навиліт пронизаній сліпучим квітневим сяйвом, неквапливо пересипаючись із денця її впредь до вінець, а потім — навспак: «Пошерхлими губами цілуєш перчатка стріли — божевільний », — грошей було багато, Дема катувала спрага, «Слов’янське» стояло вследствие дорогу, так чому ж нам було отнюдь не опинитися

там, мол вже невыгодный единовластно рік здійснювалися ритуали держи почет скляного бога, тим більше, що давно поїзда залишалося цілих десятеро годин, ціла прірва житнього — автор хотів сказати «життєвого» — часу, — і напівпорожній храм, який серед простолюду називався «Українськими справами», врочисто й буденно прочинив накануне нами свої скляні двері. «Вірування відкидаєш усі — залишаєш любов шукаєш собі впредь до душі релігію » — і це було останнє причастя хуй далекою дорогою перед Альп, мол блукав крейзанутий Гельдерлін, шукаючи Діоніса або Геракла, Геракла або Христа, Христа або ще одної нагоди побачитися з Сюзеттою, з Сюзеттою або з Андрусею, яка вже тиждень виглядала мене на Штутгарту поміж тим дописуючи курсову і цмулячи рожеве вино, якого жоден з нас в душа безграмотный переносив, з фанатичною впертістю віддаючи перевагу «Слов’янському» або горілці, горілці або пиву, або пиву і «Слов’янському», яке було міцнішим следовать всі рожеві проступок возьми світі, але горілка була ще міцнішою следовать «Слов’янське», отже, чому б нам було та й безвыгодный опинитися на затишних хащах Стрийського парку, миром з двома фляшками вищеокресленої горілки, з хлібом і рибою, тим більше, що грошей виявлялося багато, а поперед поїзда залишалося цілих вісім годин, цілий океан сонячного часу впереміш із молодим листям получи и распишись галузках і розспіваним птаством, яке виконувало твори Гафіза, Хайяма та інших, ще менш відомих поетів, покладені получи и распишись музику Бампером, котрий кристалізувався на пороге нами біля зачиненого поперед Страшного суду «Мюнхена» і, побачивши мене, голосно заспівав сверху всю вулицю безсмертного Івана Яковича: «Нас возьми бабу проміняв», а потім виявив цілком благородне і, можна сказати, природне бажання допомогти говорить торбу з кіром; безліч ніг і усміхнених вуст стояло возьми зупинці четвертого трамвая, але: «вже жіночі вуста никак не порівнюєш з рожами одягом і вином вже і мови нема для рубіни», — ні, отнюдь не относительно рубіни йшлося нам тоді-і-там, получи и распишись стрімкому березі блискучої течії з температурою сороковник градусів — из-за Цельсієм? вслед за Фаренгей-том? — «за Кіром», — зробив висновок Бєлов, і ми радісно святкували це небуденне наукове відкриття, ибо це був день-деньской наукових відкриттів і освоєння космосу, останній день, если ми були разом, ибо відтоді, як зауважив у своєму романі Вовчик, «багатьох покосила «білка», дехто вік свій звікував у «дурках» та ЛТП, а були й такі, що спромоглися получай власного вутлого човника «активної життєвої позиції», озброїлися веслами «здорового способу» і вийшли во бурхливе море...» — кінець цитати. Отож давно поїзда залишалося шість годин, безвыгодный приближенно ранее багато, але безграмотный беспричинно і мало; те саме можна було б сказати і относительно гроші, але що таке гроші — сміття та й годі, що наше життя — Гра, як цілком с полным основанием зауважив Троцький, котрий чомусь стояв під «Нектаром»; отож ми лишилися суперечки оборона розміри озонових дзюр надо Австралією і розпочали другий еженедельник тієї Гри, яка називалася життям, Гри безжалостно газардової, а иным часом ожесточенно нецікавої, зі строкатими спідницями і барвистими сукенками возьми тлі, з теплим квітневим леготом угорі, мол нерухомо висіли п’юрка хмар, ретельно виконаних Ботттічччелллі, мол дзвонили трамваї, -де співали морозівське «Винко, винко червоне», -де було жестоко Крішні і він нагадував «Всесвіт зболілий схворований », следовать хвилину накануне тим признавшись Бамперові і мені, що власне він, Крішна, і є батьком та матір’ю цього засраного всесвіту, опорою його і складом «ОМ», а после сумісництвом також Рігведою, Самаведою і Яджурведою; і прийшли мерзенні сини царя Дхрітараштри з Філіповки, озброєні грізними та ще й нецензурними словами, і хотіли зробити боляче Господові Крішні, потому что здавалося їм, що этак если добре, але тутовник еще невыгодный витримали ми, ні автор этих строк малограмотный витримав, ні Бампер, ні Дем, ні навіть Троцький малограмотный витримав, а найпершим далеко не витримав Бєлов і зробив свою улюблену «трояндочку» з порожньої фляшки з-під «Слов’янського»; і ти бився аки властелин розлючений і несамовитий, аки обле, огрімне і озірне чудище, а тепер: « чуєш зітхання і стогони зойки і приют — звідусюди », але до самого поїзда залишалося ще цілих чотири години, артель часу, протягом якого можна було сяк-так зализати або обмити і перев’язати рани, відтягнути тіла загиблих, узяти ще кілька фляшок чогось, що вже никак не лізло, але в те вже ніхто безвыгодный зважав, і справляти тризну, і проводжати мене зі Львова, надовго, може, назавжди, сверху віки вічні, амінь, потому что бери тебе чекає жінка, в яку ти проміняв своїх найвідданіших богатирів, і материк чекає, чужа, невідома, переповнена принадами і спокусами, багатством, демократією і рожевим вином, СНІД’ОМ та іншими цудами, замість цієї країни, сверху яку вже давнёхонько плюнули і Бог, і люди, злиденної, дурної, підступної, жорстокої, наївної, сентиментальної, щирої, брехливої, — одним слов’ОМ, «Слов’янської»; « бачиш жінку з волоссям розвіяним і на розлуці говориш для зустріч невыгодный винен ти неграмотный винен ні на чому никак не винен ти мариш», ти мариш цим старовинним містом, цими занедбаними соборами, цими крихітними кав’ярнями, цією розрухою духу, пусткою, «де пилюка — тілами піднята -де і вітер зітхання невидимих перехожих -де загинули інші полонені », більше пятидесяти мільйонів п’яних, тверезих, цнотливих, агресив-них-і-хворих, чемних-і-здорових, мудрих-і-колаборантів, дисидентів-і-мудаків, братів-і-проституток, сестер-і-іншої наволочі, одним слов’ОМ — українців; « без затей тут, прямо-таки серед твоєї вулиці відчуваєш у грудях стрілу — золотий її башмак у серці», — «не журись», — каже Містик, замислено крутячи на пальцях юну кульбабу, — «не журись, некто і храм мельпомены такий є, може, ще безвыездно встаткується, неграмотный журись, ми добре погладимо тобі дорогу, а поїдеш в отдалении — побачиш багато; задивишся, зажуришся — згадай мене, брате»; «не журись», — каже Бампер, салютуючи щойно початою фляшкою «Слов’янського»; «не журись», — каже Дем, підтримуючи тіло Крішни, яке підводить перемотану двома носовими хустинками голову і, ніби відлуння, повторює: «нежурисьОМнежурись» — і гасне; «не журись», — каже Троцький, прикуривши сигарету з фільтром далеко не з того боку, «ми ще побачимось і ти нам заспіваєш, через тільки якої?»; «не журись, — підхоплює Бєлов, — мир если наша; і высота поднебесная також»; вони вишикувалися бери пероні на одну шеренгу і віддають мені честь, прикладаючи цыпки поперед босих непутящих голів, бери них усі звертають увагу, косують і перешіптуються, шукаючи очима мента, але вони никак не чёрт ладана ні ментів, ні косих поглядів, вони вже нічого никак не бояться, і мені вперше следовать всё цей довгий время спадає получи и распишись думку порахувати нас, — і з якимсь гарячим зачудуванням ваш покорнейший слуга переконуюся, що нас є семеро, гарне число, щасливе число, містичне число; семеро самураїв, семеро гномів, одинокий з яких вирішив податися перед Білосніжки; семеро апокаліпсичних («апоплексичних» — встигає поправити мене невиправний — «невипраний? ведь віддайте мене до самого пральні!» — Троцький) ангелів, шестеро з яких бездействовать получай львівському пероні, що відпливає во минулий тривалий час, а нате очах у ангелів стоять, сверх перебільшення, сльози — на натурі, бляха-муха, пишущий эти строки самовластно в таком случае видів!— і втомлено зітхнувши, потому что мы втомився пояснювати неочевидні або самодостатні, може, банальні, речі, — ваш покорнейший слуга пояснюю вам, що це ніякі далеко не п’яні сльози, і ангели ці — безвыгодный п’яні, ибо ангели п’яними невыгодный бувають, навіть у небесній своїй пивній; а потім, прокинувшись бери невідомому відтинку залізничного дао, прислухаючись вплоть до перестуку коліс і злорадного хрипу во прокурених легенях, ваш покорнейший слуга дивлюся ради вікно і бачу, як «зорі сліз теплі зорі пролітають до темному небу зорі сліз що отнюдь не сяють», і бачу невідому, вічно нову стару землю і, засинаючи знову, встигаю ще здивуватися, яким гарним було моє прощання зі Львовом та його зимою.


Кінець першої книги

КНИГА ДРУГА. Упродовж снігопаду

I

За цифра літ хуй цим: світлі пахощі серпневих тіней, висока сеймова вода, наше нещасливе повернення з провінційного містечка, на якому батько далеко не знаходив собі місця; такі собі Руан і Круассе. Ми втрьох — тато, сеструшка і ваш покорный слуга — сиділи получи ґанку недобудованої хати, виглядаючи маму з роботи. Мама працювала в пекарні. Вона мала білого халата, який пахнув хлібом. Після зміни вона приносила дві-три паляниці, ще гарячі. Мабуть, ці паляниці дуже нас тоді виручали, тому що жили ми бідно. Ми ще отнюдь не встигли возбудить господарства, лише посадили картоплю, а всі гроші йшли в будівництво. Наш батько пив. Він поуже встиг перелякати нас із сестрою постійними скандалами, несамовитим криком, матюками, трасканням дверима і биттям посуду. Одного разу він бігав довкола хати, на якій замкнулися мамашенька з сестричкою, з сокирою во руках. Він хотів зарубати маму. Я во цей минута бігав за сусідах, благаючи їх врятувати маму. Мені було сім років. У моєму серці навіки залишився страх. Але того серпневого дня батько був тверезим. Ми всі хотіли їсти і виглядали маму.

Над селом стояли високі білі хмари, довкола було дуже просторо; сюрчали цвіркуни, а решта світу залишалася тихою. Все було дуже. Сестричка бавилася на піску. Батько курив цигарку. Ми мовчали. Я дивився получи отечественный городец і думав, що незабаром будемо вибирати картоплю. Я страшенно любив звук, з яким перша картоплина падала получай донце порожнього відра. У моєму серці навіки залишилися ужас і любов.

Мама прийшла. Вона принесла хліб. Вона отримала гроші. Гроші були мізерні, але мамусенька купила рибні консерви у томатному соусі і виноград. Виноград був дуже синій, хоть чорний. Мама накопала картоплі і поставила її варитися. Батько відкрив консерви і накраяв хліба. Ще була цибуля. І, мабуть, огірки. Ми були щасливі. Дуже.

Після вечері ми знову сіли для ґанку, тільки вже вчотирьох, і почали їсти темно-синій виноград. Було чотири грона, кожному в области одному. Грона були дуже великими. Виноград був дуже смачним. Мама принесла нам із сестрою ще в области шматку хліба, щоб у нас неграмотный боліли животи. Це було малограмотный приблизительно смачно, але ми послухалися. Ми були дуже слухняними і тихими дітьми. Заходило сонце. Тоді тато з мамою покуштували кілька ягідок зі своїх грон і віддали нам. Тому що у них від винограду починалася оскома. А во нас із сестрою оскоми никак не було, може, вследствие те, що ми заїдали сильванер хлібом. Ми їли виноград, а на батьків була оскома бери зубах, і вже заходило сонце, сюрчали цвіркуни, усе голосніше й голосніше, і всегда яскравіше пахли матіоли. Тоді батько підвівся і сказав, що він поспешно прийде. Ми з мамою навіть никак не перезирнулися. Просто следовательно холодно. Тоді мамуся сказала, що вони з сестрою підуть давно баби Наталки взяти сперма і заплатити следовать те, що брали «на віру». Мене залишили стерегти хату. Хата була зовсім порожньою, такою вона являться во сне мені й досі. Ми замкнули порожню хату, аз многогрешный повісив шворку з ключем бери шию, і всі розійшлися. Я сидів бери ґанку своевольно і мені вже неграмотный хотілося винограду. Здіймаючи куряву, повз хату ішла череда. Двоє пастухів привіталися зі мной і спитали, дескать батько. Я сказав, що батько пішов п’янствувати. Пастухи засміялися і погнали корів далі. Курява нерухомо висіла на повітрі, запахло свіжими кізяками і молоком. Над сусідським колодязем стояла перша зоря, раз-по-раз вибухаючи смарагдово-блакитним. Мабуть, хотілося плакати. У мене був ранець, у ранці лежав буквар, зошити, щоденник і пенал з ручкою, олівцем та Гумкою. Через двушник дні ваш покорный слуга мав іти поперед першого класу, для того того, щоб навчитися читати і писати. Але ваш покорнейший слуга вже вмів читати і писати.

Потім усе це почало якось тривати: вечір, перша зоря, осідаюча курява, голоси цвіркунів. Злилося во одне і почало тривати. Тривати — отже, існувати. Мами з сестрою безвыездно ще малограмотный було. Тільки трохи голоснішою стала тиша. Від колодязя ішов чоловік. Я зразу побачив, що це неграмотный матіїв-ський чоловік. Але моя персона отнюдь не злякався, тому що він був тверезим. Він підійшов перед мене і сів поруч.

— Привіт, старий, — сказав він.

— Драстуйте.

— Не кажи мені «ви». І нікому далеко не кажи «ви». До всіх звертайся получи «ти» і далеко не вір тим, хто тобі казатиме «ви».

— А як тебе звати? — спитав я.

— Джим.

— ДЖИМ? — перепитав автор этих строк і засміявся. Джимом звали песика баби Наталки.

— Ну, Джиммі. Хіба моя особа знаю. Я прийшов попрощатися з тобою. Сказати, що більше малограмотный витримую і мушу повертатися додому.

— А мол твій дім? — спитав я.

— Там, дескать й твій. Наш дім. Ти теж колись отнюдь не витримаєш.

— Але мій дім ось, — сказав пишущий эти строки і поплескав долонею в области нагрітому ради сутки ґанку.

— Ну, нехай. Це твій земний, тутешній дім. Бачиш: він недобудований? Він завжди недобудований. Там свой добудований дім.

Джим показав сверху зірку, яка сяяла по-над колодязем.

— Ти прийшов сюди першим вслед мене, — зрозумів я.

— І першим повертаюся. Троє-четверо з нашого приходу вже дома.

— А хто ще прийшов зі мною?

— Потім ти їх усіх зустрінеш. Вони впізнають тебе. Водан з них матиме пишні світлі вуса; нераздельно хворітиме возьми астму; ще сам житиме получи Погулянці, сам матиме білого пуделя, ще одна дівчина носитиме золоті коси по пояса. Ну, і круглым счетом далі. Всі щось матимуть.

— А ти вже зробив те, задля чого приходив сюди?

— Його ніколи неграмотный можна зробити. Ми приходимо отнюдь не в целях звершення. Приходимо підтримати і зберегти, передати далі. Своїм.

— Ясно, — сказав я. — Тому цей дім і стоїть недобудованим.

— Ну, в таком случае весь старий. луч був побачити тебе тут. Мені пора.

— А що матиму я? По чому впізнаватимуть мене?

Джим засміявся:

— А ти якраз неграмотный матимеш, хіба ти забув? Ти невыгодный матимеш передніх зубів! Щоб менше скидатися нате людину.

— Шкода, — сказав я.

Джим потиснув мені руку, підвівся і пішов туди, звідки прийшов — до самого сусідського колодязя, надо яким пульсувала смарагдово-блакитна зоря.

Ще безграмотный встиг він сховатися з моїх очей, як раптом усе ожило. Повіяв дужий вітер, безліч зірок запалало возьми серпневому небу, озвалися цвіркуни. Я почув гик мами, яка говорила з сестричкою.

— Ти невыгодный замерз? — спитала мама.

— Трохи, — сказав я.

— Ходімо вплоть до хати. Поп’ємо молока, каменная баба Наталка центр іще меду трохи дала, та й будемо вкладатися.

II


Двадцять літ согласно тому: моя персона сидів нате Німфенбурґерштрассе пизда черговою гальбою вайсбіру і обдумував новий обломок своєї поеми «Для троянди». В голові невідчепно крутилися слова: “I want roses in ту garden bower; dig?” Я намагався пригадати досконале дівоче обличчя, яке б асоціювалося з кутом нахилу пелюсток троянди: мені вдалося відтворити посмішку і розріз очей Яринки Малкович; це було дуже добре, тому що задушливий тягар тісної свідомості гойднувся, ніби хтось прочинив кватирку, і ваш покорный слуга написав: «Троянда малограмотный знає того, що вона «троянда». Вона малограмотный має власного імені». Була вже досить пізня година, вслед за широкою скляною вітриною кнайпи безшумно текли ріки автомобільних вогнів, людей під парасолями, різнокольорових реклам. Падав густий листопадовий дощ. Тут було безжизненно і затишно, держи столику палала червона свічка і лежав грубий записник, самописка, подарована Іркою Халупою, писала саме так, як пишущий эти строки люблю — дуже мелко і виразно. До кнайпи зайшла дівчина з довгим золотим волоссям. «Андруся!» — перелякався я. Але Анд-руся в пирушка период була во Амстердамі. У неї розпочався трали-вали з Гейсбрехтом. Ну її ко чорту. Я спостерігав из-за золотоволосою. Вона замовила собі каву. Дістала цигарку, прикурила, подивилася для мене, посміхнулася. Я вишкірився у відповідь. Дівчина була напрочуд вродливою. Витончені риси обличчя, довгі тонкі пальці, примхливі вуста і великі уважні очі. Вона пилочка каву, курила цигарку і думала относительно щось своє. Мені чомусь подумалося, що вона була б доброю подругою на Яринки. «Ти совершенно життя поруч зі мною, юна і безмовна, невидима і реальна трояндо», — написав автор этих строк і зробив кілька ковтків пива. Дівчина встала, підійшла предварительно музичного автомата, кинула монету, натиснула кнопку і вийшла геть. Тієї миті моя особа збагнув, що знав її завжди. Зайве й говорити, що пісня, яку вона вибрала ради мене, — минус сумніву, про мене, надто промовистим був погляд уважних очей, — була піснею The Doors :

People are strange when you’re a stranger
<...>
When you ’re strange
Faces come out of the rain
When you’re strange
No one remembers your name
<...>

Допити пиво, розрахуватися і вийти во темну листопадову зливу, простувати прежде підземки, простоволосому, вслед за хвилину мокрому впредь до останнього рубця для останній сорочці, пильно дивитися вперед, туди, дескать існує інший, справжніший світ, спуститися сходами кверху і їхати, як завше, «на чорно», відчуваючи, як стається те, що мусило статися, «у підземному світлі, во скляному тремтінні », проїхати всі можливі потрібні, з їхньої точки зору, зупинки і пересадки, заблукати, задрімати в Остбангоф, але «раптом вилущить з мармуру очес сова, закричить », — і ти здригнешся, ніби від електричного струму, підхопишся, знову сядеш впредь до першого-ліпшого вагона, мокрий, голодний і холодний, всюди чужинець, вічний заброда, старий пілігрим, якому чомусь подумалося, що саме тут-і-тепер, саме цієї ночі відбудеться раптове прирощення іншого буття, іншої дійсності, іншої реальності, ще вслед за тем чогось іншого-іншої-інших, але відбудеться, станеться, збудеться, добудується вічно недобудована хата, заповниться добрими, привітними, безпечними речами, які старітимуть единовременно з нами, і вже неграмотный если мороку, а если світло і спокій, багато, повно, ціла Армія Світла і спокою; стрепенеться сирена, підвішена високо во клітці сверху щоглі корабля дурнів, «і поляже юрба, мов трава, і на тунелі хитнуться розкошлані тіні», — ти повільно піднімешся бери поверхню, туди, -де стоятиме глупа ніч, роздивишся, куди тебе занесло, і посміхнешся самовольно по себе, і мовчки покиваєш головою — Нордфрідгоф, Північний цвинтар; злива ущухне, присядеш навпочіпки преддверие цвинтарною брамою, жалобний дух листопадової землі, яка віддала все, що мала, окрім своїх мерців, смрад пропалого листя, безсмертного тліну — «з надр побите череп’я, немов мурашва для осоння, сповзеться по отношению тій но хвилині », і автор этих строк пригадаю, Джиме, безраздельно серпневий вечір двадцятилітньої давності, мерехтливі голоси цвіркунів, пахощі матіол, високу зорю по-над колодязем; череп’я днів і ночей, ярко потовчене власними ногами, витворить несподівану цілісність долі, неперервність долі, попри всі мої — і невыгодный тільки мої — недолугі розумування по-над дискретністю часу, неможливістю існування цілісної особистості, тонке павутиння рефлексій ради множинність «я» і множинність душ у душі, подібні дурощі, — до сей времени це щезне як лужение з очей, як мана, так, як щезають чорнота і бруд на пороге потужними, радісними бризками свяченої води, — « сплеск води — й ворухнеться на оживленій глині глека постать шовкова», підведу очі вплоть до неба, багато, багато яскравих осінніх зірок стоятиме там, наді мною, надо цвинтарем, по-над Мюнхеном, Європою, Землею, так, багато живих зірок, так, багато риторики, багато слів — безвыгодный менше, ніж зірок, слів приблизительно само живих — але для що? насчет що? і тоді пишущий эти строки збагну, чим є пекло: це неможливість молитися, це німота і безпорадність втрати дару мови; панихида молитися, панихида мови, — зрозумію ваш покорный слуга і полізу прежде торби, мол окрім записника лежатиме ще пляшка вайсбіру; відкрию її, зроблю кілька ковтків — і раптом усе зупиниться во мені: серце, подих, кров, — і тільки одна-єдина думка пульсуватиме во свідомості: якщо пишущий эти строки помру тут-і-тепер, біля брами Нордфрідгофа, таким, яким є оце враз — сверх документів, з порожньою торбою получи плечі, якщо мене знайдуть і відвезуть перед моргу, ведь ніхто отнюдь не здогадається шукати мене там, і ніхто з цих добродушних баварців далеко не впізнає мене, мы щезну безслідно — «і крикне совка знов — і, глиняне гілля розсунувши тихо, вийде жінка, твоє божевілля і лихо, согласно яких лиш огромах її отнюдь не шукав /» — ти піднімешся сходами з підземки, довге золоте волосся відлунюватиме примарним зоряним сяйвом і холодним пилком помаранчевих ліхтарів, подаси мені руку і допоможеш підвестися, і моя персона встану получи повний зріст, пишущий эти строки відчую, що є високим, щосили швиргону пляшку з недопитим ціаністим калієм, «втретє крикне сова. Ваші шуршалки зітнулись і нікого ніде... Лиш віки, що зімкнулись, ніби двері метро, защемили рукав».

— Я хочу додому, — скажу мы тобі.

— Ще рано.

— Я дуже хочу додому.

— Терпи.

— Джим некто пішов додому. Грицько пішов додому. Вовчик пішов додому. Я теж хочу додому.

— їм сейчас було пора.

— Вони більше неграмотный могли, і моя особа більше никак не можу.

— Потім самостоятельно погодишся, що ще рано.

— Яке рано? Уже целое пізно. Хіба ти неграмотный бачиш: листопад? Хіба ти неграмотный знаєш: ніщо безграмотный вродило? Відведи мене додому. Я нічого далеко не зробив.

— Його ніколи малограмотный можна зробити. Я відведу тебе вплоть до притулку, вслед за тем можна переночувати. Тримай.

І ти подала мені гроно винограду. В мертвотному світлі ліхтарів воно здавалося чорним. Насправді ж семильон був темно-синім.


III


«Я повернуся предварительно своєї напіврозваленої імперії на грудні і зустріну Новий рік усе ще відчуженим від довколишньої ілюзії. Згодом ваш покорный слуга нічим безграмотный зможу задовольнити несамовиту спрагу свободи, невимушеного розуму та веселої ясності. Мине зовсім небагато часу і моя персона забуду, що по Людміла-штрассе венчание добиратися п’ятдесят другим автобусом; смарагдові прикраси перемішаються во моїй пам’яті з кольорами опалого листя і назвами станцій підземки, обличчя накладуться одне нате одне; але того, що твої золоті коси пахли чистими водами, а твої тонкі вуста були солодкими, ніби вечірній мед, моя особа вже отнюдь не зможу забути ніколи.

Можливо, ти десь поруч. Сидиш, підперши голову кулачком, дивишся, як аз многогрешный шукаю потрібних слів і никак не хочеш мені заважати. Що вдієш, коль слів круглым счетом багато, а пишущий эти строки один; і автор продовжую писати, повіривши раптом у те, що коль писатимеш добре, писатимеш тільки потрібними словами, ведь чудо природы відбудеться, ти станеш нарешті реальною, а довколишня недійсність розійдеться і, як праздник туман, за крапельці впаде туди, -де зберігаються на резервуарах погані сни, марення і розлуки, а ми з тобою дійсно будемо разом, потому что ми — є...»

( 0 листа)


«Лице лежить, мов камінь у воді »: існувала тільки сіра брудна ріка, колишній будинок уряду нате протилежному березі невідомого призначення, летючі хвилі, а ще яйця, безладно розкидані довкола пустелі, — ну, гаразд, — довкола світляного кола. Сміялися туристи, фотографуючи мою недоладну, закутану по мнению самі вуха во картатий коц постать і зморшки молоді, одного ж листопадового разу вранці вітер приніс мені пожмакану обкладинку з польського — чи чеського — журналу, і затем моя персона упізнав себе, своє вугласте око, свого коца і світляне коло, довкола якого пливла Темза, несучи порожні яйця, старі автопокришки і години, опалі з Біг Бена. «Добре, — сказав автор тоді, — це безвыездно одно нічого малограмотный міняє. Визволитися з обіймів більшовизму — півбіди; потасовка тепер спробують стати самостійними щодо самих себе».

Зрештою, «опалі з Біґ Бена» години моя персона додав знічев’я, потому что насправді їх отнюдь не видно. А минулої ночі мені снилися мексиканські гроші; це були семикутні монети з білого металу, вартістю п’ятдесят пенсів кожна, пенсів чи песо? Вони лежали на нірці крота — іскра золота — дуже багато мексиканських монет із зображенням нашої королеви; автор набрав їх повні кишені і показував комусь, може, тобі, дуже гордий і водночас трохи засоромлений, ибо володіння отакими грошима клало получи тебе незбагненно реальне тамга вторинності, другорядності, хамства і вульгарності, які стали моєю другою натурою... Дуже дивний сон, після якого прокидаєшся стиха божевільним і та твоя несамовитість одразу ж кидається на очі ближнім, — якби ті ближні, звісно, існували. Ага, ще снився велетенський чорний кіт, який ходив получи и распишись задніх лапах, мабуть, дресирований, а мы пригощав його рештками бекона, на парку, получай зелено-чорній траві; потім підійшов пес, щоправда, в чотирьох, і несміливо, а при помощи те дещо по-плебейському поцікавився, чи неграмотный знайдеться после ще якого шматочка... і відрекомендувався: уламок сміху.

«Наша королева» сказано трохи засміливо. Може, в таком случае була никак не королева, а Вірджинія Вулф? Чи все ж таки Андруся?

Може. Деяких снів несложно неможливо пригадати на деталях: імена псів, слід від долота, зображення держи семикутних мексиканських монетах, нечутний голос, світляне колесо сверху березі річки Темзи, вузлувату нить.

Важко сказати і те, во скількох культурах одночасно ми перебували получи праздник час: досить згадати Санта Клауса, Діда Мороза і святого Миколая, щоб зрозуміти, яким великим був тягар нашої розпорошеності, якої цілісності бракувало нашим ритуалам і повсякденним чинам у вигляді слів, думок, подій, що відбувалися так позаду нас, в таком случае попереду, ведь поруч, і дуже рідко — з самими нами, направду. Деколи фізичним зусиллям доводилося примушувати себя — або тебе — збагнути, що оце — осінь, а це вже Різдво, а от — tat twam asi, а оно — дорожній знак, і заметина пирушка закликає зменшити швидкість, пообідати, може — полікуватися. Так, зі знаками всё-таки життя було дуже непросто. «Це тому, що їх вигадали інші», — стверджувала ти, розчісуючи довжелезне вологе волосся, пильно вдивляючись у світло-зелене люстро — «мов камінь у воді, лице лежить, уживлене во сріблисту каламуть », — звісно, мы знав, що ти мала получай увазі люстра, а отнюдь не дорожні знаки, одначе хіба никак не ми з тобою вигадали, що светильник — це теж знаки (і навпаки)? Ти вдавала, ніби забуваєш або навіть безграмотный підозрюєш ради те, що по сию пору зводилося поперед одного питання: читати знаки — чи тлумачити їх; розуміти — чи вірити їм, чи надіятися получай них... «Хм, — зауважувала ти, — любити дорожні знаки — це, щонайменше...» І ми пили прокляте рожеве вино, «Абсолют» або «Світогляд», метаксу або вайсбір, — або і всегда нате купу, і це теж, кроме сумніву, вказувало в велику нашу розпорошеність у незчисленних культурах, ритуалах, осенях і веснах. «Але катюга із нею, з розпорошеністю, — зітхала ти, — ну-кась краще поговоримо базисная точка относительно що: ти добре знаєш, чому предварительно нас таке двозначне, три- і чотиризначне ставлення серед них...» Кельнери, вишикувавшись біля стійки, поскладали лапки для грудях, наближалася четверта ранку, і вони безвыгодный зводили з нас очей. Очей було четверо або семеро; точну суму очей тоді було важко встановити, а тепер і поготів. «Так от, ціла по правую сторону полягає на тому, що серед наших достойників і проводирів дуже нередко трапляються найрізноманітніші збоченці, — обидві Андрусі прикурили ще в области цигарці, — а во людей нормальних це, природно, викликає реакцію нехоті й спротиву. В кінці програє ціла справа. Я знаю, ваш покорнейший слуга здогадалася, як можна вийти з такого ганебного становища. І цим мусиш зайнятися ти». — «Я?» — здивувався я. — «Один тільки ти. Ти посідаєш помітне місце на обох культурах, — наразі будемо говорити тільки оборона дві. Якщо ти теж будеш поводити себя як збоченець, суспільна опінія неодмінно мусить перемінитися! Адже вони всі люблять тебе. І тоді, відповідно, зміниться ставлення накануне тих нещасних, прежде Жида і Сада, ферштеєн? А на результаті виграє все наша справа, розумієш?» — «Спати з собаками мы отнюдь не буду» — рішуче заявив я. — «Ти дурний, — розсердилася Андруся, — спатимеш ти зі мною, але поводитимешся так, ніби спиш із собаками». Я безвыгодный міг никак не погодитися з такою логічною і дивовижно простою, як нате четверту ранку, концепцією і ти дістала з торбинки всі свої знаряддя тортур — помади, туші, тіні, ще якусь біду — і почала малювати мені очі, губи, рум’янити неголені щоки, п’ятнадцятий келішок чомусь порушував координацію твоїх рухів і ти многократно штрикала тією проклятою фарбою мені на око, котилися кольорові сльози і обличчя моє перетворилося получай барвисту суміш, щілина крику, як сказав би поет, але ваш покорный слуга мужньо терпів, це панихида було витерпіти, сказала ти, миром з усіма знущаннями і майбутніми катуваннями московсько-в’єтнамських катів, це була підготовка перед переможного, остаточного бою зі світовим злом, посвячення, пострижения, ініціація, обрізання, ще затем щось, — задля успіху нашої справи, а кельнери навіть отнюдь не перезиралися, вони тільки скреготіли зубами, по сию пору гучніше й гучніше, запізніла лють, сделано на напівсні, і лише тоді, если ти, замислено поглянувши получи и распишись власний шедевр, розташований через мохо обличчя, почала розмову ради ліричний абстракціонізм і його розвиток у творчості Йона Арне Могстада, — тоді вже власник того ресторану, грек, італієць, жид, сад, гад, може, й норвежець, чи, як стверджувала ти вже для вулиці, москаль, безграмотный витримав.


IV


Наступного року ми досліджували відображення на калюжах січневого провінційного містечка нате далекій півночі України; відображалися переважно голі каштанові віти, стереотипні п’ятиповерхові будинки і бузкове твердь з повільними біло-рожевими хмарами. Після Лондона повітря видавалося дуже чистим, целых прежде архаїчної цнотливості, — так, ніби во ньому безвыгодный пролетів жоден літак, ніби автомобільні гази повинні були з’явитися тута років вследствие чотириста; завчасна радість : кожен квадратовий кубик цього раю був просякнутий радіацією. Ми мали дві окремі кімнати во будинку твоєї тітки і поверталися туди пізно ввечері; мы готував каву та канапки, а ти перебирала платівки, хоть доки далеко не зупиняла свій вибір знову возьми The Doors. Того року ми ще крат хворіли держи The Doors, ми слухали їх завжди і повсюди, ми вивчили їх напам’ять, а потім забули, а потім вони стали нашою плоттю і единовременно нашим; марні торжества, ти приближенно само вірила, що Моррісон невыгодный загинув від кіру й наркотиків, що він не мудрствуя лукаво перейшов працювати давно Бога, чи перед космічної поліції, як у романі Вілсона, чи ще дальше кудись, невидимий і реальний; моя персона приблизительно само вірив, що одного разу ми зустрінемося з ним і поговоримо або помовчимо ради щось надзвичайно гарне, насчет щось неймовірно справжнє — як відображення голих каштанових віт у січневих калюжах, як багряний мох, як цегляного кольору п’ятиповерхове небо, як болотяна трава, як бузкові будинки, чиї дахи й антени зникали аллель у біло-рожевих глибинах землі. Ми вірили, і любилися, і надіялися, — получи и распишись цій підставі ти зробила висновок, що якраз ми і є християнами, першими чи останніми, несуттєво, і глибоко вдихаючи розкішний весняний дух летючих хвиль, занурюючись у вир твого волосся, цілуючи твої тонкі, примхливі, напівдитячі вуста, моя персона ладен був погодитися з цим, адже медик стільників крапав з вуст твоїх, наречено; институт і чал жили під язиком твоїм, і ліванським ароматом пахнув твій одяг; і аз многогрешный погоджувався з усіма твоїми висновками назагал: що у безсмертних котів Т. С. Еліота є сяючі крила і дубові костури та вечірня хода; що Гайд-парк обряд покрити велетенським скляним ковпаком — аби безвыгодный мокли художники та їхні недільні мальовидла, що леви получай Трах-валь-гар-р-сквер без милосердия ненавидять тамтешніх голубів, які серуть їм в голови і колись спеціально оживуть, щоб пожерти нещасних серунів усіх предварительно одного; «усіх предварительно одного!!!» — виспівувала ти пісеньку Тараса Чубая, вистрибуючи возьми одній нозі, а потім в другій, а потім получай обох зразу, як у дитсадку; а потім ми довго вкладалися до самого ліжка, — спочатку ти хотіла спати під стіною, потім скраю, але скраю ходив Бабай, відтак ти мусила спати сама, безо мене, у спальному мішку, але на мішку було б іще страшніше, отож ти хотіла спати під стіною, але зі мною, з одним тільки мною, завжди зі мною, і завжди — спати, спати...

«А пишущий эти строки невыгодный хочу, а ваш покорный слуга никак не буду, — інколи протестувала ти, — никак не хочу; це тобі безграмотный гра во класи і моя особа тобі малограмотный Маґа!» — «Але це мій стиль!» — «Звідки ти знаєш, що він — твій? Може, ти ще й Кортасар — получай додачу вплоть до всього? Леннон теж мав одного такого... стиліста; але пирушка полюбляв по-над прірвою і во житі». — «Нестерпне дівчисько, -де ваш покорнейший слуга тобі візьму прірву й жито серед ночі?» — «Щастя Кортасарове, що він уж отнюдь не жиє». — «Хто — Леннон? Чи Чепмен?» — «Сам ти Чепмен!» І ми починали битися подушками, а тоді миритися, а інколи йшли гуляти прежде нічного парку, він нагадував тобі Англійський остров у Мюнхені, немного погодя теж спали напівдикі качки і жебоніла студена ртуть, і ти скучала следовать Іркою та Ірен, из-за Оленкою та Лесею, ради Романом, ради Гейсбрехтом, вслед всіма нате світі; у свою чергу моя персона згадував насчет Дема, Бампера, Троцького, ради всю нашу тусню, але никак не казав тобі ради це і ми довго курили по-над холодною, блискучою, примарною січневою ртуттю і говорили насчет відмінності між тутешніми й тамтешніми тополями, ради Рільке і Римарука, ради Малковича і Малковіча, нарешті ти починала засинати, і пишущий эти строки брав тебе держи обрезки і ніс после усе містечко перед чергового тимчасового дому, — а їх було где-то багато на нашому мандрівному житті, що ми вже перестали дивуватися, если Нотінґгам обертався возьми Дрогобич — гартоване кільце — герменевтичне танец — і таке інше, у тому ж стилі.

Минали дні, минали ночі, минали тисячоліття; шелестіли пожовклі або знову зелені дерева; «мов камінь у воді, лежить лице, однажды возьми століття з глибу підморгне, впізнавши на тіні дерева мене»; вітри переганяли довжелезні отари хмар і краєвидів, міст, кордонів, черг і подібних споріднених речей; і ми потрошку виснажувалися від цієї скаженої гонитви после новими концертами, іміджами, режисерами; «старіємо», — зітхала ти, надобно б нам перепочити, попрохати во усіх них довгострокової відпустки і причаїтися на горах або долинах, у крихітній сільській хатині, опритомніти; і цей омріяний у нічних розмовах перепочинок, цей благословенний, майже містичний тайм-аут здавався настільки недосяжним і нереальним, вслед за ним стояло в такой мере багато розірваного, втраченого, нереалізованого, а далі виднілися скандали, необхідність позичати, сварки, а згодом віддавати, сльози, або продавати машину, або продавати одне одного на рабство, — що ми, Господи, зважилися і таки зробили праздник крок, стрибок, чи, як зауважив Роман, «парне харакірі дурнів», цього разу на стилі Юкіо Місіма. Це була помста нам, страшнішої помсти годі собі уявити, — помщатися отак може тільки те, що ми изуверски ненавидимо — і воно нас навзаєм, — протягом усього життя, тільки с ніхто отнюдь не знає йому назви: може, світ, може, плоть, може, доля, або диявол, або підсвідомість, або нестерпно тяжке дитинство, — всё-таки «може»; це те, що никак не залежить від нашої волі, завше надто малої возле надто великій свободі; якби тоді ми залишилися разом, якби ми пересилили свободу, «це означало б тільки загибель любові, — а ми хотіли зберегти життя і їй, і нам». «Бігме, ти файно повів!» — вигукнеш ти помощью кілька років і ми почнемо реготати.


V


Останній до твоїм від’їздом вечір ми провели во підвалі мексиканського ресторану сразу з Романом та двома Іринами. Тихою рікою текла текіля впереміш із пшеничним пивом, горіли червоні свічки, ніби це було свято; Ірці безвыгодный сподобалася картина, яка висіла позаду неї,

вона звернулася поперед офіціанта іспанською мовою, вимагаючи, щоб праздник зняв картину, але офіціант лише посміхався і заперечливо крутив головою, целых Ірка никак не витримала і послала йому кілька своїх найвишуканіших шляків та холер; после этого офіціант узагалі розквіт, потому что виявився поляком, що працював туточки «на чорно», і по-іспанському знав тільки назву свого ресторану, але картину він усе ж безграмотный зняв, і тоді підступна Ірка напоїла його после п’ять хвилин так, що бідолашний Марек заснув, поклавши голову в тацю, тільки Ірода бракувало, і ти рохловка багато рожевого вина, дуже багато і дуже рожевого, а в вулиці падав дуже густий лапатий сніг; Ромася з Іринами намагалися якось розважити нас, добре розуміючи, що нам і лишенный чего того потешно сообразно саме нікуди, а потім махнули нате нас рукою і почали між собой жваву розмову з приводу якогось львівського театру, котрий мав приїхати незабаром (не следовать баром? а из-за яким, у такому разі, дідьком?), і насчет нас забули; сніги і Львів — це випірнуло приблизительно зненацька, тільки про нас двох, ми одночасно підвели голови і подивилися одне одному на очі. «До лику днини, писаного з тебе, раптово многоликий світ змалів. Нехай це зветься так: сніги і Л ь во і в»; ти вийняла маленьку шишку і крадькома вклала її предварительно моєї долоні; «це з нашого лісу, потасовка нам пощастить», — шепотом промовила ти — «не так? а як неграмотный говори. Не нужно » — і палали червоні свічки, і рожеве молодецкое вкупі з Іркою знімало зі стіни картину, і ми всі співали: «Винко, винко червоне, а хто ж тебе если пити, як автор этих строк юж невыгодный буду жити?», і пластично лапав кружлятий сніг, «і вірші непотрібні... як листи: хіба относительно це напишеш? та й предварительно кого?» — і однако це надзвичайно нагадувало поминки, але ми трималися, забувши относительно Шема і Шона, і аз многогрешный наливав вас з Іринами рожевого вина, а самоуправно з Романом цмулив «Московську», і падав пухнастий лагідний сніг, і п’яний Марек вішав для стіну картину, і сніжинки, і Аннуша Лівія Плюрабель вичитувала Марекові нотації, і ми несложно йшли, потому что во нас теж отнюдь не було зерна, « вже отнюдь не було нікого. Навіть Бога во соборі безвыгодный було. Одна лиш /им», злегка похитуючись, а може, навіть погойдуючись, а може, й безвыгодный злегка, целых вплоть до підземки, а дальше попрощалися з усіма тими, кого більше далеко не було і поїхали накануне своєї тепер сейчас повністю порожньої хати, « стояла — між віками, во порожнечі, віч-на-віч з най-безумнішим зі слів», стояла така пізня година, сиречь возьми Ост-бангоф пересадки отнюдь не було, ти сіла й безвыгодный могла йти далі, і ті поодинокі, що стояли сверху платформі, звертали сверху нас увагу, завжди цим баварцям нужно для щось звернути увагу, але нам було байдуже, ні, тобі отнюдь не було байдуже, не мудрствуя лукаво дуже-дуже зле, ти схилила голову набік і тебе почало рвати прощальною вечерею, головами офіціантів, рожевим вином, червоними свічками, мексиканськими картинами, і пухнастим снігом, і необхідністю розлучитися, щоб никак не розлучатися, а тому прийшов прибиральник, він бесчеловечно с-с-сичав, підла пеломедуза Шон, о’кей? — si! si! I knock at “The Doors”, і автор послав його по-російському, одначе, він зробив вигляд, ніби невыгодный зрозумів: «гноті сеаутбн!» — визвірився мы возьми нього і тоді він збагнув, і слухняно пішов робити це десь наодинці, а аз многогрешный взяв тебе возьми руки, — Господи, якою ж важкою ти була, нестерпно важкою, немилосердно, человек такими важкими невыгодный бувають, і поніс нагору, туди, дескать колись було небо, а на небі відомо хто, позаяк його невыгодный було на соборі, і хоча совершенно це було сатанинсько важкою працею, але: ми вибралися получи и распишись поверхню, жадібно дихали свіжим повітрям, у небі невыгодный було нікого, ти їла сніг і вмивалася ним, « віч-на-віч з найбезум-нішим зі слів неграмотный автор этих строк його сказав — сніги і Львів — вони ж благодаря чего обняли ради плечі», такою була наша остання ніч разом, це розумів навіть таксист, якого ми не скупясь винагородили ради всегда в світі, забралися нарешті поперед пустки, лягли получай підлозі, далеко не роздягаючись поснули, Трістан і Ізольда, вічний архетип, тільки меча бракувало, завжди чогось

бракує, і спали где-то хоть по ранку, а вранці приїхав Романчик і завіз тебе бери летовисько; ти никак не хотіла, щоб ваш покорный слуга тебе проводжав, — аз многогрешный теж невыгодный хотів; того ранку ваш покорный слуга хотів виключно пива — і знайшов його дуже багато получи кухні — ведь був твій останній подарунок, якщо малограмотный рахувати маленької шишки, загубленої вчора таки ж.


VI


«передмістя порічки дички тутовник сидітимеш предварительно зими// перехняблені двері крамнички перевидані тлусті томи переламані долі й губи перепечені прісні млинці// білий кіт держи порозі клубу наче янгол возьми гробівці// хтось чекає від тебе крику на міру мудрий і во дошку свій хтось шукає собі осику хтось мережить собі сувій// всі прикаяні всі около ділі що ж тобі тільки цвіль застіль?// оголошення поруділі поріділий хныканье породіль переділені крісла й лички перевтілення безо пуття// передмістя порічки дички переписуєш знов життя».

Перевтілення кроме буття. Плюскіт води. Кімната, все на сонці і на музиці, а ради вікном — білі і жовті хризантеми, широкой рукой оббризкані росою. Рання осінь, осінь славна, дорожні речі на шафах, папір і книги сверху столі. Купатися вже холодно. Безлюдний пляж, дуже жовтий пісок, дуже яскраве і високе небо; готуєш собі пряженю, запиваєш її холодним молоком і читаєш листи Рільке. Може таке бути? Цілком. Тільки ото гроші закінчуються; брати молочишко та хліб «на віру» малограмотный випадає, тута цього безвыгодный люблять; венчание їхати туди, -де люблять; куди це? Чорт його зна, може, предварительно Франції; жили ж со временем якось їхні художники... По-перше, це було ще на пороге війнами, по-друге, ти далеко не їхній, но-третє, ти безграмотный художник, а борги спозаранку чи пізно случаться повертати навіть у Франції. Я міг би розплачуватися книжками; звісно, неграмотный тими, які написав сам, — але стержень хоча б і листи Рільке, « перевидані тлусті томи»... так, ця бідолашна доярка просто-напросто вмирає следовать листами Рільке; можеш получи и распишись додаток запропонувати їй касети з записами «The Doors», «Genesis», Гейбріеля й Коллінза, а ще ліпше — «АС/DC». Крім того, хто насмілиться стверджувати, що ми живемо неграмотный хуй війнами? То ж потому что й воно. Гроші. Скарби, лотереї, спадок і меценати викреслюються одразу ж, гонорари теж туди, позичати... але скільки ще можна позичати? Може, дійсно загнати кілька книжок і касет? Шкода, звісно. Але що, во такому разі, може порятувати від грошей? Тобто від необхідності мати їх... цікаво, як вони всі примудряються жити — і мати гроші, дехто навіть дуже-дуже багато, поділилися б; ага, ця думка виникла задовго поперед твого народження, відтак викреслюємо; вони працюють, старий, або знаходять скарби, або виграють, або успадковують — «всі припаяні всі рядом ділі » — где-то само, як і ти колись працював; захотів України — маєш її, вдавися, ибо твої книжки Україні, из-за перепрошенням... прикро, коль случаться зациклюватися возьми подібних речах, але, що вдієш; найсмішніше те, що й тутовник ти неграмотный перший. Андрусі добре, вона поїхала собі прежде Голян-дії, -де отнюдь не існує інфляцій та економічних криз, і має подібні проблеми на носі... ну, неграмотный зовсім у носі, та целое ж; і чому Моррісон малограмотный заповів своїх грошей мені? Хіба це справедливо, щоб батьки, тим більше адмірали, ставали спадкоємцями власних дітей? Джиме, незримий і реальний, якщо ти десь поблизу, допоможи мені; хто-хто, а ти знаєш, як отвратно жити; не принимая во внимание грошей, ваш покорный слуга маю получи и распишись увазі. А з грішми? О, з грішми добре писати, і менше тоді думаєш ради Анд-русю, і можеш дозволити собі кілька нових книжок щомісяця, і обалденно міцний чай, і куриш тоді «Dunhill», а безвыгодный «Ватру», яка теж, накануне речі, закінчується; багато чого можна, коль маєш гроші, і штифт що характерно: чим більше грошей, тим більше можливостей та потреб; бідний я, бідний марксист; навіть у цій нещасній, перепрошую, державі можна видати книжку власним коштом; але чтобы того, щоб видати, її спочатку венчание написати; а ради того, щоб її

написати, треба, Джиммі, гроші... А получи и распишись дідька видавати книжку? А получи холери її писати? Ну, почалося.-----

+++++++++++++++++++++++++++++

+ - + — + — +//- + — + - +-//+=-//-=+//? + ? + ?+ ?+?+ ? +§+І+№+І=А+х+х 0 +0=0.

Мати совершенно — означає неграмотный мати нічого; а навпаки? Я взагалі отнюдь не маю грошей — отже, всі гроші получай світі належать мені? Непогано; ваш покорнейший слуга навіть здогадуюся, як можна розпорядитися певною сумою; але тоді втрачається рівновага, ибо використана сумка належить ранее никак не мені, а комусь іншому, будь проклят тебе, політекономіє. Але продовжимо: скажімо, аз многогрешный витратив десяток тисяч долярів; отже, з усіх получи и распишись світі грошей тільки вони мені далеко не належать. З цим можна погодитися. Десять тисяч долярів — далеко не таково еще й багато; мікроскопічна сума, если замислитися. В такому разі, мені належать усі гроші получи світі, следовать винятком десяти тисяч долярів; відтак тепер невыгодный можна сказати, що автор малограмотный маю нічого, а отже, маю все; тепер можна сказати, що ваш покорнейший слуга безграмотный маю лише десяти тисяч долярів. І пишущий эти строки дійсно неграмотный маю їх, Джиммі, як никак не крути; а вони дуже б мені знадобилися. Принаймні, можна було б цілком порядно протягнути два-три роки. І вслед за ці роки написати цілком порядну книжку, видати її своїм коштом, продати, а следовать виручені гроші пожити ще рік і написати ще одну порядну книжку, невыгодный рухаючи решти всесвітніх грошей; і этак до самого смерті мережити собі сувій... досить нудно, зрештою. А ти впевнений, що можеш написати порядну книжку? А раптом вона виявиться дешевою базграниною? Плакали тоді десятеро тисяч? Цікаво, чого б це ваш покорнейший слуга мав писати дешеву базгранину? Ну, гаразд, ти напишеш геніальну книжку — але український плебс, та й никак не тільки він один, геніальних книжок никак не читає і невыгодный купує; що ти для це скажеш? Ох, Андрусю-Андрусю, мол ти зараз? «Напиши порядну книжку, безграмотный маючи десяти тисяч долярів», — сказала б ти. Але це неможливо, Андрусю; порядну книжку неможливо написати вне десяти тисяч долярів у кишені. «Ну, так напиши непорядну», — сказала б ти знову. Сонечко по сию пору вище, ластівки сидять держи дротах, мовчки чистять пір’я, минута від часу перелітають з одного місця бери інше. Вони теж невыгодный мають десяти тисяч долярів; однак, вони й порядних книжок безграмотный пишуть. Вони взагалі писати безграмотный вміють. Сказитися можна.

І чого це колумбійськомовні письменники безграмотный хочуть допомогти своїм україномовним кулєгам, — центр хоча б і цей, Габріель Марсія Гаркес... Як знати, може, він комусь і помагає — припустимо, Михайлові Коцюбинському, а всім одразу отнюдь не допоможеш, брате; ну, гаразд, пусть себя на здоровье Гаркес помагає Коцюбинському; а Октавіо Паз кому? Колосальний поет, старий уже, як собачка — і сидить собі держи тій Нобелівській премії, собачонка получи сіні; ну, а во нього може бути ворох боргів, може, во нього вже й малограмотный лишилося ні хріна... Сумна це направо — рахувати чужі прибутки; коль автор отримаю Нобелівську премію, то, як мінімум, чирик тисяч роздам молодим письменникам; безраздельно пусть себя на здоровье если українець, другий — поляком, а третій — колумбійцем. Або циганом. Тобто ромом. Або бренді.

Звісно, отакими гуморесками, як оця, Нобелівської премії неграмотный заробиш. Може, поїхати накануне Габону і лікувати тамтешніх негрів від триперу, пользуясь случаем виступаючи проти використання ядерної зброї, — тим більше, що її й этак ніхто отнюдь не використовує після квітня 0986 року? А можна застрелити з десяток грузинів і мрамор п’ять литовців; втім, ні, це здається, дозволяють робити вже потому, як отримаєш престижну нагороду... Крім того, грузини і литовці — це люди, а вбивати людей таки невыгодный можна, навіть керуючись міркуваннями вищої політичної доцільності; навіть українців отнюдь не можна вбивати, безвыгодный кажучи вже относительно росіян. Якийсь політично-економічно-етичний день, бігме, Анд-русю; стояв би единым махом нате Марієнпляц, співаючи для воду, яку несе Галя, для коромисло, яке гнулося, і оборона дивовижно в’юнкого Іванка, а Дарко, поцигикавши трохи в альті, обходив би натовпа з картузом; сипалися б марки і пфеніги, довкола посміхалися б приязні і доброзичливі німці та іноземні гості міста Мюнхена, а твоє володіння гітарою щодня наближалося б вплоть до віртуозності. Наближалося б; отож і воно, що «б»...

Ну його всё-таки по бісової матері; венчание читати листи, адресовані Лу і отнюдь не морочити собі голови. Тиждень, принаймні, ще можна протягнути і вне десяти тисяч; а затем доведеться кудись поїхати, по Києва, перед Чернігова, по Москви або Львова, вплоть до дідька во зуби або деінде, і позичити трохи кар-біванців, рублів, марок, долярів, франків, песо або фунтів стерлінгів, і прожити ще місяць у соняшній кімнаті, слухаючи щебету ластівок, якщо вони прежде того часу невыгодный вриють из-за кордон, читаючи, пишучи порядну книгу і п’ючи щовечора тепле спецмолоко з черствим хлібом...

Завтра дата народження Андрусі. Вона сидітиме во амстердамській кнайпі і питиме своє рожеве вино. Там гратиме музика. Звісно, далеко не траурна. З нею хтось буде, певне, якийсь він. Він подарує їй квіти, гівнюк; а може, й далеко не гівнюк, Андруся має добре розвиненого нюха; потім вона поведе його прежде себя (не нюха, а його), вони піднімуться сверху другий поверх, вона відімкне двері і замкне їх преддверие його носом (нюхом). А він сяде по свого ВМ\У і поїде геть, і втопиться во брудному каламутному каналі, — з горя. Нап’ється і втопиться, собака. Прикро, що він отнюдь не знає моєї адреси. Бо на пороге тим, як кидатися вплоть до каналу, міг би прийти возьми головпошту і вислати во Україну червон тисяч гульденів; усе одно вони розмокнуть і пропадуть дружно з ним; звісно, економіка Нідерландів отнюдь не зазнає вследствие це краху, але кожна порядна людина мусить розумно розпорядитися довіреними їй державою грішми; мабуть, він непорядна людина — але совершенно одно прикро: така страхітлива вечное упокоение безвыгодный може малограмотный викликати співчуття. Туди йому й дорога. А потім Андруся пошкодує і зателефонує йому додому; вдовуха візьме рурку і скаже чорним голосом, який охрип від безлічі викурених натщесерце сигарет «ОипЫП»: «Гейсбрехт більше безвыгодный жиє, Андрусю, эдак само, як Кортасар, і Леннон, і Ленін...»

Шкода Гейсбрехта. Якби невыгодный Андруся, яка безсовісно зачинила двері по свого помешкання на пороге самим Гейс-брехтовим нюхом, Гейсбрехт міг би прожити ще невыгодный одну сотню добротних голяндських літ, беручи активну звезда у політично-економічно-етичному житті Нідерландів як режисер-освітлювач аванґардових вистав, обеспеченно сплачуючи податки, голосуючи в виборах, безвыгодный порушуючи правил дорожнього руху і отнюдь не стрибаючи давно каналів. Світла пам’ять насчет дорогоцінного й незабутнього Гейсбрехта вічно житиме у ваших серцях і кожен нате його місці вчинив би круглым счетом само.

Може бути, зрештою, що він і безвыгодный мав десятьох тисяч гульденів. Цікаво, чому амстердамські режисери-освітлю-вачі приблизительно чуть-чуть заробляють? Починаючи з завтрашнього дня, ці і всі інші питання отнюдь не обходитимуть бідолаху Гейсбрехта.

Янгол получай гробівці.

З наступаючим святом, Андрусю!


VII


нічні поїзди віддих ласки і гіркуватого чаю довга золота волосина получи жовтому аркуші паперу жовте держи жовтому біла получи білому це древнє як хіна а може це і є хіна оскільки целое свідчило относительно те що вона з’явиться тремтіли тонкі тендітні пальчики приязно всепрощаюче розуміюче ненавидячи посміхалася Іванова котелок києва получи и распишись розкішній таці у порожньому як единица помешканні серед свічників що заливали воском голий стіл і відсутність листопаду у мертвій мові у мертвій українській мові у мертвій українській рідній мові яка ніби яблуко яке мов умный предтечі скотилося получи и распишись таріль якою мовою ти пишеш свого романа якою ти пишеш свого вірша якою ти пишеш листа андрусі якої нема во києві стержень тогда у києві пишеш повіривши раптом у те що если писатимеш добре так чудо відбудеться і вона нарешті стане реальною і присутньою штырь тогда у києві мол незбагненна софія мол п’ють у під’їзді троянди получи и распишись трьох адажіо альбіноні вал здесь -де бігає серед осені ляклива звірина нічних видінь яка боїться знаку хреста яка боїться слів молитви у яких оживає тобто воскресає вищезгадана рідна мова і тоді а що ж тоді так-так що благодаря этому а отчего зрине з провалля Вседержитель получи золотих вітрах тобто втрутиться метафізика як історія буття буття як подія по части тому яка залишаючись потаємним посилає істину і тоді знову чаепитие добрий міцний как-никак темно-вишневого тону — тону троянди всё-таки свідчило: жоден вогонь отнюдь не втішить самотніх очей альбінонічні поїзди містичний гуркіт вагонів примари багатотонні сонні рухи андрусі во бозна-якому помешканні і на бозна-якій частині світу якщо світ можна розділити нате частини в метри і години в барви в рахунки але совершенно свідчило: почнеться інший лік років у прорахованому віці серед пізніх чорнобривців серед віршів римарука серед ночі з’явилася: і лінії і барви і кулі і сфери і конуси і мертві метелики во лампі і світ — усі побачили: з’явилася немовби втекла від погоні чаклунка від найсвятішої інквізиції відьма від несамовитих селян ворожка зі старокостянтинівської автостанції попросту андруся звіддалеку; прочитавши лінії правиці як прожилки получи жовтому листку який падає получи жовтуватий аркуш паперу — останній із тих яких немає у високій воді жовте нате жовтому біла получи и распишись білому сніги сніги сніги троянда срібло темно-вишневий как-никак може це дійсно хіна що з нашого вчення може бути во цих слідах туші возьми папері — на слідах туші — нічого але у прожилках получи и распишись жовтому

листку---------------------

----------на темній чужій оболоні----

-----на золотих вітрах------------

----------на тарелі----------

-----андрусю снігів-------------

--------андрусю троянд-------

-----андрусю оберегів сверху срібному ланцюжку--

----------андрусю числа--------

-----андрусю андрусь пісне пісень вечірній лесть

стільників крапав з вуст твоїх наречено і мова твоя була стурбована лише собой і медик та спецмолоко жили під язиком твоїм і ліванським ароматом пахнув твій одяг і крик твоєї флейти струнким вогнем палав поверхом вище і нова українська мова була снігопадом і це було добре: упродовж мови.


VIII


Андруся стояла під «Авґустінером» і грала нате флейті; біля її ніг лежав чорний крислатий капелюх, подарований одним із мексиканців, що шкварили ламбаду следовать сто метрів звідси; мексиканець хотів Андрусі, вона хотіла їсти, відвідувачі «Авґустінера» звертали увагу в її сматываем удочки і безвыгодный помічали чорного мексиканського подарунка, вплоть до якого Андруся кинула останні чотири марки задля принади; вона виконувала Адажіо Альбіноні, пальці мерзли, хотілося їсти, курити, рожевого вина; втім, із курінням период було зав’язувати.

Я відчувала, що задихаюся. Швидкі речі набагато легше грати. Ту ж таки ламбаду або, скажімо, «Несе Галя воду». Ламбада к флейти з оркестрою. Дещо спантеличений Моцарт. Я переконана, що ти вже забувся для мене. Нарешті і ти забувся. Де ти зараз? А ваш покорный слуга — де? Ох, настала моя остання годинонька. Костику. Кістику. Містику. Чи знаєш ти, що Містик загинув? Я хозяйка хіба нині довідалась, а вже півроку. Він викинувся з вікна, дуже самотній і нікому неграмотный потрібний, нікомуненалежний, як ти любиш казати, дуже хворий, ні, ще далеко не настала, у проклятому Львові, у ненашому, нікомуненалежному Львові; здесь соль-діез, а, плювати, ця днина ще стерпить. Найбеззахисніші гинуть, найнепристосованіші, пирушка зашибленный мав рацію, всі британці такі придурки, але вічно вони мають рацію; добре було б депортувати їх вплоть до України. Цікаво, скільки б часу вижили вони немного погодя і чи довго ще мали б рацію? Мали б, Андріяно, безграмотный переймайся. До судної днини, давно страшної години. Чи це неграмотный вона? Ні, ще никак не настала. А судна ще буде. Така ж: минуя огненних потоків і сурм. Без флейт. Над чим це я? Над британцями. У животику бурчить. Класно: сюди дмухаєш, после этого бурчить, можна ще пукнути чтобы цілковитої повноти картини. Тема на Дема: пукаюча флейтистка посеред Мюнхена. Цікаво, як можна намалювати пук? Як у коміксах. Блакитна хмарка. І червоними літерами: «ПУК!!!» Обов’язково три окличні знаки, британці таке полюбляють. Або три знаки питання. Цікаво, чи можна пукнути питально? Допитливо: «Пук???» Андру-сю, встидайся. Тільки це мені й лишилося тепер, єдина втіха: грати получи и распишись флейті і встидатися. Проклятий Гейсбрехт. Проклятий Костик. Бідолашний Містик. Цього разу таки соль-діез, але пальці більше невыгодный згинаються.

— Ти вже посиніла, — сказала Алінка. — Складай свою дудку, ходімо, підвечеряємо де-небудь чого-небудь.

Андруся мовчки запхала флейту предварительно футляра, підняла чорного капелюха. Тридцять чотири марки. Чотири моїх. Отже, тридцять. Порадившись, вони купили из-за них гончарське поле, щоб ховати со временем чужинців. Тому це раздолье й досі зветься Полем крові. В останніх коників, що будущее загинуть, вчуся ставленню впредь до життя. Така ж золота і така ж — бери хвилину — абсурдна, з таким а рядком.

— Тільки ти неграмотный смурій, — сказала Алінка.

Падало. Смарагдовим і срібним прикрасам круглым счетом затишно лежалося получи и распишись чорних оксамитових подушечках у сяючих вітринах, що хотілося зробитися однією з цих коштовностей і бути нею вічно, безвыгодный старіючи, отнюдь не в’янучи, малограмотный відчуваючи голоду ані спраги; і щоб ніхто тебе ніколи неграмотный купив, і щоб нікому ти ніколи безграмотный належала, крім самої себе, стрункої і гордовитої, незбагненної интересах самої себя як цілість, що невыгодный розкладається сверху частини, на самій собі народжуючись, у собі самій гинучи, самочки собі тотожна, довільно, з примхи обрана форма, « дескать затвердне чи радість, чи сум, звичайна », звичайна, звична очертание интересах незвичного, між барвистих палаючих реклам, між загадкових надвечір людей з усіма їхніми мовами і строями, між коштовних крапельок мряки бери рудому Алінчиному волоссі.

— Ти чула: Містик загинув? — спитала Андруся, доївши свої суфляки; це були її перші языкоблудие из-за цілий вечір.

— Ага, эдак линия чого ти в такой мере яростно смурієш, — зрозуміла Алінка. — Чула. Але він був ненормальний. Він усіх забем-бав своїми вершинами і вічно позичав, і ніколи никак не повертав, і дуже пити почав...

— П’яний проспиться, — сказала Андруся. — Я хочу пива.

— А мы — льодів.

— А автор этих строк — чоловіка. Волохатого!

— А моя персона дужче хочу чоловіка волохатого. З льодами.

— А ти розпусна.

— А ти дурна.

І вони нарешті засміялися. Вони пили брага і їли льоди, і кпинили з мовчазного грека-господаря, який далеко не розумів жодного болтовня і тому относительно всяк випадок вирішив пригостити їх метаксою, а потім відмовився взяти гроші вслед вечерю, а потім Алінка залишилася з ним допомагати зачиняти ресторана, а потім Андруся самочки чекала возьми свого п’ятдесят другого автобуса і немножко плакала під зимним неприємним чужинецьким тобто таким як вона хозяйка шелковица але ворожим дощем який — Андрусю, марното, соловейку, — « і тільки сніги — безграмотный впадуть, а зависнуть, і тільки вікно навіть губи твої відштовхне /» — висів вслед за чорним автобусним шклом як маргарита або паневропейське наслання як наша з тобою довга й аморфна розлука-роман густа безпросвітна безпритульність — наші жарти непомітно интересах нас зробилися вульгарними наші цыпки вкрилися подряпинами й опіками наше життя було пекельно позбавленим сенсу більше позбавленим ніж будь-яке інше життя хоча такого далеко не буває; «жити з тобою — нестерпно, вне тебе також» — написала моя особа на одній з листівок; він дурнувато посміхався і цілував того кретинського аркушика з кретинською знимкою кретинського годинника кретинського вісімнадцятого століття а що пишущий эти строки могла вдіяти здесь одна если всі мене відцуралися коль совершенно одностайно рухнуло коли; « у-за-скле-ній-дни-ні-бе-зод-ні-не-злій-не-зло-віс-ній-без-мов-ній-і-звич-ній-за-сві-тить-ся б а - ч да ш м е н е ?...» — пише своїх романів страждає теж мені а моя персона тута як ненормальна ідіотка як Жанка з-під «кулінарки» дмухаю день-деньской і ніч у чортового цього свистка ще лишилося танцювати так-так це ідея бавити публіку струнко й гордовито й нікомуненалежно танцювати запитливо быть цьому пукаючи ох далеко не можу ваш покорный слуга більше далеко не можу неграмотный можу безграмотный ваш покорнейший слуга і мы далеко не можу і далеко не автор этих строк безграмотный можу і моя особа і ваш покорнейший слуга приближенно само а пишущий эти строки теж малограмотный можу; а хто може, Андрусю, хто? хто може? хто? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?

Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?

Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто?

Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто?

Хто? Хто? Хто?

X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X?

т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т?

о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

?отХ ?отХ ?отХ ?отХ «Де наші сніги?» — питає Андруся. «Андрусю, -де наші сніги?» — питаю я. Де наші пакши і шляхетна вищість, дескать наша блакитна дом і пурпурові троянди? Розпачливо ми дивимося навсібіч, шукаючи поглядом своєї юності, гострої і густої, як шипшина, дикого нашого двадцятиліття, коль целое існувало «як», если «навіщо» здавалося тим, чим воно і було — п’яною химерою осатанілої від безкарності юрби плебеїв; мол наші вежі, Андрусю, обвиті диким виноградом, могутні сірі брили і тепле рожеве ранкове повітря, і безконечні й кольорові днини, і пляжі безлюдні, дескать ми — тільки вдвох і ти ледь-ледь знайома мені, засмагла і струнка, серйозно дивишся сірими очима во даль, підвладну кожному порухові твоїх довжелезних хвилястих вій; ти здригаєшся від холоду: «чому ми безвыгодный померли тоді, допоки тривав снігопад, допоки ми ще никак не прочитали вплоть до кінця своєї молодості і щиро вірили, любилися і надіялися бери золотогриву геральдику, получи спільну зі снігами Генеалогію, бери віщі карти, розквітлі моря, нате середньовічні весни? Чому, чому ми малограмотный померли тоді і висока жавель неграмотный змила наших облич — адже тінь гори, і тінь руки, і тінь печалі змиває ріка, адже дальше лишилося все, а т у т — нічого?..» — «Хіба ми невыгодный боялися померти тоді?» — гірко кажу я. Хіба малограмотный сподівалися ми ще більшої розповні після навали вечорових снігів? І ваш покорнейший слуга теж прокидаюся серед глупої ночі, сам-один, кроме тебе поруч, одягнений Трістан, вічний, Ізольдо, меча бракує, вічно тобі чогось бракує, так сигарет, так меча, в таком случае Ірода, в таком случае Христа, ведь десятої клепки, в таком случае снігу, в таком случае юності — тільки незатишного дощу следовать вікнами вдосталь, донесхочу, давно бісової-бісової мами; і міста топнуть у мряці, всіма своїми ліхтарями сповіщаючи относительно катастрофу, для італійські дворики, вщерть переповнені плаваючими рослинами і втопленими котами, насчет русла тісних вуличок, у яких отнюдь не вміщається виллята з небес вода, относительно нашого безталанного Містика, і насчет нашого безталанного Сюра, і ради нашого Дема безталанного, і относительно всіх нас безталанних — сповіщаючи; і по сию пору вище на небо здіймається Містикова душа, розхристана й мокра, таково само безпритульна й нікомуненалежна, як і тут, шукаючи Міста Божого, относительно яке розповіли йому святий Іван і святий Августин, шукаючи і отнюдь не знаходячи, і целое одно приречено вірячи, що десь те Місто та мусить з’явитися — адже в те він і Містик Міський або місткий Місько, якщо це — Місто, так автор — це я, етцетера; болт таким сумним та невеселим став выше- роман. Чи він і був таким? А ми далеко не помічали, тому що були разом? Чи були ми разом? Чи це ми були, Андрусю? Я пригадую сніги, Погулянку, платівку Баха, твої тонкі пальчики, твої золоті коси; а пишущий эти строки пригадую твої губи і сірі очі, і родимку зліва, навпроти серця, і шрами держи правій руці — пишущий эти строки ще кпинила, що ведь тавро, проставлене Звіром, щоб ти міг купувати і продавати, тобто ідентифікаційний код; а ваш покорный слуга теж пригадую твої вуста, і жест, яким ти тримала кермо, і те, як ти ставила порожнього келішка, і твої перса, між яких моя особа любив ховати лице; а моя особа пригадую, як ти тримав цигарку і жмурився, если недобачав якого напису, зробленого цими людьми, ти ж у нас підсліпуватий, але ти малограмотный сердився, коль моя персона стібалася з твоєї короткозорості; « сніги невыгодный впадуть, отнюдь не затулять собой безодні, й нарешті сльоза... й невыгодный врятує... провина і испуг чи меншими будуть від того, що пальці холодні світились, як вікна, для замкнених темних устах?»

П’ять літ минуло. Я першою вирішила повернутися. Не знаю тільки...


IX


Я искони знав, що написане збувається; але й подумати отнюдь не міг, що інколи це стається в такой мере швидко. Тоді, скажімо, коль перейде п’ять років. «Все свідчило, що з’явиться вона». Тієї весни Сейм розлився так, як никак не розливався він уж кільканадцять літ. «Вилився Сейм», — приголомшено сказав мій малий небіж Сашко, побачивши першу во своєму життя повінь. Я сидів возьми дачі, посадивши картоплю, помідори і тютюн, фарбував вікна та двері, читав Ґада-мера і Зерова, Римарука та Малковича. Я сходив вплоть до сусіда і зрізав кілька квітучих черемхових галузок, заварив міцного чаю, закурив люльку і слухав четвертий Бранден-бурзький концерт. Я вже забув, як виглядає черемха. Але пишущий эти строки добре пам’ятав зовнішність Андрусі, і тому, если скрипнула хвіртка і моя персона зиркнув у вікно, так першою думкою виявилася линия ця: «Таки здурів — почалися галюники — эпоха вішатися». Стежкою, обсадженою жовтими і червоними тюльпанами, ішла Андруся; вона зупинилася біля конвалій і нагнулася, щоб понюхати їх. «Переконливо», — підбадьорив пишущий эти строки свою галюцинацію. Андруся присіла навпочіпки. Я досить індиферентно споглядав її точеного профіля і тугу попку, обтягнуту джинсами, намагаючись відгадати, у якому вигляді прогресуватиме параноя. Андруся крутнула головою, а потім ляснула себя долонею в области лицях; але комарові вдалося втекти, потому что всё вигляд Андрусі виказував глибоке розчарування. Золота хвиля волосся розсипалася объединение плечах. «Який реалістичний епізод!» — розчулився я. Мабуть, мені нужно було вчитися сверху режисера; може, тоді б мы безграмотный приближенно швидко звар’ював. Назову себя Гейсбрехтом. Бодай Брехтом. Але вже пізно. Андруся підвелася і дістала з торбинки люстерко та щітку давно волосся. Моя галюцинація любила чепуритися. Вона зачесалася, підмалювала губи і байдуже глипнула нате вікно, ради яким галюцинував я. «А може, в таком случае мы її галюцинація або сон?» — подумав. Люлька погасла. Пахло черемхою і вишневим листом, який автор этих строк домішував у самосад. Касета закінчилася. Магнітофон вимкнувся. З кожною миттю зростаюча суверенність речей. Дам їй оце прочитати. Кому? Власній галюцинації. Я підвівся і навшпиньках пішов давно дверей. У дурдомі досі вже прасують мою гамівну сорочку. Вишиванку, ибо ж дом ха-ха — український. Рідний український національний дурдом. Pro durdomo. Стукають у двері. Виявляється, це ще й звукова галюцинація; і нюхова, потому что ніздрі безпомилково вирізнили промежность її заморських парфумів. «Що ж, минута здаватися», — скрушно зітхнув я, відімкнув двері і прочинив їх навстіж.

— Смурієш? — привіталася галюцинація Андріяна.

Я мовчав. Про що говорити з витворами бідолашного хворого розуму, навіть у тих випадках, коль розум цей — твій? Я ж далеко не Коврін з чеховського оповідання. І безвыгодный Гейс-брехт я. І навіть безграмотный Брехт.

— Яка бурхлива радість, — прокоментувала Андруся, з легенькою цікавістю розглядаючи мій ступор. — Ніби Троцький сверху білку під «Нектаром» задивився.

Я мовчав далі. Тема в целях дисертації: «Про почуття гумору у деяких фантазмів». Андруся похитала головою, потім нетерпляче відсунула мене кудись убік і зайшла прежде кімнати. Сіла держи канапі, порилася на торбині і дістала устройство «Данхілу», коробку чаю і пляшку бренді, поставила їх держи столі, замислилася. Галюцинація прийшла никак не з порожніми руками.

Я стояв, вона сиділа, ми мовчали. Речі випромінювали якесь хоть надто буденне світло, щебетали ластівки вслед за вікном, возьми всю хату тянуло черемхою і Андрусиними парфумами, у ясному травневому небі неквапливо пропливали пухнасті хмари і тисячоліття.

Потім ваш покорнейший слуга сів поруч. Вона отнюдь не зворухнулася. Я обережно обійняв її ради вузенькі плечі і пригорнув по себе. Вона притиснулася головою прежде моїх грудей і тихенько захлипала.

Кінець другої книги

КНИГА ТРЕТЯ. Із янголом получи и распишись плечі

I


0. Кость! моє шанування. Тебе много раз згадують сообразно львівському телебаченню. Звідти автор дізнався, що у видавництві «Класика» незабаром вийде «Вечірній мед». То, певне, праздник роман, -де описані наші пригоди?

Я потроху шкробаю офорти. Майже нікого далеко не бачу, а если виходжу накануне міста, так всі мене бачать, тільки моя персона нікого знову безвыгодный бачу.

Трохи почали купувати мою Демографіку после кордоном, але prize прибегать з багаторічним нагадуванням. (Чуваки, ви мені винні!)

Маю купу запрошень получи и распишись виставки.

Знову ж таки, единовременно пошта коштує...

Не ради моїх дірявих кишень таке задоволення.

Отож, надсилаю тобі презент: «Пейзаж про K.M.»

З повагою. Дем.


0. Костику, дорогий, вибач, що пишу нате таких клаптиках, але далеко не можу виїхати з України, никак не написавши поперед тебе. Те, що вже тиждень никак не випускає мене Львів, може бути тобі зрозуміло і минус моїх коментарів, але мушу признати, що затримала мене також хвороба. Я хворію дуже отнюдь не часто, і переважно отнюдь не на типовий і отнюдь не відповідний чтобы цього час.

Літо або рання осінь, несокрушимо міста або ще якісь цікаві речі... Все це бере единым махом активну недоля позерство моїм контролем, і отнюдь не на мому невигідному ліжку, з сотнями комарів довкола і запахом гіркого зілля. Ні, це малограмотный є таке чудове зіллячко, що ти підсипав мені ночами у чайочок і тоді ми могли приблизительно гарно і довго говорити. У нашій львівській квартирі ніхто никак не живе, вона, зрештою, ніколи безграмотный була мені близька, ваш покорнейший слуга її отнюдь не любила і единым махом нічого безграмотный змінилось.

З наших спільних знайомих малограмотный бачила нікого, невыгодный скажу, що дуже прагнула з ними бачитись.

Можливо, вследствие те, що мы невыгодный почувалася затишно вдома, а може, от те, що Гейсбрехт приїхав зі мною, ваш покорнейший слуга чулась цілий дни туристкою. Зрештою, місцеві всі нас тільки где-то і сприймали.

Як автор этих строк ще була у Києві і намагалась тебе видзвонити, говорила з твоєю мамою, і вона мала мені купити банку меду, яку ти міг би передати моїм батькам. Якщо вона її неграмотный купила, ведь никак не робіть собі клопотів, неграмотный треба. Але якщо вона вже видала гроші нате це, ведь проект є простий. Ти береш мід, загортаєш його на рукопис, який, маю надію, ти вже ради мене підготував (мід у «Мід»!) і 08—23 жовтня їдеш предварительно Києва, дескать зустрічаєшся зі мной і всіма, з ким хочеш побачитись.

А, далеко не не обращай внимания для чоколядку интересах Малковичевої Ярини. До речі, Вакх вважає, що всі люди, які пишуть книжки, називаються або Костик, або Іван Малкович, більше він ще нікого безграмотный знає (і знати невыгодный хоче), потому что коль моя персона його запитала, чи він хоче бути письменником, відповів, що ні, але, може, если Малковичем, потому что если писати байки на дітей (Іван подарував йому Абетку, нєізгладімоє впєчатлєніє).

Хотіла би тобі багато чого написати, але саму мене вже денервує це писання-цикання. Маю надію, що ти знайдеш период зі мной побачитись у жовтні. Не думаю, що зможу їхати по тебе, если вже зимно і никак не хочу тягнути Бахуса поїздом і автобусом.

До зустрічі, Андруся and Бахус, цьом.


0. Дорогий Костику, знову пишу предварительно тебе держи якомусь дивному папері, але якраз одновременно маю трохи часу. Висилаю перед тебе мій попередній листик, з якого ти вже де-що можеш вичитати.

Мушу признати, отнюдь не эдак багато гарних речей следовать цей час, що ми невыгодный бачились, сталося. З того, що було приємне, думаю, це мій перехід сообразно косметичках, перукарнях, склепах у Варшаві, единственный непоганий випад в October Fest у Мюнхені та трохи приємних прогулянок з Бахусом у Кракові, -де він наразі і перебуває.

Цікаво, як по правилам написати — наразі? — единовременно чи окремо?

Взагалі, як автор этих строк подумаю, що ти, такий освідчений і мудрий, читаєш мої «дряпалки»...

Чи маю писати теж оборона речі, котрі були неприємні ради мене? Ах, може, тільки трохи. Трохи протягом цього тижня працюю як кельнерка. Все більше впевнююсь, що контакти з «публікою» можу мати чудові, але огулом цей обслуховуючий разряд йде мені получи и распишись нерви, атмосфера, що серед них існує, мені ніколи безграмотный відповідала. Зрештою, моя персона рідко була обслугою, більше мене обслуговували і може тому мої «панські» звички їм діють сверху нерви. Наприклад, ніяк далеко не зрозуміють, чому пишущий эти строки малограмотный можу підняти цілого ящика пива і ще майже бігти з ним сквозь всю кухню, яка може бути когда-когда завбільшки концертової зальки.

Але сьогодні є «спешл» день, мене взяли працювати нате якесь ексклюзивне парті, автор була здивована, потому что ані мови добре отнюдь не знаю, ані обслуговувати, зате гарно посміхаюсь і тому працюю на гардеробі. Ти знаєш, це є направду good job, сиджу собі спокійненько, займаюсь своїми справами, а ще дістаю якісь кишенькові. Маю також пречудове місце до самого обсервації німецької soceete (чи це добре написала, неграмотный пригадую вже французьку). А ще вплоть до того всього музичка фає, головне, щоб неграмотный зірвалась на якомусь моменті давно танцю, знаєш мій темперамент. Ох, і чого це мені згадався твій дорогоцінний кулєга Троцький? А, вже знаю: пам’ятаєш, як ви колись виконували балет «Несе Сара водку» під «Нектаром»? Бородатий, во окулярах, Дем соответственно колу вів партію Сари, несучи возьми коромислі, тобто возьми фаготі, позиченому у готового фацета з оперного, дві фляшки вашої ідіотської перцівки; вслед за Демом, як барвінок, вився Троць-кий, а ви з Бампером і Крішманом плескали у долоні і пропитими басами голосили: «дай хоч похмелиться». Народ умлівав.

А для що взагалі ваш покорнейший слуга хотіла тобі написати? А, ради неприємні речі.

Отже...

Що немного погодя безвыездно ж таки було на тому твому романі? Якою катастрофою він закінчується?

Нещодавно виглядало нате те, що мене потнуть получи и распишись кавалки, відіб’ють їх і з’їдять дружно зі всіма моїми флейтами, валізками і черевиками.

Правда, стосунки мої з Гейсбрехтом є дуже скомплі-ковані, тим більше, що ми вже три рази следовать останній місяць вирішували розійтись по-дружньому, але як можна постоянно це реалізовувати, живучи во одній хаті разом?

Але виглядає нате те, що целое може гарно закінчитись, як моя особа розпочну мій ангажемент у Ганновері від 0 листопада. А після Нового року можна если мені щось пошукати, якусь малу квартиру, ще малограмотный знаю де, чи у Мюнхені, чи на якомусь іншому місті Європи.

Костику, постарайся зі мной зустрітись.

Сіао, Андруся.


0. Привіт, Костику!

По-перше, вітаю Тебе з «Вечірнім медом», і з тим, що богослужение встати і кудись вийти.

Це чудово!!

Дуже хотів би сісти з Тобою следовать кавою, ввімкнути цей компакт і мовчати сороковуха п’ять хвилин. А потім ще мовчати і слухати живого Костика. І взагалі, нам є относительно що помовчати.

Я дуже сплошь и рядом згадую ті часи, коль ми з Тобою безтурботно барахтались у львівському вирі. Це було як сон. Відтоді багато змінилось. Ми подорослішали, стали добропорядними і поважними. А дехто і малограмотный дожив. Морозов — гість получи и распишись Україні. Дема виставляють ледь безвыгодный возьми всіх виставках у світі (принаймні, він что-то около каже), Бампер — батько двох дітей, серйозний театральний музыкант (у всякому разі, йому круглым счетом здається), Тараска Чубай — зірка естради і ТУ. Про Тебе моя особа взагалі мовчу. Не хочеться думати относительно вік і втрачені роки. Хочеться вірити, що вони далеко не втрачені, потому что є досвід і є пирушка роман, що Ти пишеш. А ще є наша дружба. Вона хозяйка согласно собі варта пера.

Я прийшов впредь до висновку, що ми з Тобою є приречені люди. Ми — романтики, а це в сам за себе присест отнюдь не модно. А ще ми маємо одну і ту ж романтичну звичку, з якої періодично зіскакуємо в целях того, щоб вищезгадані роки невыгодный були зовсім втраченими.

Павло безвыгодный зіскакував, ибо втрачати невыгодный було що. Хіба що жуків. Так, так, — він був справжній романтик. Ще з раннього дитинства Троцький почав збирати жуків і збирав їх багато років. Поробив гарні, зашклені коробочки, а там, нанизані бери голочки, підписані латиною, стирчали десятки різних комах, жуків і всякої гидоти. Це була потрясаюча колекція! Якийсь Метрополитен-музей хотів купити це по сию пору следовать доляри, але він вперто відмовляв. Павло розгубив або пропив у своєму житті ВСЕ — паспорт, усі документи, які засвідчували относительно його існування сверху Землі, родичів, здоров’я. Залишились тільки жуки, що поєднували його, як місток, зі світлим минулим. І с вслед півроку перед смерті щурі зжерли ту колекцію у майстерні одного знайомого, художника Колі, може, Ти його пригадуєш.

Одного разу давно мене подзвонила давня знайома Троць-кого, Дема, Бєлова і всієї тої роти бійців. У свій часы вона пройшла добру школу «голки і склянки», але зуміла галь-манути і тепер різко вдарилась у релігію. Отже, дзвонить вона мені і каже, що з Пашкою біда. Виявляється, що він еще издавна лежав у тубдиспансері. Сам розумієш, як тама лікують. Якщо ти не принимая во внимание грошей, в таком случае що ти лікувався, що радіо слухав — однаково. А звідки у Троцького гроші?!

Продиктувала вона мені цілу купу лікарств, які священнодействие було купити. Я, звичайно, це до этого времени бігом дістав, але було пізно, ибо наступного дня Люба (її приближенно звати) мені передзвонила і сказала, що Павло помер. Батьки Пашки були у запої, і далеко не цілком усвідомлювали, що діється навколо. От і все.

Вся піднектарна встреча зібралась относительно третій годині получи и распишись каві і думу думали, мол взяти гроші. їм отнюдь не звикати, ибо думають вони для це щодня, тільки причинность дещо інакша. Коли аз многогрешный прийшов, ведь Бєлов мене немножко порадував, ибо Американка передала якісь гроші і ще дехто зки-нувся. Щастя, що якісь далекі родичі Троцького купили труну і хрест. Все одно парадом довелось командувати мені. Вінки, квіти, сарай і т. д. Ховали Павла з лікарняної каплиці. Він лежав і хитрувато посміхався. Бабуля плакала, а батьки посварились напрямик під дни служби Божої по-над труною. Священик змушений був скоротити свій церемониал перед мінімуму і втік.

Пізніше скромний похорон. Я їхав единовременно з усіма. Батьки Павла сиділи во дикому бодуні надо труною на автобусі. Весь миг шепотіли относительно якісь гроші, ґешефти і таке інше. Мати Павла дни від часу згадувала, що везе сина получи и распишись цвинтар, і тоді раптом старалась видусити плаксиву гримасу. Фелліні би такого отнюдь не придумав!!

Пізніше ми повернулись до самого Львова. Всі плели якісь дурниці, які во таких випадках говорять. «Як він кльово виглядав», «Як живий» і т.д. Я цього слухати безграмотный міг і тому запропонував піти у «Нектар». Там ми зісунули столи докупи. Я взяв двадцять кав. Бєлов побіг из-за кіром. Потім полный Нектар пом’янув Троцького, львівського Гавроша, романтика, бухаря і безмежно добру людину.

Знаєш, Костику, Павло був щасливою людиною. Ми з Тобою «зіскакуємо» про того, щоб працювати і само-стверджуватись. А чтобы нього кір був роботою і самовираженням. Якби він далеко не пив, ведь Ти ніколи ради нього малограмотный писав би. Ми б його попросту безграмотный знали.

Мене щось почало заносити, мабуть, тому, що в единолично присест третя ранку. Треба іти спати.

Бувай здоров. Дзвони.

Твій Бампер.


II


— Ти бачила коли-небудь п’яного янгола?

— А ти?

— Одного-єдиного, присест у житті. Він їхав руководство бери блакитному єдинорозі, співав у міліцейський рупор «Несе Галя соду» і сипав у натовп тисячі цукерків, украдених напередодні із фабрики «Світоч». Натовп шалів.

— А єдиноріг?

— А єдиноріг і собі був п’яний. До того, що вже далеко не міг співати.

— Знаєш, — сказала Андріяна, несамовито затягуючись своїм зеленим Marlboro, якого автор этих строк терпіти неграмотный міг ради його слабкість, — знаєш, мені подобається свой роман. Але прошу пояснити, чому во ньому стільки пиятик і п’яниць? Багатьох це денервує. Вони кажуть, що здесь нема жодної цигарки з маріхуаною, жодної сцени по-над озером, жодної згадки для існування Інтернету або сексу — і жодного сюжету. Тільки кір і сині від кіру бухарі, поведені получи поезії та музиці. Оленка казала...

— Цей интрига далеко не на багатьох, скільки можна пояснювати. А твоя Оленка не мудрствуя лукаво дурна, вона неграмотный знає, що таке метафора. Навіть цього!

— А ти звідки знаєш, що вона цього далеко не знає? — звелася нате лікоть Андріяна, вродлива кобра.

— Річ у тім, що пияцтво і пияки на нашому романі — це лише метафора, — заквапився я. — Так, скажімо, п’яний янгол є метафорою пользу кого душі, закинутої на тутешнє життя, яка бреде собі самотньо краєм світу уночі, присутствие Господній около свічі. Проте навіть видимо п’яний янгол вічно залишається янголом, неграмотный перетворюючись бери демона. Просто йому бравурно і він потеть безвыгодный те, що всі. У них із демоном субстанції різні, світлова і тіньова, розумієш? Тутешнє життя в целях янгола — це запій, який преждевременно чи пізно минає. І він повертається Додому, цілий, тверезий, цнотливий, може, кілька п’юрок посивіли та й годі. Ясно?

— Дуже ясно, — сказала ти предварительно вікна, ради яким одразу ж западає ще одна рання осінь. — Я далеко не така дурна, як Оленка. Але автор безграмотный знаю, що таке субстанція.

І знову нічний дощ, осінній дощ стукає у шиби наших принагідних притулків бери цій нужденній землі. Ми прокидаємось, підходимо накануне вікон, одхиляємо портьєри; ми довго вдивляємося у ледь помітні відображення получи нічних шибах. Гладеньке холодне скло, получи и распишись яке накочуються води, що ми хочемо побачити у тобі: себе? своє майбутнє? своє минуле? А чи вічно тривалий теперішній час? Замість відповіді на наших убогих помешканнях пахне цитриною. І ми запалюємо свічку або вмикаємо радіо, добре знаючи, що вже малограмотный заснути; іноді одразу таланить натрапити нате справжню музику. Тоді ми щільніше закутуємося у коци, заплющуємо очі і слухаємо круглым счетом уважно, ніби від цього залежить уся наша подальша (або, хтозна, може, попередня) доля. Нам хочеться мати власну долю. Адже тільки тоді варто жити далі і невыгодный круглым счетом бояться помирати. Хоча крадькома кожний, звичайно, підозрює себя во прихованому, ще незвіданому безсмерті. Це эдак само, припускаємо ми, як однієї ночі мальчонок стає парубком, а дівчинка — дівчиною. Кожен з нас більш-менш малопонятно пригадує, як воно сталося. А ще оті чужинці, які стверджують, що безсмертя — це третя стать; «бо як родиться заново із мертвих, ні женитимуться, ні виходитимуть заміж, але будуть, як янголи получай небі», — каже единственный з них, галилеянин. «Це як ми з тобою — нерозписані, шлюбу далеко не брали, бачимося единовременно сверху пара роки», — коментує Андруся, вправний герменевт Святого Письма.

Я дивлюся, як ти кіткою скрутилася получай канапі і переглядаєш сто сороковуха сьому серію сну из-за участю провідних знайомих та спорадичних незнайомців і музикантів. Тобі видеться во сне Бампер, який диригує «Трістаном та Ізольдою». У Бампера сива борода, ясно-блакитні очі і високе шляхетне чоло. Він вбраний у чорний фрак, сліпучо-чорні мешти і білосніжну сорочку з ретельно пов’язаним «метеликом», але замість диригентської палички він тримає паличку Коха. «Що ради бздури!» — обурюється Андріяна і перевертається получай інший бік.

Що ми будемо робити бери небі, Андрусю?

Може, доглядатимемо білі айстри; автор этих строк заграю на зозульку із глини, а ти нате флейті або бери тимпанах («що є тимпан?» — Андруся спросоння; звідки я, холера, знаю). Будемо їсти райські яблука; зробимо рурки з небесної бузини і будемо поціляти во перехожих зеленими бузиновими ягодами; будувати палаци з піску і блакитної небесної глини; винаходити нові породи птахів та звірів і приручати їх, учити читати і співати объединение нотах, потому что будь-який винахід перший дни залишається диким; літатимемо; питимемо дионис з Ісусом і святим Августином, а потім співатимемо українських народних пісень та псалмів Давида. А ще будемо читати вірші Улюблених і кохатися вплоть до знетями, Андрусю, адже попереду — ціла вічність, а третя стоить зміниться четвертою і п’ятою. Теперішній часы не принимая во внимание богів утерять позаду, перетворившись для милий і нешкідливий спогад относительно ще одну подорож давно планети людей.

І если после нічна музика, така весела, чиста й ніжна, як оце ти. Ми знанова перезнайомимося з тими, кого знали вічно, з тамтешніми музикантами й співаками, з усією небесною тусівкою. Будемо в соответствии с черзі фундувати напиток — ми Бахові й Рахманінову, вони — нам і Бамперові; Дженіс Джоплін або Джим Моррісон покажуть нам чудові криївки, дескать можна кохатися донесхочу, малограмотный переймаючись існуванням космічної поліції. Скільки вони понаписували из-за цей пора розлуки! І ми нарешті зможемо переслухати все, від першої давно останньої ноти, наживо, нікуди безграмотный кваплячись; знаєш, Андрусю, автор этих строк більше ніколи отнюдь не вирушатиму на мандри до самого цієї долини сліз, совершенно одно вона пропаща.

«Тоді Ізольда і каже йому:

— Обійми мене, друже, приблизительно міцно, щоб серця наші від того порвались і душі відлетіли. Забери мене по тієї щасливої країни, що казав колись: прежде країни, звідки ніхто малограмотный вертається, мол чарівні співці співають лишенный чего кінця, забери мене!

А Трістан відповідає їй:

— Так, автор заберу тебе до самого щасливої країни живих. Час праздник наближається; чи безграмотный предварительно дна ми випили з тобою наші терзания й наші радощі? Час наближається, і если автор этих строк покличу тебе, Ізольдо, ти прибудеш?

— Друже, поклич мене! Ти ж знаєш, що моя персона прибуду.

— Хай Бог бросать тебе после це, світе мій».

Але важко читати серед ночі і ваш покорный слуга відкладаю улюблений роман. Як нам хочеться триматися власної долі, власного міфу, чогось такого, як світло, до самого якого можна було б летіти крізь наваждение і осінні дощі, — ибо летіти надо в Світло, це правда, це незрадливий орієнтир. Інколи нам майже вдається торкнутися того світла, долетіти насправді. І тоді ми падаємо на пітьму, з обпаленими крилами, зі сльозами образи й нерозуміння. Ми прагнемо тяглого усвідомлення своєї долі. Ми хочемо неперервного лету предварительно світла. Ми неграмотный знаємо, чи існує лафа про нічних сестер наших із филигранно виконаними візерунками получай тендітних перламутрових крильцятах, ми малограмотный знаємо, чи існує эдем пользу кого цвіркунів, які нераздельно следовать одним розчиняються і мужньо тишать у глибинах осені, але ми направду хочемо, щоб він був — приблизительно само, як воістину хочемо дихати. Без раю дихати неможливо. У тому раї має випасти страшенно багато снігу — ибо надто пекучим було полум’я, у якому згоріли нічні метелики і денні зорі, Джим і Дженіс, Грицько і Вовчик, Троцький і Сюр, Вот і Містик, ціла Армія Світла, їм немає лічби. Нам немає лічби, тим, що палали і палають, летять і долетять усе-таки давно своєї долі, перед її звершення. Повно снігу во раю. Засніжені канали, стрункі собори, хори, у яких Моррісон, Джоплін і Меркурі, Леннон і Гаррісон співають разом, а Бах та Моцарт акомпанують їм возьми мальованих органах; знаєш, Андрусю, що вони співають? Ти знаєш. Вони співають: «Ми — є!»

Андріяна підводить сжато підстрижену голову:

— Чому неграмотный спиш?

— Я пригадую рай. І записую свої спогади получи папері.

— О такій порі?

— А насчёт якій?

Співай насчет сім іржавих ґверів, лиш никак не схиляйся быть папері, — спросоння цитує Андруся, накривається з головою і щезає у буйних хвилях безособової течії.

Злива тим в некоторых случаях неграмотный вщухає. Попід вікнами проїздить авто, може, відбилося від своїх. Словачка з радіо каже, що у Братиславі також дощ, і запускає по ефіру невідомий мені рок, такий молчаливый у цій кімнаті, дескать спить моя любов, такий шалений, наче вони грають і співають на пороге смертю — або накануне безсмертям, уперше після життя. Так солодко, приблизительно тривожно і однако одно солодко пливеться крізь осінній безчас, крізь нерухоме проминання — «бо весь мине, як сад, що получи и распишись очах пошерх, — нам если тільки ніч, як письмена, — постійна, а те, що звали «сад» («сад» чи «рай», як со временем у нього, пишущий эти строки вже неграмотный пригадую; але ж «рай» і означає «сад», или можна як завгодно), скажімо, отак: «бо по сию пору мине, як рай, що в очах пошерх, — нам если тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна; а те, що звали «рай», — лиш, як луна, по части стінах осяде сумно й невыгодный прошурхотить уже; а те, що раю главное те, що далеко не знає меж воно зимує там, мол наше осягання...» — під приязним шепотінням дощу, спокійний, плавний віддих сонної, найкоханішої у всьому часі жінки з заплющеними очима, у неї сірі очі, насмішкуваті і печальні одночасно, моя персона знав їхній погляд напам’ять задовго пред тим, як ця пам’ять розпочалася; з сірими очима, золотим стриженим оксамитом, жінки з довгими стрункими ногами і маленькими, тугими, далеко не засмаглими персами, усієї жінки, сонної, гарячої, юної, запашної, як цитрина, як свіжий чай, соковитої, гнучкої, як лозина сверху вітрі з Едему, жінки подих, вне якого обитель блаженных і безсмертя малограмотный є можливими, — і аз многогрешный припадаю впредь до тебе губами, ти ще отнюдь не все тут, нічна троянда, вузеньке стебло, паняночка, у нашій ночі і осені, переповненій медами та зливами, ти ще никак не все шелковица — у цій долі, яка виштовхнула нас на осягання, — і ми згораємо одне во одному, моя, і ваш покорный слуга закінчуюся на тобі, розпочинаючись — Андрусю, марното, соловейку.


III


Бамбула жив із того, що малював писанки і продавав їх в Подолі. Малював він досконало, з витонченим артистизмом; буйні, фантастичні візерунки бери писанках жодного разу безграмотный повторювалися, а крихкість гусячих яєць додавала їм цінності. Вотан необережний порух — і замість шедевра бери долоні лежала шкаралуща. Дивлячись получи и распишись ці крихітні моделі світобудови, можна було подумати, що їх малювала замріяна обращение з прозорими від анемії і тонкими, як її пензлик, пальчиками. Бамбула був грубасом понад півтора центнера ваги, залюбки розгинав підкови, міг би дати духопеликів обом Кличкам зразу, але далеко не робив цього, тому що він був Митцем, а не. До всього, Бамбула мав у Львові рідного братика Бампера. Про їхню з братиком буремну молодість за Львову ще й досі блукали такі страхітливі легенди та міфи, що навіть Юрко Винничук боявся їх описувати. Бамбула ненавидів Львів і мешкав ведь у Києві, так під ним, маючи власну хату і майстерню. А це вже немало.

Костик приїхав давно Бамбули за допомогу. Клацаючи зубами, він вискочив із наскрізь промерзлої електрички і, ковзаючись безлюдними вуличками, побіг присмерковими Біличами. Окрім Бамбули на Біличах мешкали рекетири, сутенери, повії і колишній робітничий клас, який завдяки нежданій ним «незалежності» перетворився держи декласований елемент. Елемент радо знімав з перехожих шуби, куртки і шапки, витрушував з їхніх кишень злопо-лучні купони, знімав годинники та перстені, а потім кидав жертви під електричку або відпускав живими, залежно від настрою та атмосферного тиску. Зрештою, під праздник часочек круглым счетом було неграмотный тільки во Біличах, а й в соответствии с всій Україні і, слід додати, во Росії та Білорусі.

Він зрадів, побачивши ясне світло сверху кухні Бамбули. Невеличкий будиночок стояв у глибині засніженого саду, стежкою бігав Чорник, нюшкуючи свіжі заячі сліди. Чор-ник почув чужого і залився гавкотом.

Костик довго малограмотный міг зняти старого шкіряного плаща, який трансформувався во крижаний обладунок середньовічного лицаря, тріщав, хрустів і міг поламатися. Потому Бамбула відпоював гостя міцним гарячим чаєм. На вулиці геть зовсім стемніло, стояла, а може, лежала, зима, крислата яблуня підступила ближче перед освітленого вікна і бери синіх снігах ручьем закреслилася її ажурна тінь. Дерева тіней натрусили, а яблук і нема, натомість тянуло олійними фарбами, новорічною живицею розчинників, помешканням художника. Костик нарешті прийшов предварительно тями, зашпори і дрижаки розтанули на приязному теплі кухні, зелений чаевничание з жасмином нагадав для Китай, весну, насчет те, що получи и распишись світі є «Книга Перемін» і їй можна вірити, а отже, предварительно Костика повернувся і підступний жертва богів, мова, його язик відмерз від піднебіння і Костик цілком розбірливо сказав:

— Тепер, старий, слухай мене уважно, маю просити тебе относительно одну річ.

— Проси, — бескорыстно дозволив Бамбула. — Тільки небагато.

— У мене вийшла друга збірка віршів.

— Чого ж ти мовчиш? Вітаю! Ану, покажи.

Костик дістав із плаща, від якого і далі веяло Антарктидою, книжку, мовчки поклав для столі.

— Кльово! Чувак, ти якийсь невеселий, це діло слід блискавично замочити. А що так после шкарадна шторка возьми обкладинці? У мому кльозеті така висить.

— Почалося.

— Папір страшненький, впредь до дупи кращий продають. Ну, нічого, нічого... Підпишеш мені примірник.

Костик нашкрябав кілька рядків.

— Дякую, старий. Зараз сходимо, візьмемо флєшку...

— Флєшку візьмемо іншим разом, — опечаленно сказав Костик. — Я нарахував после этого більше двадцяти друкарських помилок. Але в таком случае ще нічого. Старий, вони малограмотный заплатили мені ані купона.

— Тепер нікому никак не платять, — стенув плечима Бамбула. — Радій, що видали бери шару.

— Так. Але вони віддали мені увесь наклад!

— Ну ведь й що. Трагедія. Продасиш, станеш крутим, купиш Чорнику кістку.

— Та почекай ти, кістка! Знаєш, скільки примірників отакого гівна вони наштампували?

— Тисячу.

— Три тисячі!

— Опа-бпа... — Бамбула схопився вслед за голову.

— Андрію, моя персона мушу їх забирати і в таком случае негайно. Там богослужение звільнити місце, потому что з друкарні вже везуть нові наклади і їх нема -де складати.

— Ренесанс просто-таки якийсь почався, ти диви... Ага! — Бамбула весь одразу зрозумів. — І ти хочеш усі ці бестселери закинути поперед мене. НІКОЛИ!

— Але куди мені їх закинути? Поклади прежде майстерні, буча вылежать поперед весни. Потім пишущий эти строки забиратиму їх частинами. Старий, ти є моя остання надія.

— Зосталася тільки надія одна...

Бамбула подумав.

— До майстерні невыгодный покладу, — сказав він. — Ти ж знаєш, у мене вже в один из дней була пожежа. Можна покласти по літньої кухні. Але после этого вогко і вона никак не опалюється. До весни вони понабрякають.

— Нехай. Ти уявляєш, скільки коштуватиме доправити їх предварительно мене додому? За триста кілометрів? То ж машина.

— За машину з тебе триста баксів і злуплять. Бензину ніде нема.

— Ото ж. А во мене наразі двадцять тисяч купонів.

— Добре, домовились. Привозь. Але розкажи, як ти влип у таку фіґню?

Костик зробив кілька ковтків чаю.

— Я ще малограмотный знаю всіх деталей. А загальний сюжетец такий: коль пролунало довгождане деким дисфемизм «свобода» і ми скинули колоніяльне іго, розчулена українська діяспора подарувала Спілці письменників видавничий центр. З комп’ютерами, ксероксами, факсами і з якими тільки невыгодный хочеш прибамбасами. «Ось, нате, — сказала діяспора, — щоб і ви нічим никак не були гіршими следовать інші нації, щоб невыгодный тужили из-за рабством єгипетським, сиріч московським. Ми чули, що багато молодих письменників у Вкраїні безвыгодный можуть видрукувати свої книжки. Підтримайте їх. Налийте свіжої крови, тобто сиріч молодого проступок модерної поезії і прози накануне нових міхів. Створюйте, холера, державу! Створюйте, сиріч но таки, нову літературу!!! І пусть его вы допомагає Бог та любов прежде рідного материнського слова, а вал вас іще сто тисяч долярів получи папір і, сиріч, нате фуршет».

— І все?

— Спілка чемно подякувала, вклонилася діаспорі во ноги, на рычаги і ще кой-куди, забрала видавничого центра і, співаючи гімна, пішла...

— ... і загнала пирушка средоточие до самого Росії.

— Ні, Росія нам тепер за цимбалах. На київських розкладках почали масово з’являтись дешеві на усіх розуміннях детективи і порнографічнії романи. Російською мовою, природно, ибо наша такого ще малограмотный витримує.

— От мудаки.

— Невеликії три літа кльово пролетіли, целых здесь діяспора візьми та й схаменись. Бо почали подейкувати, либонь, тобто сиріч, немовбито во молодої держави та її кволих інституцій якісь после этого негаразди з корупцією. Ну, з ким малограмотный буває. Але невже таке страхітливе явисько чуточку би зачепити сумління нації? Її співучу, барвінкову, солов’їну і смерекову навіть, холера, душу? Певно, що так москальська провокація. Українські письменники століттями і тисячоліттями боролися ради свободу болтология і всю іншу фіґню, а название тепер пильно стоїть бери сторожі. Хто бись був чистий як лід, а білий як сніг, в таком случае ти обмовлять од голови поперед ніг. Але. Але їдьмо, панове, і пересвідчимося во тім для свої очі. Приїжджає Діяспора получай Банкову, а Спілка їй і каже...

— Ваш средоточие сделано сыздавна спистило Рускоє Національнеє Єдінство.

— Ні, малограмотный випереджай події. «Хтіли би-сь ми, прошу пані, подивити получай ваші напрацьовання», — з материнською ласкавого усмішкою повідає Діяспора. А Спілка їй каже: «Щас». Вибігла Спілка следовать ріг кута, а вслед за тем поетів повзає видимо-невидимо. Вірші читають единственный одному, голота, для вічність, красу і славу, і насчет юну нескорену вітчизну, предварительно речі, мріють гуртом, хто з них если першим Нобелівським лауреатом — з’ясовують. Дрантя, одне слово.

— І серед них ти.

— І ваш покорный слуга серед них, мол ж мені ще бути, як неграмотный серед своїх? Спілка зловила нас стукко десятеро у жменю, занесла по кабінету і каже — мені, припустимо: «Хочеш книжку?

Безгонорарну, зате для шару. Частину тиражу тобі дамо. Подаруєш отим крейзанутим, а вони — тобі. У тебе вже п’ять років безвыгодный виходили книжки, а ти ж, як-не-як, мій член. Соглашайся, бард, доколь неграмотный піздно, ибо передумаю». Чого ти іржеш?

Бамбула повзав объединение кухні.

— Якщо Спілка — вона, так як ти можеш бути її членом? — простогнав він.

— Тобі одне нате умі. От, нашибала Спілка вершиків і видала всё-таки одразу после лічені дні. А Діяспора сидить, чекає. Спілка привозить їй каву і гору отакого убожества: «Прошу помилуватися, в таком случае є наша нова поетична серія. Ось Костик, центр Петро, а Лишега відмовився, йому, чи бачте, малограмотный сподобалося оформлення з нашою кльозетовою шторою. Перебирати вже почали, бачите, літературний процес пішов... обіцяв повернутися. До речі, если позволите нам ще сто тисяч. На оформлення, ибо художники запаніли, далеко не хочуть більше получай шару навіть кльозетових штор малювати. Ренесанс, карочє». Облилася Діяспора рясними та гарячими, поцілувала Спілку у... Андрію, у лоба вона її поцілувала, а невыгодный туди, куди ти показуєш, іще сто тисяч і вишиваного рушничка із Філадельфії получи щастя, держи долю, блін, дала, а тоді скрутила fuck you воріженькові получи и распишись північний схід і, поправивши лапшу держи вухах, полетіла получи свою чужину. А Спілка зирк у вікно, ради яким тужно реве літак по Нью-Йорка, так, немовби целое вимовляючи «кру... кру...», хап телефонну трубку і каже мені: «Слухай, казьол, забирай цю рвань, щоб завтрашний день і духу невыгодный було, нам «Эммануэлу» Арсан нема -де складувати».

І с автор этих строк у тебе. Але ж затем дубар...


V


Від Бамбули Костик зателефонував предварительно Києва.

— Філ? Добрий вечір.

— луч тебе чути.

— Зараз твоя радість минеться.

— А -де ти є?

— У Біличах, але вже їду до самого Києва. Філ, ти маєш «кравчучку»?

— Тепер кожний порядний українець має «кравчучку». А що?

— Мабуть, моя особа непорядний українець. Філ, у мене вийшла книжка.

— То це ж чудово! Вітаю! А ти подаруєш мені примірник?

— Я тобі подарую тисячу примірників. Або дві, скільки захочеш. Філ, маю вплоть до тебе велике прохання. Чи отнюдь не міг би ти взяти «кравчучку» і під’їхати з нею поперед Спілки письменників? Я мушу забрати звідти кілька пачок із книжками. Решту потім розповім.

— Про що мова? Звичайно. За годину буду там.

— І моя особа вслед за годину буду там. Дякую, старий. Вберися тепліше, потому что такий мороз, що птахи падають з дерев.

Філ належав впредь до найбільш надійних Костикових друзів. Його добротолюбие й інтелігентність безвыгодный мали меж. Він був нащадком славетного шляхетського роду, закінчив фізико-математичний мехмат київського Політехнічного і кував могутню зброю сверху «Арсеналі». Серед безлічі його чеснот однією з головніших була та, що Філ далеко не писав віршів. Але він любив поезію і бардівські пісні, непогано малював і мав чудову колекцію старовинної рок-музики. Коли Костик навідувався предварительно Києва, він майже завжди зупинявся у Філа. Вони допізна сиділи из-за гітарою, кавою і чаркою, обмінюючись думками з приводу найцікавіших останніх мистецьких подій і пригод; йому ніде никак не було в такой мере хороше, як у цій просторій квартирі, мол Філ мешкав одновременно із старенькими батьками та привітною, милою, завжди усміхненою сестрою-художницею, дескать из-за вікнами стояли стрункі тополі, загострені верховіття яких сягали восьмого поверху, мол було безліч рідкісних речей, які Філ понавозив зі своїх літніх археологічних експедицій, — монети-«дельфіни», фрагменти амфор, роги сайгаків і шкури мамонтів, підкови динозаврів і пір’їни з хвостів птеродактилів, жар-птиць та археоптериксів, руків’я мечів і череп’яні козацькі люльки. Філ, прежде речі, мав цілу скриньку добре обкурених люльок з довгими чубуками, у нього завжди знаходилася непочата штабель п’янкої «Амфори», а перед всього він неперевершено готував каву.

Бамбула провів Костика до самого електрички, побоюючись, що місцевій рекетні далеко не сподобається сутула двометрова постать поета або його окуляри. З нього нічого було здерти, а це саме по части собі заслуговує кари смерті. Стояв лютий січневий морозяка і сніг хоть свистів під їхніми кроками, мінячись сорокаградусним вогнем. Угорі сяяли холодні руни, викладені з колючого світла зірок, і низько провисали обтяжені густою шерстю інею дроти. Вони домовилися, що будущие времена Костик знайде машину, а Бамбула під’їде возьми сьому вечора впредь до Спілки і допоможе завантажити книжки.

Більше вслед всю рекетню світу Костик боявся холоду. Він ускочив давно знойно натопленої Спілки, неслухняними пальцями сверху пошевеливайтесь розстібаючи грубого, кустарного пошиття шкіряного чорного плаща, знімаючи сіру кролячу ушанку і окуляри, які миттю зайшлися товстим на шару пари. За кілька шалених днів, що минули від виходу його книжки у світ, спілчанські вахтери вже звикли прежде сутулої постаті бідного родича здалеку, звикли прежде його очманілої біганини і поводилися сильно навіть привітно, а може, й запанібрата, подчас запрошуючи перепочити і випити з ними, скажімо, чаю. Костик заскочив накануне вбиральні, прожогом засунув закоцюблі цыпки під холодну воду і завмер, перестрашено прислухаючись вплоть до крижаних перетягів, які гуляли тілом. Йому приблизительно боліли зашпори під нігтями, що получи очах виступили сльози. Ця червоно-лазурова шкіра чужих і неживих рук щось нагадувала йому, после хвилю він еще зрозумів, що саме.

— Холера, — сказав Костик, короткозоро жмурячись бери себя у дзеркалі, — це було п’ятнадцять років тому. Ми з Вовчиком палили багаття на парку, серед снігів, і пили кріплене солнечный напиток получай скаженому морозі, а довкола нас получай зимових деревах сиділи сотні мертвих замерзлих птахів. І тоді Вовчик візьми та й скажи: «Колись ми пригадаємо цей день. Років посредством двадцять. Тоді всё-таки если по-іншому». І ми пророкували, що Україна стане вільною, а ми нарешті відкрито надрукуємо свої вірші. І ось, наші пророцтва збулися, в такой мере швидко, і ваш покорнейший слуга приїхав забирати другу книжку, і жовто-синій прапор майорить по-над Верховною Радою, і мол никак не плюнь, всюди він майорить, хоча тоді це малограмотный могло навіть приснитися, ми отнюдь не мали бодай приблизного уявлення, як виглядає праздник прапор, мол тама синє, мол после этого жовте... Пророцтва збулися, а на моєму серці нема ні краплини радості, ибо такої злиденності ми далеко не могли передбачити, Вовчику, ані того, що ці вірші виявляться начисто нікому непотрібними, ні мої, ні твої, ані того, що Вовчик поночі збиратиме недопалки під рестораном, потому что роками отнюдь не матиме змоги заробити возьми коробку найдешевших цигарок, ані того, що ці чортові обрезки можуть хоть таково нестерпно боліти від холоду.

Він сухо витер щипанцы хустинкою, протер і вдягнув окуляри. Лице пересічного інтелігента. Пророки виглядають зовсім інакше. Ходімо у вестибуль.

За чверть години прибув Філ, сяючи блакитними очима і обскубуючи паморозь із каштанової борідки. За собой Філ тягнув «кравчучку», нагадуючи школяра, що допізна катався получи санчатах і забув вивчити уроки возьми завтра.

— Привіт, — сказав Філ. — То дескать тута перлини світової лірики?

Костикові відлягло від серця. Він повів Філа поперед одного з кабінетів получи першому поверсі, кількома словами переповідаючи історію злополучної радості, яка неждано-негадано звалилася держи його голову. Слова були переважно односкладові. Філ посміхався у вуса і мовчав.

— Усе если добре. Не переживай ти так. Заберемо ми твої книжки, поступово їх продаси і купиш собі...

— ... «кравчучку».

Кабінет був заставлений пачками із книжками предварительно самісінької височенної стелі. Між ними тулився крихітний письмовий стіл, вслед столом куняв крихітний підхмелений клерк, у таких, як і во Костика, окулярах.

— Це постоянно твоє?! — жахнувся Філ, побачивши паперові Гімалаї.

Клерк підхопився:

— Ні-ні, лише оці двадцять вісім пачок. У кожній пачці сто екземплярів. Одну сотню ми віддали до самого «Поезії», а ще одну — вплоть до «Сяйва». Більше ніде малограмотный беруть.

— Я знаю, — роздратовано промовив Костик. — їх продають после ціною коробки сірників. Продавці дивляться сверху мене так, ніби моя особа їм пропоную відвертий опис групового сексу. З кольоровими ілюстраціями.

— Е-е, малограмотный скажіть. Якби ви їм запропонували опис групового сексу, ці книжки відірвали би з руками. Навіть, хе-хе-хе, во «Академкнизі».

— Вам краще знати, — отнюдь не втримався Костик.

— Розпишіться отут-о.

— Але моя персона сьогодні малограмотный можу забрати всіх книжок, лише декілька пачок.

— Вам но було чітко сказано: забирайте негайно, з друкарні везуть наступний тираж! — обурився клерк.

— А дескать автор візьму машину?

— Ваші проблеми ведь далеко не наші проблеми.

Філ незворушно складав пачки з книжками получай «кравчучку». Вмістилося п’ять пачок. Вони були з тонкого, чуточку малограмотный цигаркового паперу, навхрест перев’язані шпагатом.

— Можуть розірватися соответственно дорозі, — стривожився Костик.

— Нічого, якось довеземо. Головне, щоб витримали у метро.

— Ще дві пишущий эти строки візьму на руки.

— Але ж у тебе нема рукавиць. Одягни мої.

— Дарма, дякую, отнюдь не треба.

Не попрощавшись із клерком, вони вийшли зі Спілки й попрямували давно метро. Коліщатко «кравчучки» життєрадісно пищало нате всю Банкову. Костик хотів залишити кількасот примірників у Києві, для пирушка випадок, коль раптом збожеволіє котрась із завідувачок книгарень або трапиться інша щаслива оказія. Може, влаштуємо творчий вечір абощо; малограмотный ганяти ж щоразу поперед Біличів. Філ погодився скласти ці кілька сотень у своїй квартирі.

Перша земник луснула, щойно Філ поставив «крав-чучку» получи и распишись ескалатора. Сотня книжок бравурно хуркнула ниц східцями, попід циркули втомленим людям, які поверталися з роботи. Спочатку це викликало хвилю інтересу і загального пожвавлення. Усі подумали, що в таком случае двоє кмітливих єговістів або кришнаїтів винайшли оригінальний спосіб розповсюджувати божественну літературу. Але, побачивши, що ведь всього-на-всього якісь пєсні сверху малопонятном язикє, всі одразу скисали, обличчя видовжувались, очі згасали, повертаючись впредь до звичного ступорозного скляніння.

На Філа всегда це никак не справило жодного враження. Костик гарячково нишпорив соответственно кишенях, шукаючи валідол.

— Інженерне мислення, — Філ постукав себя пальцем по части вовняній шапочці. — Я це ще вдома передбачив.

І дістав велетенського пластикового пакета. Костик поставив свої пачки получай сходи ескалатора. Перекочуючи язиком пігулку валідолу, він побіг униз, збираючи книжки.


V


— Нет, увольте, мы переносить далеко не могу украинские вирши, — высокая водка во роскошной длинной шубе безграмотный скрывала гадливости.

— Но вследствие чего же? — Костик не без; удивлением взглянул нате ее золотые волосы.

— Да, пожалуй, оттого, что такое? ото них следовать версту разит кустарщиной. Вот вроде ото вашего плаща, — уточнила она.

— Бедность неграмотный порок, — нашелся Костик.

— Нет, желанный друг, теперь, — симпатия произнесла «ци-перь» — в настоящее время сие порок. Вы бы делом занялись, за того, с намерением бродить вместе с этой тачкой, нагруженной макулатурой. «Мамо», «тоскно»... Ставлю сто долларов противу ста купонов, аюшки? во вашем сборнике поглощать вокабула «мамо».

Костик покраснел равным образом ни ложки безвыгодный ответил.

— Вот видите! Вы должны ми сто купонов! — обрадовалась блондинка.

От нее несло изумительными духами равно коньяком. Обычно такие во подземка неграмотный ездят. Он безмолвно достал сто купонов равным образом протянул красивой змее. Ее перчатки равным образом были изо змеиной кожи. Или, может быть, с девичьей, — гибкие, душистые, соглашаться обтягивающие узкую ладоша от длинной тонкой кистью.

Блондинка бережно разорвала купон равно бросила клочки вниз. Теплый воздух, которым дышало метро, подхватил оранжевые обрывки, закружил их миниатюрной вьюгой; единодержавно лоскут, тот, что-то не без; трезубцем, сел нате шланг кожаного плаща, апельсиновый январский мотылек.

— Оранжевый январский мотылек, — произнес некто зачем-то во всеуслышание равно сощелкнул бумажку.

— Недурно. Неужели ваш брат равно согласен сущий поэт? Но во всяком случае ваш язык... Ваш высосанный из пальца язык, разработанный во кабинетах, некто легко ужасен. Как дозволительно фигурировать поэтом на таком языке? Он мертвый, спирт книжный... В нем триста вполне загадочных правил, которые исключают

не кто иной те слова, которыми всё-таки пользуются получи самом деле равным образом которые во всех отношениях понятны минуя словарей... Вы в жизнь не далеко не скажете по-человечески: «занавеска», ваш брат положительно будете вздергивать эту польскую «фиранку», малограмотный чувствуя ее этимологии равным образом своя рука со всей корневой системой языка. И беспричинно из каждым словом, нате каждом шагу. Вы будете извлекать с польского не в таком случае — не то немецкого, любого другого языка, просто-напросто бы заимствованное вокабула неграмотный имело ажно тени подобия вместе с языком русским. Но как-никак сие целиком и полностью головная идея. А после ваш брат удивляетесь, почто ни одна собака никак не хочет произносить подтекстовка получи этом волапюке. Хорошо, давайте моя особа куплю ваш сборник. Сколько вас хотите? — вновь ошарашила возлюбленная долго вскипающего Костика.

Они сошли вместе с эскалатора равным образом остановились. Костик вынул изо пакета мокрую книжицу со свежим вслед крупного мужского сапога нате белой обложке.

— Я писал эту книгу пяточек лет, — задумчиво сказал он, — закачаешься многом, адски изумительный многом отказывая себе. Поэтому, думаю, сколько сто долларов из-за индивид хорош весь приемлемой ценой.

Блондинка вспыхнула и, сняв обе перчатки, достала с крохотной сумочки сколько-нибудь зеленых банкнотов.

— Вот вы сто долларов. И купите себя сносное пальто.

— Меня радикально устраивает моего плащ. Мы от ним сейчас что-то около сроднились вслед за сии годы, который дьявол стал ми чем-то кажется брата, — отдавая книжку, сказал ей Костик. Глядя ей во глаза, дьявол ювелирно изорвал стодолларовую бумажку держи мелкие части да бросил их на блестящую металлическую УРну.

— Надеюсь, ваша сестра вовеки безвыгодный будете сожалеть... об этом, — светловолосая опустила глазищи и, пожав узкими плечами, исчезла на толпе.


VI


Розсипались нате вітрі — і висять довільні, невблаганні карти долі, та крізь брудні дими із урнових багать хіба розгледиш їх? Та й королі всі голі. Ба й ти незгірш: на тобі штифт далеко не сверху жарт подземка собі червоне збудували страхи і сумніви — обранці сил могутніх. Та знаєш ти: ще отнюдь не перемішали байдужі пакши тих байдужих карт, і дурень зріє на кожному з присутніх.

До Політехнічного вони з Філом доїхали без участия пригод, але получай шляху вплоть до швидкісного трамвая розірвалася ще одна пачка. Філ вийняв із кишені наступний пластиковий депеша і Костик позбирав своє неслухняне багатство. Щоб убезпечитись від подальших несподіванок, Філ купив ще неуд пакети у нічному кіоску, прикрашеному рубіновими і сапфіровими вогниками. Це виявилося недаремним кроком, потому что коль вони виходили з трамвая, у двох попередніх пакетів обірвалися ручки, а третя пакет висипалася бери колію. Вечірня публіка насолоджувалася безкоштовним шоу: двоє інтелігентів повзали в области запльованому соняшниковим лушпинням снігу і збирали книжки, никак не звертаючи уваги в розпачливе дзеленчання трамвая. Нарешті вагоновод безвыгодный витримав і, безвыгодный вимикаючи дзвінка, спрямував трамвайчик в Костика, який послизнувся і впав возьми колію. Філ вихопив його з-під коліс во останню мить і поскаржився, витираючи піт з чола:

— Щось горячо отсюда следует надвечір.

— Щоб я... коли-небудь... після того всього... писав вірші, — задихаючись, сказав Костик, — та ніколи на житті, беру тебе свідком.

— Заспокойся, — втішав многотерпеливий Філ, — усе гаразд. Головне залишитися живими і дістатися по Героїв Севастополя. Може, з от случая к случаю цю вулицю перейменують получи нашу почет Героями Самвидаву. От якби ти писав історичні романи, ми б їх мелодично безвыгодный довезли. Почекай тут, автор сходжу, візьму пляшку якої-небудь анестезії. Свято, як-не-як.

Філ пішов накануне кіоску во підземному переході, а Костик залишився з «кравчучкою» і трьома напхом напханими пакетами.

Біля нього одразу вродилося двоє міліціонерів.

— Ти шо тогда продаєш?

— Нічого.

— Розказуй. Ми бачили, як возлюбленный отой-о брав у тебе здачу. Ліцензія єсть?

— То мій побратанец і аз многогрешный йому давав гроші бери сигарети.

— Ага. Де ви напистили стіки книжок? Пропаганду распространяем... У, очкарики дохлі, нема получи и распишись вы харошої вірьовки. Ану, показуй. Карочє, ви влипли. Щас пройдьом на отдєлєніє, составим протокол. Переночуєте там, ни свет ни заря визовем следователя...

Вотан з них узяв Костикову книжку і почав гортати.

— Тю, дак це ж стіхі.

— Яка разниця, — сказав другий. — Десь обобрали склад. Ці чотириглазі знають, шо брать.

Костик вийняв спілчанське посвідчення і заходився пояснювати, хто він такий і чому на нього в такой мере багато книжок. Йому анітрохи далеко не хотілося йти на отдєлєніє, -де сиділи п’яні бомжі і хворі СНІД’ом проститутки, а міліціонери, забувши насчет постоянно получи и распишись світі, вплоть до ранку грали на підкидного дурня. Йому хотілося доповзти накануне Філового дому, випити трохи московського антидепресанту, чого-небудь попоїсти і загрітися врешті бодай единовременно следовать вполне цей несамовитий день.

— А, дак це пісатєль, — здогадався сам сообразно себе і повернув посвідчення. — Дурний всігда з писаною торбою, а пісатєль — з книжками.

Вони зареготали і пішли геть, лускаючи соняшник.

* * *

Удома Філа й Костика зустріли так, як і належить зустрічати героїв. Зберігаючи кумедну поважність, Філ розповідав батькові і сестрі относительно льодовий похід і с дороги життя, сповнену випробовувань та спокус, насчет численні небезпеки, які бери кожному кроці чигали возьми їхню свободу й гідність.

— Тоді Костик, гнівно задравши окуляри, каже їй: «Українські поети эдак дешевле пареных грибов безвыгодный продаються, мадам!». І рве купюру получи и распишись тисячу дуже дрібненьких центів.

— А вона?

— А вона тепер цілий вечір сидітиме сумна. Заговорила получи и распишись свою голову з романтиком. Читатиме для того розрядки Костикову книжку. А потім возьми нас напав трамвай...

Вони сиділи у Філовій кімнаті і слухали добрий старий «Пінкфлойд». Філ по-царски частував гостя, розповідаючи для тонкощі догляду из-за молодими невихованими собаками. Його Джессі, яка уважно стежила вслед розповіддю, лежачи під столом, переводила погляд получи Костика і він потай від Філа — потому что пирушка якраз наводив п’ятнадцятий неспростовний резон проти годування молодих невихованих собак чужими — кидав їй черговий шматочок котлети.

Згодом вони довго міркували надо тим, дескать взяти машину, щоб відвезти книжки у Біличі, і нарешті згадали оборона Сашка.

Сашко був однокурсником Костика по части Літературному інституту. Вони безотложно їздили держи сесії до самого Москви, одновременно відвідували і прогулювали лекції, ходили давно музеїв і держи виставки, жили во одній гуртожитській кімнаті. Власне Сашко і познайомив його з Філом. Одного разу Філ, який їздив у відрядження перед Нєвінномиска, застав їх обох возьми сесії і залишився на літінститутському гуртожитку получай дві доби. По тому він цілий рік переконував усіх киян, що був у раю. Йому показали такий буйний літературний процес, що пізніше захоплені відгуки ради «Московіаду» Андру-ховича малограмотный викликали у Філа нічого, окрім сардонічної посмішки.

— Бліда копія, — зверхньо говорив Філ. — Андрухович підслухав непевні плітки, які вряди-годи сублімували получи и распишись його сьомий поверх. А я, автор сам, — Філ значуще піднімав вказівного пальця, — сразу з Костиком і Сашком ходив в соответствии с горілку у таксопарк что касается третій годині московської ночі. Що ж він вслед за тем пише, праздник ваш Андрухович? Нібито сыны Земли падають із сьомого поверху і розбиваються вдрузки, ибо їх безвыгодный випустила з гуртожитку вредна москалька-вахтерша. І одразу закочує істерику: ах, як ви можете жити у такій країні, -де человечество гибнуть серед ночі від тоталітаризму і абстиненції, ох, чому ж ви что-то около просмерділися несвободою тощо. Створює прокляті питання ваш Андрухович. А мы — я! — мушу застерегти, що так по сию пору художній домисел, фікція і підступна інсинуація проти золотої душі баби Кіри. Вона нераздельно однова отнюдь не пустила Андруховича за горілку — і на, маєш, він возьми двох сотнях сторінок гвоздить оскарження і вирок цілій Імперії. А до самого баби Кіри панихида підходити вміло. Ми з Сашком і Костиком уміли підходити перед баби Кіри, і тому сказали їй: «Бабусю, голубко, ти всім помагаєш, яке у нас горе, ти, може, вгадаєш?» Баба Кіра каже ритуальну фразу: «Ребята, у вы сызнова закончилась водка, а моя особа вам никуда далеко не пущу, марш спать, вас а будущие времена получи и распишись занятия». Але ж це ПАРОЛЬ! I исповедь знати ВІДГУК, інакше вона пошле вам туди, куди й Андруховича послала. Тому обряд нахилитися шпиндель приблизительно і прошепотіти їй держи вушко, заросле сивою щетиною: «Бабушка, однако во всяком случае пишущий сии строки но равным образом вы нальем!» I — все! Жодних проклятих питань, усі двері — навстіж і ціла белокаменная поКІРно лягає накануне ваших ніг! Свободи у Москві стільки, що на ній можна втопитися, недарма ж є приказка: «Не знаючи броду, невыгодный лізь у свободу!» Ми з Сашком і Костиком ходили по части свободу тричі! А під ранок бабуся Кіра нам ще й огірочків солоних винесла.

За роки, що минули після інституту, Сашко став статечним київським буржуа. Він одружився з гарненькою жвавою дівчинкою, заснував власний культурно-мистецький часопис, у якому друкував і Костикові твори, невыгодный забуваючи платити гонорари, а ще носив окуляри з круглими скельцями, галюцинаційно нагадуючи Миколу Зерова. Його витончені вірші також сповнював стиль живої неокласики, сиречь Костикові далеко не однажды спадало возьми думку: а що, коль це дійсно Зеров у своєму новому втіленні? Зеров, який повернувся перед Києва і надолужує те, що урвала енка-ведистська куля. Сашко відмахувався: «Ні, моя персона никак не Зеров, ваш покорный слуга інший, далеко не прищеплюй мені роздвоєння особистості».

Отже, вони зателефонували впредь до Сашка, передали йому вітання від баби Кіри і виклали ядро справи. Сашко по зрелом размышлении і сказав, що попрохає машину на батька.

— Навіщо тобі та сто рублей доларів, коль ти маєш сотню друзів? — посміхнувся Філ. — Я ж казав, що всегда если гаразд.


VI I


Серед ночі Костик зненацька прокинувся. Спочатку здалося, що розбудив стукіт коліс електрички і оте характерне ритмічне погойдування засвідомості, яке виштовхує речення і образи втіленими, тільки держи й записуй, мерщій, поки всегда це триває, і він уж пошкодував из-за самопискою та чистим аркушем паперу, які вдома завжди лежали возьми стільці біля ліжка, саме для того отаких випадкових невідворотностей; і розізлився получи себя вслед за те, що він отнюдь не вдома, а тиняється до чужих містах і людях, хоч би якими привітними й гостинними вони були. Але, прислухавшись предварительно себе, він зрозумів, що це неграмотный вірш, принаймні неграмотный його вірш, це пульсував хук довгожданої відлиги, елегійне коливання, точні й розмірені сполохи крапель, які йшли відсторонено, безвыгодный давно Костика, ні до самого кого, впізнавані і нічиї, ні относительно що, але с налета з тим сенсовні й відчутні, як дотик.

В осінні вечори, у вечори студені, непевне весь якесь, як ворожбитський віск...

Філ завжди поступався своєю кімнатою гостеві, а непосредственно ішов спати вплоть до батьків. І всё-таки ж Костик відчував, що, окрім звуків капежу, у кімнаті є ще хтось. Це здивувало його, ибо кімната Філа була такою ж спокійною, як і її господар; тутовник ніколи малограмотный снилися кошмари, никак не прогулювалися привиди і навіть рипіння паркету отнюдь не дратувало. Тієї миті зарипів саме пол і Костик далеко не витримав, підхопився нате ліжку, навпомацки знайшов вимикач нічного світильника на узголів’ї.

Біля ліжка, висолопивши довгого червоного язика, сиділа Джессі, яку забули випустити звечора. Костик згадав учорашню Філову лекцію і подумав, що вона, либонь, хоче пити. Певна річ, з’їсти стільки котлет! Її мисочка з водой стояла в кухні. Доведеться вставати. Костик обережно прочинив скрипучі двері і тихенько погукав молоду неви-ховану собаку после собою. Джессі что-то около жадібно припала давно води, що йому й самому захотілося напитися. Він узяв склянку і відкрутив кран. Води малограмотный було. Тоді він зазирнув поперед холодильника і побачив молоко. Джессі також хотіла молока. Костик поділився з нею, а тоді пошепки побажав «добраніч» і повернувся впредь до кімнати.

Але неясный поуже пропав. Він сів получи и распишись підвіконні і почав дивитися в гострі верхівки закляклих тополь, в занесений снігом порожній хідник, получи примарне своєю нерухомістю світло єдиного зимового ліхтаря. Він відзначив, що пульс усе ще пульсує — подле місяці гладкім висвічує легені карпатський (іздаля почагарілий) ліс, — і пригадав, що йому снився човен. Разом з покійним сусідом, пастухом і рибалкою, вони перепливали Сейм; у човні було тісно, а довкола розкидалася широченна повінь і чорний кінь пасся получай березі, прив’язаний вплоть до палатка верболозу, і Сейм... так, Сейм тік у зворотному напрямку, із Заходу получи и распишись Схід, а човен був скляний! Костик замугикав під носа «The Crystal Ship» Моррісона і негайно закрутив головою — це далеко не пирушка ритм. Ба й ти бери цім даху, нудьги і жаху повен, почагарів, примерх, солнечный напиток допив давно...

Де я, во чорта, міг бачити ту бльонду? О, почалося. Ніде. Постійно ти шукаєш подібностей, схожостей, кореляцій, як доісторичний ворожбит знаходиш відповідності між сузір’ями і назвами трав, між фігурами воску і випадковими перехожими, надаєш значення сусідуванню речей і місць, символіці снів і проекціям засвідомого, аякже, зев — це Венера, а ніс — кадуцей Меркурія, пізнання як пророцтво, экзегетика слідів і шифрів, залишених лукавим і невловимим трансцендентним в целях тебе одного, лагтинг пункт шість, постісторична шизофренія, чули вже, поїхали далі.

Але автор її бачив.

У кіно.

Ні.

Де аз многогрешный її бачив?.. Як быстро вона віддала гроші. Мабуть, интересах неї це никак не цінність. І таке ж неживе світло, синювате або помаранчеве, рівномірне, як у цього ліхтаря, як падіння крапель сверху металевий відлив из-за вікном, рівномірний стукіт і мертвотне, нелюдське освітлення, як у метро, як у...

Костик похолов.

— ...у підземці! Як а ти мене обдурила! А хуй тим у барі для Німфенбурґерштрасе!

Ти піднялася сходами з підземки, довге золоте волосся відлунювало примарним зоряним сяйвом і холодним пилком помаранчевих ліхтарів, ти подала мені руку, допомогла підвестися, і автор этих строк встав получай повний зріст, ваш покорнейший слуга відчув, що є високим, а довкола спав Мюнхен і стояла пекельно пізня осінь, і брами Нордфрідгофу були зачинені, ибо ще рано, сказала ти, і відвела мене до самого української Домівки, і пригостила Гроном темно-синього винограду, і говорила ти тоді українською, мені ж ніхто никак не повірив, если пишущий эти строки розповів оборона цю зустріч, вслед за винятком Оксани, колишньої дружини Філа, вона повірила, але сказала, що ти була моєю смертю; смерть, яка обещать следовать руку? смерть, яка пригощає виноградом? навіщо ти обдурила мене цього разу?

Костик правила з підвіконня, потягнувся, і, безвыгодный зводячи очей з самітного ліхтаря у сиротинці ночі, дочитав уголос:

Хоча туточки гарно мріяти относительно човен,

А надто якщо во нім скляні облавки й дно.

А потім ліг і заснув, безграмотный прокидаючись більше целых перед ранку, коль Філ прочинив скрипучі двері і предварительно кімнати заскочила весела Джессі, одразу кинувшись облизувати його щоки мокрим шорстким язиком.


VIII


О шостій вечора Костик переступив поріг Спілки письменників. Там сейчас стояв комплетно готовий Бамбу-ла і влаштовував братання з вахтерами. Тримаючи у правій руці літрову фляшку ізраїльської «Стопки», а у лівій — горнятко, з якого Костика позавчора пригощали чаєм, Бамбула суворо питав одного з вахтерів:

— Брат?

Роззирнувшись нате всі боки, дежурный по-змовницькому понизив голос відповідав:

— Брат.

— Пий, брате.

Він наливав чергове горнятко. Фляшка була поперед половини порожньою.

— А вал і ти. Брат?

— Тамбовський вовк тобі брат, — сказав Костик, випиваючи рідину, що відгонила смородиною. Він знову перемерз бери кістку, а держи додаток мав мокрі ноги. — Де ти взяв цю гидоту?

— Тамбовський... — замислився Бамбула.

— Сашка отнюдь не було?

— Сашка далеко не було. Був Мушкетик. Був Дрозд. Був Драч. Був Панас Мирний. І Леся Українка була.

— І ти всіх частував?

— Нє, чуваки далеко не захотіли. Сказали, що разом викличуть «Беркут». Я подумав... чекай, що автор этих строк подумав? Ага, ваш покорный слуга подумав, що «Беркут» приїде получи и распишись машині і ми домовимося з чуваками, щоб вони відвезли твої книжки накануне мене. Але «Беркут» безграмотный приїхав. Може, вони страйкують. Драч пішов. Потім Дрозд. Потім Леся Українка. Потім Мушкетик. Останнім пішов Панас. І аз многогрешный залишився сам. Як тамбовський брат. Моб твою ять, Костику, у яку тільки халепу ти мене втягнув! Я ще жодного разу отнюдь не бачив круглым счетом багато класиків. Пий.

— Скоро приїде Сашко, ми повантажимо книжки, відвеземо у Біличі і ти ляжеш спати. Все если о’кей, — заспокоював Костик.

— О’кей никак не буде. Блін, як мені несладко нате душі, старий. Леся Українка. Я ж її ще во школі вивчав. Коли пролетіло життя? Я думав, вона давным-давно померла. А цей чувак, — Бам-була кивнув сверху вахтера, — каже мені: «А от пішла Леся Українка». Він тута усіх знає. Стоп, згадав анекдот. Приходить чуваш нате водоем лапати рибу. Прорубав ополонку, закинув, чекає. Аж тогда гульк — з ополонки висовується карась, обома плавниками тримаючись ради голову. «Мужик, у тібя випіть єсть?» — питає карась. «Нєту», — парень йому. «А што ти в этом месте вапщє дєлаїш?» — «Ну как бы ето што?! Вот сіжу, жду кльова», — каже мужик. — «Е-е...» Тобто малограмотный так. «Э-э, — каже карась, — сіводня кльова ні будіт, кльова доска вчіра». А болт і Сашко. Пий, Сашко.

— Добрий вечір, — привітався Сашко. — їдемо?

— їдемо! — зрадів Костик. — Старий, мы тобі цього ніколи далеко не забуду.

— Подякуєш моєму батькові, автомобиль з його роботи.

Клерк, прежде якого пред тим заходили Бамбула й «Стопка»,

теж був братом. Він свободно розкрив куці обійми і кинувся

допомагати носити книжки. їх складали у попец «Жигулів», а потім получи и распишись заднє сидіння. Кілька пачок розірвалося ще у кабінеті клерка, дві у коридорі, одна сверху порозі чорного виходу, впредь до якого під’їхала машина. Повсюди валялися сотні Костикових книжок. По них ходили, їх копали носками черевиків, вони сипалися на болото, якого наробила відлига, їх збирали, їх кляли.

— Ми ж только что вивчали «Лісову пісню»! Я твір получи и распишись «відмінно» написав! Я теж міг стати поетом! І одразу постарів; коль це сталося? Чому? — голосно побивався Бамбула, вергаючи до себя чотири пачки одразу.

— Що з ним? — настрашився Сашко.

— Він сьогодні зустрів Лесю Українку у Спілці. А це, самоуправно розумієш, безвыгодный минає безслідно. Але він отнюдь не буйний. Поки що, — уточнив Костик і підписав папірця, з яким до п’ятах бігав клерк. Він отримав нате грабки дві тисячі вісімсот примірників.

Сашко сів біля водія, вони з Бамбулою втиснулися возьми заднє сидіння. Водій неграмотный приховував роздратованості — ради цю годину він міг би заробити пару мільйонів, мотнувшись в соответствии с Києву, а приближенно мусив спалювати державний бензин, якого ніде никак не було, задурно, і, виконуючи розпорядження шефа, пхатися предварительно Біличів без участия жодної надії для те, що ця голота, він еще постоянно зрозумів, йому заплатить. Він демонстративно потупив скло возьми своїх дверцятах, щоб малограмотный дихати Бамбулиним перегаром. Виїхали з подвір’я Спілки і звернули праворуч; Костик устиг побачити, як под парадним входом загальмував військовий «газик» і з нього вискочило троє велетнів у чорних бушлатах з білими літерами «Беркут» получи спинах. Велетні прожогом метнулися до самого Спілки, але Бамбула їх ранее неграмотный зафіксував, він солодко хропів, обіймаючи могутніми лапами пачки з витонченою поезією.

Київ поквапливо промерехтів барвистими світлбми і механизм вискочила нате порожню трасу. Де-не-де сверху узбіччях тулилися поодинокі спекулянти бензином.

Обернувшись із переднього сидіння, Сашко переповідав неймовірні пригоди, які спіткали його позавчора нате прийнятті, влаштованому шведами («я повернувся звідти Абсолютним шведом!»), довкола лежали темні сніги, пролітали молоді соснові посадки, машину злегка водило, потому что починалася ожеледь, і Костик ранее всього мав досить. Він мав досить книжок і годованих спілчанських функціонерів, він мав досить хамуватих водіїв і повністю рогатих биків-міліціонерів та садистів з «Беркута»; його однаково млоїло від добродушних спілчанських вахтерів і від бездушних біличанських рекетирів; намарні люди, котрих навіть Бог отнюдь не во змозі пригадати в обличчя ; він прагнув повернутися додому, відіспатися і відігрітися, з головою поринути на Глибоку Провінцію, у священний, казав Еліот, ліс і опинитися серед Своїх. Він розповідав Сашкові насчет в сторону життя, яку вони вчора прокладали від Спілки письменників поперед Філового дому, і переконував друга на тому, у чому праздник сам по себе був переконаний: поети никак не повинні тягати своїх книжок «кравчучками», поети повинні отримувати зароблені ними гонорари і далеко не покидати келій та кабінетів задля безпритульних блукань містами у пошуках евентуальних покупців і продавців ради своїх творів; а потім прокинувся чумний Бамбула і відчинив браму, і вони знову тягали ненависний вантаж впредь до літньої кухні, мол стояв розвалений п’єц і висіли довгі смуги павутиння, вкритого інеєм; книжки скидали возьми брудну підлогу, і знову рвалися пачки, і знову вони висипалися держи сніг, як довільні карти долі, і електрика сліпила очі, і психував водій, і розривався Чорник. Тієї ж таки ночі Костик надовго, в всю зиму покинув Київ, а Бамбула, накривши цератою безладну купу, яка нагадувала йому новопреставленого покійника, замкнув літню кухню, погодував Чорника і пішов спати, гірко схлипуючи: «Ні долі, блін, ні волі у мене нема; як а так? як а це так?! — Зосталася тільки надія одна: блін, що ж после этого далі було, Лесю?»


X


Далі була весна. Костик приїхав держи дачу і щодня ходив дивитися, як розливається Сейм. Він далеко не міг наблизитись впредь до ріки, ибо зажор стояла вже у прибережних верболозах, здалеку милуючись сяйливим струмуванням рівної і гладкої течії зі Сходу получай Захід, в области якій стержень сделано кілька днів неграмотный плив шеріш. Стояла незвична к початку березня теплінь, ріденькі хмари мошкари кружляли у прогрітому передзахідним сонцем синьому повітрі, а надо Батурином висів серпанок блакитно-ружової імли. Не було жодної душі, жодного листа, жодної копійки, ба й копійки сыздавна вилучили з обігу, замінивши їхній дзвінкий гомін мертвотним шелестінням купоно-карбованців. Він ранее звик поперед самотності, хоча слова, які сказала взимку знайома з Канади: «Та пишущий эти строки би здуріла, якби побула одна бодай двадцять чотири години», — чомусь неграмотный викликали поблажливої усмішки, як раніше.

Натомість він думав ради те, які гарні довгі коси у його канадійської знайомої; і ради те, що вже зацвіли медунки; і относительно те, що березовий сік солодкий, а для землю распростираться балдежный вечірній дощик, і оборона те, що добре блукати лісом, дескать весь что-то около несподівано чуть свет заквітувало. Сорочку гамівну нате душу никак не зодягнеш. Та однако одно — весна... Він довго ходив сосновим бором, жадібно дихаючи весняними пахощами глиці, які ожили получи дощі; він більше безграмотный міг складати віршів, після всього, що сталося з його другою збіркою. «Ось моя особа почну прислухатися впредь до ритму, який пульсує на мені, у крові й течії Сейму, у скрапуванні кришталево чистого бісеру зі смарагдових соснових голок — це нераздельно і пирушка самий ритм; болт ваш покорнейший слуга натраплю бери відповідні цьому живому пульсуванню слова; складу їх докупи, зв’яжу римами і розкажу цього вірша вголос — собі, Сестрі Сосні, Братові Сейму; вірш цей если тим, чого ще ніколи неграмотный існувало получай цій землі; весен отаких було і если мільйони, а вірш — він єдина у своєму роді істота, він неграмотный є закономірністю природи і далеко не належить предварительно кругообігу; його невыгодный можна дочекатися, як весняної зливи з грозою, — і, гуртом з тим, його неможливо сконструювати, організувати, збити, наче ящика з готових дощок слів; його можна тільки створити і тільки людина, жива й приречена крапля часу, може створити його; линия автор этих строк забуду, постараюся забути оборона всі негаразди, ради те, що на мене цілий тиждень або й двоечка нема хліба, що залишилося дві склянки рису, що нема олії, вже малограмотный кажучи оборона масло, якими моя персона міг би заправити свою злиденну кашу; ваш покорный слуга таки віддамся ритмові, віддамся весняному шалові, оспіваю її коси і те, яка вона набурмосена спросоння, наче маленька весняна ведмедиця, і те, як вона тішиться гіркувато-ванільному ароматові вранішньої кави, що є Спасом від невиспаного смуру; ваш покорный слуга напишу бери білосніжному папері, що совершенно одно весна, і видно, як під вечір висять на повітрі білі ниточкщ а потім моя персона оспіваю рубін, яким виграє наливка во келисі мохо батька, мохо старого і немічного батька з його світлою і молодою посмішкою, ибо він вітає мене з виходом у світ книжки віршів і пишається мною, як старий ростов-папа пишався молодим; а згодом моя персона опишу пересаджування кущів смородини, щорічні весняні клопоти і їхню тяготу легку, і замурзану свіжою землею маму, її священнодійство по-над квітником, сліпуче сонце нашого тимчасового життя, відображене получай лезі лопати, містичні пахощі білого аліясу, орфічні мандри маленького принца, його хвилинну келію і його вічну троянду, й любов його вічну поперед цієї троянди, паняночки — підійдеш, станеш, ізсутулиш плечі — никак не втримавшись, вслед за ниточку потягнеш і циркуль дерев’яний предварительно шуршалки тобі впаде; це він добре придумав з тим циркулем, який раптово випадає з нічого, з четвертого виміру, реальний, дерев’яний циркуль! Повністю сюрреалістичний образ, але однако зрозуміло й доречно, звідки ж їм іще й падати, тим дерев’яним циркулям, як далеко не з таємної сфери, наповненої безліччю невидимих речей та істот; отже, автор этих строк напишу сотню віршів, довго продумуватиму композицію книги, безграмотный спатиму ночами, мінятиму слова, викидатиму рядки, викидатиму цілі строфи, вписуючи натомість нові; автор этих строк мріятиму относительно те, якою ошатною вийде моя книга, як хорошо если взяти її прежде рук; і по части тому, коль автор этих строк безвыездно доладно скомпоную, відшліфую, переконаюся, що таки створив невидаль герменевтичного кола, пройшовши ним, проживши, описавши — потому что спочатку його надобно пережити, це хотя — і ти накреслиш коло, розтягши циркуля целых поперед самого краю: о, як но тісно во колі тім довкола, а на нім живуть, радіють і вмирають, — справді, коль автор этих строк ладен буду померти, маючи чисте сумління і довершене, неподоланне знання того, що безвыездно сталося, збулося, що відбулося небувале: прирощення і квітування буття, ярица Дерева Життя, сакральний действие служіння і подяки невідомому Богові — завдяки моєму безсонню, моєму голодуванню, моїй рішучій постанові забути профанний світ, — в соответствии с тому постоянно це надрукують получи огидному папері, з двома десятками диких помилок, погублять епіграфи й присвяти, погублять усю мою працю цілих п’яти або й більше років — і возьми глум віддадуть мені целое це услуга получай руки, бери, скажуть, носи, торгуй, ти станеш багатим чоловіком, тобі если чим заправити твій рис; і всі жахатимуться, побачивши цю бридку, неохайну купу попсованого паперу, яку мы хотів назвати «Книгою Радості», і добре, що неграмотный назвав так, потому что це труд убогості, атлас українськості, журнал образи і приниження, а мы ніколи й нікому неграмотный дозволяв принижувати себе; і ці книжки сипатимуться, як мачинки з дірявого маку, під коньки перехожим, і ці сліди підошов залишатимуться получай найчистіших, які тільки на мене були, словах для запаморочливі коси, относительно замурзане лице мами, оборона усміхненого батька, який, долаючи хворобу, віз сюди книга із публікацією віршів, щоб потішити мене, щоб порадіти разом, потому что нам чуть-чуть залишилося радіти миром у цьому житті; і передзвін соснового бісеру, і по сию пору найсвятіше, найдорожче, що тільки судилося нам у цьому блискавичному сполохові — сообразно калюжах, в соответствии с снігах, до брудних літніх кухнях, потоптане, спаплюжене, — о, ні, мы приближенно більше никак не гуляю».


X


У синьому небі текли білі хмари. Вербове листя відливало блиском зеленого металу і блідий місяць стояв навпроти призахідного сонця. З оболоння долинало кумкання зелених співців мантри і рідка мошкара обсідала вузькі, вже засмаглі зап’ястя. Цілувати кожну подряпинку для твоїй ніжній шкірі. Зализувати тонесенькі півмісяці шрамів, янголів майбутніх зморщок, яких ти, проте, малограмотный дочекаєшся у стрімкій течії твого неминущого більше життя. Перехоплювати твій погляд і подих, захищати від абсурдної краси приреченого світу, любити і пити тебе предварительно останку, навіжено й безтямно. Ти безграмотный осміхнешся сверху мій шепіт, безвыгодный відкинеш пряжа з чола, отнюдь не поглянеш сверху крихітного годинника. Ти далеко не сядеш навпочіпки біля багаття, що жевріє для березі Сейму. Ти никак не озирнешся, Андрусю. Скільки би нас безвыгодный вчило те, що вони називають «життям». Як би безграмотный знущалися, як неграмотный співчували би ті, кого ще називають людьми. Ти одна і більше такої безграмотный если — під синім небом, між чотирьох стін світу, під білим плином хмар, між рухливими тінями буйного листя з його несамовитими пахощами теперішнього. Тебе невыгодный если під моторошно повним колом багряного місяця, що поволі вибухає следовать сосновим бором получи и распишись Сході; ти никак не схилишся по-над мініатюрними ліхтарними пухнатих кульбаб, безграмотный відсахнешся від летючої землі, тобі малограмотный перехопить серця й подиху графіті вогненної гори книг, по-над якою в’ються тисячі ластівок, переляканих нічним вогнем; ти сидітимеш спиною до самого дзеркала, святе стебло маріхуани.

...Забути насчет по сию пору і поринути у планирование новітнього письма; прислухатися перед ритмів, що довибухають у засвідомості вслід следовать місяцем, випускати їх получай поверхню видимого світу, світу чутного й запашного. Писати, вже безвыгодный озираючись получи власне знання і їхню підступність, продажність, пропащість; набирати повні легені повітря і знову пірнати прежде розкішної самодостатності плину, у неможливість виправлень та скорочень; літати у підводній Речі

Посполитій, серед князів, серед садів, бути знову вільним, як і получи Початку, — те весь зосталося сверху землі, зосталося землі і її намарним людям, обтяженим успадкованою розсудливістю. О, як добре бути собою, відтворюючи свій обличье нате білому аркуші следовать посередництва цілком придатних на нарцисизму слів безпосереднього письма; як добре бути — згадуєш і це, відчуваючи всім тілом сповна. Відчуваєш цедулка як жінку, вологу і запашну, кохану, єдину, божевільну, чисту Андрусю; святе письмо; відчуваєш радість — і це клавиша накануне буття — і ці, всупереч Кантові, відчуття розуміння летять, як черешневі пелюстки получи и распишись цнотливу досвітню воду, засліплюючи єдинорогів і наших Панн, яким більше ніколи малограмотный бути такими юними; але сьогодні, ще є сьогодні, ще є ця мить знеможеного глибокого віддиху, ця мить усамітнення і зосередження накануне конанням, до стрибком до самого неминучої навіки віків минущості і марноти, ще цей тревога по-над сосновими борами, ще ці пахощі суниць між черленого золота соснових колон у червні, ще единолично спогад для всі ті обіцянки раю, який далеко не здійснився — але і їх, таких оманливих, виявилося достатньо.

Падає чорна сезон получи и распишись занапащену землю, коні летять схарапуджені, рвуть посторонки й вуздечки; пси безпритульні виходять для вулиці нашого Міста і виють, — тут, -де ми були юними і більше ніколи отнюдь не будемо, -де спіткали нас перша убогість і перше багатство, тут, -де перша відраза і насолода, перша любов і ненависть, — после этого виють пси, відганяючи янголів, що прилетіли для світло від спалених книг; ми блукаємо Містом, проклятим, коханим, шукаєм слідів небувалого раю ранкового, попелу райського, чогось, хоч чогось бодай звідтам, звідтоді, — нема нічогісінько, гола, порожня, безплідна і милушка земля, поламані крісла, поламані долі, подертий папір і язя поразки, війна.

Весна — це війна; це беспорядки священних речей проти довгого стану облоги, проти профанів і проти поган; кострома — це абсурд; абсурди, правда, мають здатність минатися;

але безграмотный всі; ми торкаєм дзеркала і дивимся во них получи и распишись дими, що не двигаться надо вечірніми обріями; дзеркала проростають галузками, починають сочитися кров’ю; здається, Андру-сю, ти мала рацію, ми таки програли цю битву. Відпусти нас давно джерел.

Отче.


XI


Минуло банан літа, а держи третє наймолодшу троянду, яку Костик називав «паняночкою», обсіла попелиця. Гігантські колонії крихітних зелених комах обсипали листя, тонесенькі пагони, і следовать лічені дні пожерли майже всі пуп’янки, з яких готувалися випурхнути ясно-малинові пташенята. «Чому вона круглым счетом довго безвыгодный цвіте?» — здивувався врешті Костик, підійшов перед «паняночки» — і вжахнувся. Він кинувся душити попелицю пальцями, але комах було надто багато, перед того ж троянда відчайдушно кололася. Тоді він розчинив у теплій воді майже цілий копыл господарського мила і заходився з усіх боків кропити кущ. За цим і застав його Бамбула, що приїхав у гості. Вони дружно докропили «паняночку», а потім относительно всяк випадок оприскали розчином неуд інші, старші кущі, які вже давнёхонько розквітли біля дротяної огорожі.

— Завтра побачимо, — сказав Костик. — Може, хоч трохи допоможе. А ні, так доведеться купувати якусь хімію. Ходімо обідати.

Він поставив сверху стіл пательню зі смаженою картоплею, нарізав свіжих огірків, нарвав получи грядці молодого часнику і цибулі. Бамбула неграмотный забув подкинуть хліба, він добре запам’ятав ще з минулого приїзду, що по части селах з хлібом біда. Пообідавши, вони пішли купатися получи Сейм. Плавали довго, насолоджуючись змаганням з ласкавого і сильною течією, яка зносила їх вдалеке вниз, целых вплоть до Острова Осокорів, дескать медитували рибалки.

— Старий, ну-кася будущее зранку сходимо в рибу! — загорівся Бамбула, побачивши їх. — Маєш вудки?

— Маю, звичайно. Але сюди нема чого йти. Тут елект-ровудочники витрощили всегда живе.

— А чого ж тоді оті сидять?

— То приїжджі, дачники. Сюди з Москви приїжджають, з Петербурга.

— Ні фіґа собі! Близький світ.

— У росіян своєрідні уявлення оборона часочек і відстані. Шістсот кілометрів, червон годин автом — це на них рукою подати. Рука ж ибо — імперська.

— А кордони?

— Які кордони, ти смішний. Кордони починаються ради Львовом. Ми можемо сходити в озеро, в дальнейшем карасі. Хоча, хтозна...

Електровудочники були устократ гіршим нещастям следовать будь-яку попелицю і росіян. Вони брали потужні кама-зівські акумулятори, під’єднували накануне них довгий щуп, сходственный получай міношукач, ставили усе це во човен і пливли попід берегом, -де серед очеретів і кропивки, у прохолодних хащах підводного зілля стояла розморена спекою риба. Вони знали найкращі місця, всі ями, заводі й затони, куди риба входить перепочити і пошукати поживи. Вотан здоровенний мугир веслував, а другий стояв для носі човна і натискав кнопку. Щуп тихенько дзижчав, з піщаного або мулкого дна починали здійматися мільйони повітряних бульбашок. Електричний струм убивав негайно, весь вряд ли — вужів, жаб, ікру, мальків і найголовніше: останню велику рибу Сейму. Щуки, лящі, лини, окуні, соми, относительно яких міг тільки мріяти кожний справжній рибалка довгими зимовими ночами, безпорадно спливали догори черевом получи поверхню, сразу із сотнями крихітних плиточок, йоржів і краснопірок. Мугирі вибирали найбільшу рибу і зникали. Вони працювали безшумно і блискавично, неграмотный боялися нікого, иным часом мали возле собі обріз, фінку або й пістолет. Міліція і рибнагляд були века ними куплені й перекуплені, а подчас і самі бралися вслед за цю справу: «да шо, хіба на нас акумулятори хужі? Щас наб’єм хоч і центнер». У Сеймі розвелося безліч раків, які живилися знищеною струмом рибою. Ріка стала порожньою. Це таке особливе почуття пустельної порожнечі, відоме справжнім рибалкам, коль приходиш і шкірою знаєш, що туточки нічого нема, туточки еще побували «електрики», водичка мертва і гола, у ній можна досхочу купатися, але, як і у ванні, далеко не зловиш навіть мізерного пічкура.

Карасі для озерах були витривалішими. Щойно з’являлися електровудочники, вони заривалися глибоко на мул і багатьом щастило вціліти, гинули тільки тисячі недосвідчених, завбільшки з мізинця, мальків. Уся інша живність, отнюдь не розбираючи дороги, нехтуючи людьми возьми березі і птахами во повітрі, щодуху кидалася вслед за порятунком нате сушу. Жаби стрибали поруч із вужами, які безграмотный звертали получи и распишись них уваги, нутрії перескакували посредством черепах, видри дряпалися вместе з бобрами, яких обганяли руді берегові миші. Всі разом, мовчки, не принимая во внимание жодного писку, вони викочувалися звивистим живим калачиком для рятівний суходіл, розповзалися объединение ярах і долинках, довго по мнению тому неграмотный повертаючись по ласкавої стихії, яка зненацька ставала смертоносною.

— Я би їх позабивав, — признався Бамбула, слухаючи Костикову розповідь.

— Та їх подеколи і забивають. То одного знайдуть у воді з акумулятором в шиї, в таком случае другого... Часто вони й між собой воюють, потому что риби майже безвыгодный лишилося, місця одні й ті самі, і кожний хоче вхопити найбільше, і кожний хоче цього щодня. У них безліч замовлень — торжок біля траси «Київ—Москва», весілля, родини, похорони, поминки...

— І коль це почалося?

— Одночасно з «незалежністю». Ти ж знаєш, як це бидло малоросійське мислить: «Ага, бога нима? Нима. Леніна нима? Нима. Партії, Союзу также нима, виходе, шо всьо можна, ибо це нам дали свободу. А з рибнадзором побазаримо, вслед за тем у Питра куманек работав, куму равным образом дітей нада после шось учіть у Кієві. Проблем — нима? Нима!»

Вони ще крат сплавали сверху батуринський берег, обсохли і пішли додому. Костик насмажив млинців, сусідська дівчинка принесла теплого вечірнього молока, у слоїку залишилося трохи полуничного варення. По вечері сіли ладнати вудку пользу кого Бамбули.

— Ти ще с годами неграмотный пропив моїх книжок? — поцікавився Костик, порпаючись у риболовецькій скарбничці і шукаючи сьомий боец гачка. Навіть найменші карасі получай озері чомусь полюбляли клювати саме для сьомий, безраздельно з більших номерів. Може, черв’як, одягнений для такого гачка, здавався їм особливо відгодованим і принадним, викликаючи, следовать інтерпретацією Бамбули, котрий третю зиму читав обкладинку книги К’єркеґора, любострасний страсть і трепет, скорочено «дриґ-дриґ».

— Чувак! — схопився Бамбула ради голову. — Вони якісь закляті, ті твої книжки. Бігме, автор этих строк пробував підсунути кілька примірників знайомим, але на людей стають такі кислі морди, як оце во тебе зараз! Задурно неграмотный хочуть брати.

— Шкода, — байдуже сказав Костик, вибираючи поплавок.

— А ти? Ти робив якісь рухи, щоби їх позбутися?

— Ну, певно, що так. Ми з Небораком провели мій творчий вечір у Львові. Була телевізія. Було багато класної золотої молоді. Пішло близько сотні книжок.

— Вітя конкретний чувачок, — Бамбула був однокласником Неборака і зачастую пишався цим.

— Потім ще з півсотні взяла книгарня сверху Академічній.

— Я ж кажу, Вітя дуже конкретний чувак. А ще?

— Далі ми їздили з Чубаєм в соответствии с різноманітних халтурках. Я співав пред виступом Чубая, потім Тарасий накручував публіку. Оце ж бо, мовляв, він і є, пирушка геній, від пісень якого ви шизієте, тащитесь і торчите, или сразу ваш покорнейший слуга заспіваю вас пару таких пісень, а у фойє, безотложно з касетами нашого рок-гурту, ви можете придбати і його книжки, яких, предварительно речі, ви більше ніде невыгодный купите і яких залишилося мало-мало. Кваптеся взяти автографи, поки геній з нами і ще отнюдь не здох з голоду. Раз, два, три, чотири... Завтра прийде давно кімнати.

— Тарік теж конкретний чувак, — був діагноз Бамбу-ли. — Кльова реклама! І що? Народ гріб як дурний?

— Три примірники.

- Що?!

— Три примірники, найбільше ради одиночный раз, у Стрию. Спека була скажена, у нас вибухали запальнички і двічі ламалася машина.

— І всьо?!

— Вотан примірник у Надвірній. Які тама печуть шашлики, Бамбула, ти півжиття стратив, що невыгодный був з нами! Гори у вечірній імлі, крепко Івана Купала, п’янке повітря, жива ватра — і неземні пахощі...

— Е, не, старий, кочумай, — Бамбула ковтнув слину.

— Словом, розійшлася тисяча. Пару сотень мы роздарував, порозсилав, коль мав гроші возьми бандеролі. І тоді вже настало всьо. Стопор, ступор... Відмотуй жилку, метрів шість.

Костик сходив прежде хати і виніс газету.

— Ось, свіже число, ти ще, мабуть, далеко не бачив. Твій улюблений «Експрес», із твого коханого рідного міста, яке ти любиш понад усі Мюнхени й Лондони.

Бамбула терпіти неграмотный міг свого рідного міста, держи згадку оборона яке на нього починався нервовий подергивание получи лівому оці. Костик чудово це знав, але спробуй утриматися від гри сверху ідіосинкразійних струнах ближнього!

Бамбула гидливо взяв «Експрес».

— Інтерв’ю з тобою? Костику, перед чого ти опустився, даєш інтерв’ю жовтій пресі! Та львівська преса — це...

— Я взагалі нікому безграмотный даю інтерв’ю, — перебив Костик, — це виняток. Той парень припхався из-за тисячу кілометрів із самого Львова, малограмотный міг но автор этих строк послати його получи фіг?

— Міг! Львівська жовта преса — це, блін, щоб ти знав...

— Читай, далеко не писти.

«Наскільки ваш покорнейший слуга таю, у тебе поки що вийшло у світ дві поетичні книжки?

Причому...» — Чувак, после этого «причому» надруковано разом! — обурення Бамбули набирало обертів, його ліве очес нервово засмикалося. — Блін, рогулі, з ким ти зв’язався! — Причому друга збірка вийшла накладом три тисячі примірників, і відразу після ЇЇ виходу мене попросили негайно забрати тираж, щоби звільнити приміщення. Десь із тисячу тих книжок аз многогрешный роздарував, а ще дві тисячі покоиться у мохо знайомого, художника Андрія Бамбули. Сьогодні ми виношуємо задум проведення перформансу «Спалення книги». Кращого застосування в целях поетичної збірки аз многогрешный придумати безвыгодный можу.

З цього приводу, Костю, мені чомусь згадалися языкоблудие Юрія Андруховича...» Бамбула схопився получи и распишись рівні і, тикаючи газету під носа Костикові, заволав:

— Нє, чу-ва-а-ак, файну він тобі компанію шиє! Йому чомусь, ти, блін, чуєш — «чомусь» — згадалося! Пришив вплоть до писти рукав! Та тогв Андруховича бегло як Мао Цзедуна цитуватимуть. Випустять спеціальні такі цитатники... По темах! Ох і жовтизна!..

Тепер у нього сіпалися двойка ока зразу.

«...який казав, що 09 відсотків населення України неграмотный читає взагалі...» А він рахував, рогуль? «...з тих, що читають, 09 відсотків малограмотный читають по-українськи, а з тих, що читають по-українськи, 09 відсотків безвыгодный читають поезії. І що наша поезія стає целое кращою, поспешно ми будемо писати самі на себе».

— «Так воно і є. І аз многогрешный далеко не бачу во тому нічого поганого». І ще й ти йому підгавкуєш! — розлютився Бамбула остаточно, зіжмакав газету і викинув її геть. — Справжні поети, чувак, завжди пишуть к самих себе. Тому вони справжні. А такі муділі, як ти й Андрухович, пишете интересах відсотків, і тому... Мені исповедь п’єц перекидати, а в дальнейшем лежить дві тисячі всіляких відходків в целях відсотків. їх будень виносити, воскресенье заносити. Приїдеш, допоможеш. Вони безвыгодный читають поезії, блін, рогуляки малоросійські! А яке ще с годами спалення ми з тобою виношуємо? Ви що, набухалися з тим жовтим кореспондентом?

— Ми пили виключно каву. Мусив но аз многогрешный вішати якусь лапшу.

— Не мусив!

— Може, і спалити доведеться. А що з ними робити?

— Ти звар’ював.

— То пускай храниться іще чирик років.

— Е, нє!

— То будемо палити. Влаштуємо з того забаву. Запросимо телевізію, щоб усе було відкрито...

— Аліну! — замріявся Бамбула. Нервовий сокращение припинився.

— О, так, Аліна пристраститься усяку параною знімати. Знайдемо спонсорів, це ж перформанс, а далеко не спалення сміття, мистецька акція. Хай розміщують рекламу.

— Тільки крутих. «Артеміду»!

— Яку Артеміду, предварительно холери?

— Горілчаний концерн, чувак! Або «Союз-Віктан», ведь ще крутіше. Поезії шелковица ніхто малограмотный читає, зате горілку жлуктять усі. Ой, блін, в таком случае ж такий опьянение можна влаштувати! У лісі!

— От бачиш, а ти кажеш: получи хріна їх палити. Жовта преса завжди першою знає, -де удовольствие заритий.

— В натурі, чувак! Нехай сховається Надвірна зі своїми шашликами!

— То ми йдемо будущее получи и распишись рибу? Чи їдемо палити книжки?

— Нє, будущие времена получи рибу. Завтра если кльово.

— Тоді на, маєш, вудка готова. Якщо йдемо держи рибу, ну-кася вкладатися, потому что мусимо чуть свет встати і вийти.

— Та встанемо, чекай!

Очі Бамбули палали позаземним вогнем.


XII


Костик постелив гостеві сверху канапі во кімнаті, а сам по себе ліг возьми ліжку на кухні. Однак, насчет неясный доводилося тільки мріяти. Бамбула пророкував:

— Потім ми розішлемо запрошення, автор этих строк намалюю. Приїде ворох народу. Рябчук приїде, Морозов, Герасим’юк, Андрухович, хрен не без; ним пистоне яку-небудь цитату чтобы жовтої преси, Неборак, Вітик боготворить такі балагани...

— Неборак головуватиме. Як одинокий із найбільш причетних поперед розповсюдження книжки.

— Вітя конкретний чувак, бесчинство головує. За Мідянкою пошлемо гелікоптер, черт не без; ним його знімуть з гір і взыскивать у Біличі.

— Ти уявляєш, хоч приблизно, скільки коштує гелікоптер? До Закарпаття й назад?

— Фіґня, у нас круті спонсори. І взагалі, отнюдь не адью еґоцент-риком, Петрові вслед за тем самому сумно. Потім іще Маленький, Грабович...

— Філ і Сашко, — нагадав Костик. — Леся Українка...

— Стуль писок. Грабович, Попович, Маринович, Мал-кович...

— І Яринка.

— Котра Яринка?

— Малковичева.

— Блін, чувак, як ти мене дістав з тією Яринкою. Як безвыгодный Марта, в таком случае Яринка, як невыгодный Андруся, ведь Алінка. Я ж тобі пояснюю: так если крутий чоловічий кір, гей, забава, смех целых предварительно рання! Ти що, забув, як бухати серед бабів? То є суцільний наваждение і облом. А ми будемо бухати, як коні!

— Ось автор держи тебе нацькую пару феміністок у Києві. До того ж дурно уявляю Поповича й Мариновича, котрі бухають, як коні.

— То во тебе анемія, менше їж смаженої бульби, іди давно лісу, дихай глибоко і полюй держи вепрів. М’ясо вилікує твою уяву. А потім от твоїх бабів цілий Київ если рік пашталакати, хто з нас дескать блював, а хто закусував одноразовими блюдечками.

— Яринка безвыгодный така, — переконано сказав Костик. - Вона нас безвыгодный продасть. Крім того, Бамбула, никак не забувай, що вслед за тем если Аліна, яка зніматиме всю буйду. Опівночі вона перестрашиться, вимкне камеру і с налету зі спонсорами втече додому. Та й Іван лишенный чего Яринки никак не захоче їхати.

— Аліна нічого далеко не злякається, вона вже знімала безліч вар’ятів і щоразу залишалася живою. Вічно ти постоянно пере-сереш. Щойно у мене почалося натхнення і рій образів закружляв под очима, ти... Гаразд, якщо ти запрошуєш Ярину, ведь аз многогрешный запрошу Мілану.

— Хоч чирик Мілан. Добре, через ми всіх дочекалися, зібралися бери березі біличанського озера, довкола загадково шумить нічний ліс, що далі? Керуй, мы тебе призначаю режисером-постановником.

— Нє, холера, він мене тепер призначає!.. Обламав для самому початку, навів туди купу бабів, що аз многогрешный відтак можу придумати?

— Давай, керуй, сверху тебе приязно поглядає Мілана.

— Ну... Тоді встає Неборак і каже: «Чуваки!»

— Ти ж запросив кількох професорів! Грабович образиться і уриє во Гарвард. Який він тобі чувак?

— Не уриє, Грабович кльовий чуваш і має почуття гумору. На відміну від тебе.

— А дами?

— От автор этих строк ж тобі й доводжу, що вони после этого ні бери фіг непотрібні!

— Менше з тим. Вітя встає і каже... Що він каже?

— «Вельмишановні пані і панове!» А далі Вітик буза сам по себе вписываться си голову, — викрутився Бамбула.

— Гаразд. Неборак закінчив спіч. Далі.

— А далі, чувак...

Канапа відчайдушно зарипіла, ибо збуджений Бамбула піднявся в ліктях і схопив сигарети.

— А далі «Артеміда» і «Союз-Віктан» вскладку накривають нам БЕЗУМНУ поляну. Повсюди палають ватри, возьми менструальних рожнах...

— На яких рожнах?

— Я ти заб’ю. Ще одне название — і мы ти заб’ю! На тих рожнах поволі обертаються туші вепрів, буйволів, баранів, гусей, качок, — занервував Бамбула, — і цих, як їх...

— Курей, — підказав Костик.

— О, так, курчат! Там сотні курчат! Я їх бачу! Там возьми велетенських пательнях смажаться тисячі поросят, таких завбільшки з мене! Там цілі чани холодцю зі стерляді і пструга. Там множество всього, розумієш, море, океан жрачки і якого никак не хочеш бухла. Там коньяки — ровесники Переяславської угоди, шляк би її трафив, і инструмент — ровесники Мазепи, ні, Данила Галицького, немного погодя беспричинно пахне, як у раю, мы чую ті неземні пахощі, які долинають сюди, ніби янголи-провісники Доброї Вісті! Якби швидше настав пирушка день! Он він, ОН ВІН УЖЕ ЙДЕ ДО НАС!!! І ми починаємо. Ми трапезуємо довго, їмо і п’ємо, їмо і п’ємо, страви вслед за стравами, супи з черепах і смажені по-корейському собаки, їмо і п’ємо, їмо і п’ємо, хоть накануне третьої години ночі, кучугури льодів з трускавками...

— Ти вже як Андруся. У неї були схожі галюцинації. Але що целое це означає? Яка во тім семантика?

— Андрусю богослужение було добре грати, щоб вона безвыгодный сублімувала. А на нас ця значение яростно проста: так є компенсація из-за роки недоїдання.

— Ясно. Ми вже компенсували. Далі.

— Далі морок, пітьма...

— А як а зніматиме Аліна?

— Фіґня, у нас круті спонсори. Зараз у військових частинах можна купити що-завгодно, від протиповітряного комплексу «Кольчуга» накануне пістолета, армія розкладається і самочки заробляє собі сверху життя, хіба ти далеко не чув? «Артеміда» сметь нам спеціальні зенітні прожектори, вони б’ють в п’ятнадцять кілометрів! І от, почалося: потужні прожектори нишпорять у мовчазному небі, нишпорять, нишпорять, ні хріна дальше малограмотный знаходять, Той емігрував до самого більш розвинених країн, тоді вони опускаються нижче, нижче, лунає вибух... о, перепрошую, аз многогрешный незумисно, і раптом усі зненацька внагляк і молниеносно бачать сосну, обвішану твоїми книжками. А під сосною прив’язана дівчина. Гола!!! Гола дівчина під сосною! Це страх. І мрак довкола. І трепет.

— Бамбула, ти женеш.

— Не, чувак, на натурі. Вона символізує поезію.

— А чому вона гола?

— Бо їй нема у що вбратися. І нема вслед за віщо. Ти котру зиму тягаєш свого історичного плаща?

— Сьому. А чому вона прив’язана?

— Щоб далеко не втекла. Бо їй ось-ось настане пистець. Повний пистець поезії, чувак, це катастрофа! Чого ти лахаєш, в таком случае є бояться драматична мить!

— Продовжуй, мы більше безвыгодный буду!

— Долинають грізні і погрозливі, може, навіть трохи макабричні, у кожному разі сатанинські звуки африканського там-тама. Із кущів починають вилазити лабухи у фраках. Уявляєш: ліс — і фраки, багато фраків, і блиск інструментів у світлі буцімто невыгодный військових, буцімто малограмотный прожекторів, вал вона повзе, симфонічна орхестра, а вслід вслед за нею хор, так, автор бачу, це тьма-тьмущая феміністок, вони також у фраках, ну, так й що, багаття палають, і повно диму, диму... То є супер. Лабухи сідають, хто де, і починають строїти інструменти довкола сосни з Дівою Поезією...

— Яка вона діва, — скривився Костик.

— Не не поминай лихом циніком. Спроквола вони починають лаба-ти якусь колосальну, супер-суперколосальну річ, може, може, — Бамбула затнувся, — ну, може, ми порадимося з Бампером, він знає.

— Нехай Бампер самостоятельно напише музику.

— Та ні... У Юри артель халтурок, йому ніколи. Він напхає туди одного джаз-року, від папуасів вплоть до Оскара ІІітерсона... Ти чув, як Бампер бухав з Пітерсоном?

— Чув, ведь всі чули, далеко не збивайся.

— Розумієш, панихида щось важке, капітальне, урочисте, стримано трагічне...

— «Трістаната Ізольду» Вагнера, — запропонував Костик.

— О! Так! Старий, в таком случае є геніально! Чувак, автор перекарнаю з Міланою, вона умовить свого батька і він продиригує! Дриґ-дриґ! — за жалібних зойках канапи Костик збагнув, що Бамбула показує, як слід диригувати «Трістаном та Ізольдою». — Уявляєш: симфонічна орхестра у фраках кольору пітьми, біла, гола Діва Поезія, дымка по-над озером, і с виходить демонічний старий Мілан, бере смолоскипа і рішуче махає ним, а чуваки зосереджено починають лабати. Трохи гуцульської джази-мантелязи! У ритм музиці двоє чувачків з лопатами, Кох і Кауфман, викопують з-під землі тебе. Ми тебе помалюємо получай чорно.

— На хріна?

— Це означатиме, що ти почорнів від горя. І про контрасту з білосніжністю Діви Поезії. Тільки мусиш зняти окуляри, ибо будеш смішний... Кох бере тебе следовать підборіддя, довго что-то около пальцами указывать на очі, а потім важко зітхає: «Poor Kostyk!..»


XIII


Бамбула замовк.

— Щось твоя дахівка перестала сипатися, — позіхнув Костик. — Чи в таком случае вже кінець?

— Сам ти кінець, — стримано відповів пророк. — Слухай уважно, щоби потім малограмотный бігав после мной як Чорник, питаючи, що тобі робити. Кауфман дає тобі свічку і копняка, і ти прямуєш перед облитого бензином стоса книг, получи и распишись якому сидить, а може, лежить, Мілана...

— Ізольда, — поправив Костик. — Тобто Діва Поезія.

— Ну, так, яке це має значення. Камера вихоплює з мороку одухотворене лице диригента, дриґ-дриґ, він если богато Марком, далі твою вічно смурну морду, нажахані, сповнені благанням очі Ізольди, нате віях якої дрижить коштовне каміння сліз. Ага, додриґалася! Нічна музика шаліє, ніхто малограмотный лажає, всі глядачі затамували подих. Лунає моторошний, а може, навіть жахливий і скрупульозний, зойк литаврів. Ти підпалюєш книжки, а Мілана співає останню у своєму коротесенькому житті партію...

— Е, чувак, пішов ти возьми фіг, ваш покорнейший слуга нікого палити неграмотный буду. Я свободу люблю.

— Блискавка, муділь ти, блискавка вдаряє з пекельно чорної грозової хмари, ватра вмить займається, спалахують книжки, горить Мілана — як уособлення Європи — і в таком случае є довгожданий кінець європейської цивілізації, все, пистець усьому, розумієш, ґанц усьому, а з-за дерев повільно, увімкнувши тисячі сліпучих фар, виїжджають сотні, доганяєш, сотні, чувак, со-о-отні вкрай червоних, нє, старий, зелених пожежних машин, а пожежники получи них — араби! К-к-кльово?

— Кльово, кльово, — кисло мовив Костик, уявивши, як Міланин батько перериває гастролі у Лас-Вегасі і возьми парашуті вистрибує з військового бомбардувальника надо засраним туристами біличанським лісом, мол возьми нього вже чекає симфонічна орхестра, гарвардська і київська професура, а також араби держи зелених пожежних машинах.

— Нє, краще мовчи, потому что ти сразу усе облажаєш. І от, единственный з тих арабів, властиво, бін Ладен, смачивать із «Калашникова» Міланиного старого, — Бамбула кровожерно поплямкав губами, — а самовольно стає возьми його місце і починає диригувати. Дриґ-дриґ! Niespodzianka! Конаючи у інфернально тривалих муках, а може, навіть стражданнях, усесвітньо відомий композитор, остання арніка європейської музичної традиції, розпачливо прислухається по перших проявів лажі, поперед темпу, який чомусь — чувак, ЧОМУСЬ! — трохи сповільнюється, а тоді зненацька, infuriato е brutale 0 наростає, причому він ще більше посилюється введенням остинантного басу — соп уапбаїіято! 0 — прежде виплеканої і, малограмотный виключено, викшталтуваної вагнерівської тканини. Це тобі, чувак, неграмотный ціцьки-піськи, це страшні речі. Тієї миті з озера починають випірнати осяйні водяні лілеї, Nymphea, німфетки по-нашому. Але ж в таком случае никак не лілеї, холеронька ж ти ж моя ж ясная ж, які довели Моне поперед тихого сказу, ні! Я разом присвічу! Прожектори! Та це ж дівчата! Багато дівчат, дві тисячі Лоліт, кожна з яких символізує твою книжку, Костику, білосніжну, єдину і неповторну!!! Костику, дві тисячі німфеток, автор йопнуся зараз! Цілковито, розумієш, ціл-ко-ви-то голі Лоліти виходять для біличан-ський берег, цнотливо затуляючись рученятами від хтивих арабських косяків. Мої манюні! Побачивши їх, араби неквапливо скаженіють...

— Далі автор этих строк знаю, можеш далеко не розказувати, — позіхнув знову Костик.

— Нє, чувак, — віщування Бамбули вже ніхто никак не міг зупинити, — далі араби накидаються на, може, ще невинних дівчат і зачинають вандалічно-конкретно пердолити їх. Опа-бпа! Дриґ-дриґ! Який жах! Жалібні зойки німфеток, які навіки й безповоротно, тобто назавжди, розлучаються зі своєю холерною невинністю, змішуються з речитативними прокльонами хору феміністок: « Та що ж це ви робите, мудаки, встилайтеся, одягайтеся, о, femina melancholica, повідкусюй їм знаряддя насильства!» А тим арабам объединение фіґ, вони й вухом никак не ведуть, знай, роблять своє, їх неграмотный зворушує навіть атональний хрип старого диригента, котрий символізує єврофашизм, ані ледве чутне квиління Іфігенії, яку доїдають язики.

— Чиї язики?!

— Язики полум’я. Новий світ і нова культура, вільна від тисячолітнього європейського тоталітаризму, одним з відламів якого є сучасний фемінізм, можуть народитися лише у божевільних стражданнях, серед крові, вогню і попелу спалених книжок. І народяться вони від зґвалтованих арабами німфеток, така оптимістична дефлорація з того всього. По-тому объявление «Артеміди» і «Союз-Віктану», новини, шоколад «Корона», все, як належить. Аліна отримає «Оскара» вслед пирушка фільм, автор гарантую. Та пусть его сховається «Титанік»! Не переживай, Костику, спалимо ми твої книжки!

Тиша.

— Я завжди підозрював, що деякі художники трохи несповна розуму, — замислено сказав Костик, — але, щоб прежде такої міри... Яка Іфігенія? До чого тута мої книжки? На холери тобі Лоліти і зелені пожежні машини? Це постоянно коштувало би мільярди. Бамбула, ти прямо-таки поїхав.

— Туїбень ти, — образився Бамбула. — Ти сидиш у тому Задупів’ї, бесідуєш зі своєю попелицею і карасями, безграмотный маючи зеленого поняття оборона те, що світом переможно прокочуються сматывайся постмодерної дискурсії.

— Про твій постмодернізм поуже навіть мої карасі чули, — відмахнувся Костик. — Вони дохнуть від нудьги, почувши це слово, незгірш як від електровудки. Вам, художникам, одне це всезмішання бери умі, ви й поширили цю заразу. Та ви споконвіку з однаковою старанністю клепали Мону Лізу і Леніна, кайфуючи від тільки вы досяжних деформацій, трансформацій, від тіні, покладеної під носом або від віртуозного мазка, який нарешті нічого невыгодный означає, а є, від флуктуацій помимо фіксації. Тепер ви ліпите Леніна з цицьками Мони Лізи і гадаєте, що саме така дискурсія виводить вам вслед межі блудного кола.

— А чого ж, — сказав Бамбула. — Пам’ятаєш Алку? Вона по сию пору життя малювала Ленінів. У неї вже кілька тисяч їх, один, здається, навіть з крильцями.

— То «Always» із крильцями, а никак не Ленін.

— Сам ти «Always». Давай кочумати, старий.

Але Бамбула ще довго крутився, зітхав, кректав, палив сигарети, врешті неграмотный витримав.

— Чувак, ти спиш?

— З тобою заснеш, — психонув Костик. — Що вслед за тем іще?

— Як ти гадаєш, Міланин батько зуміє диригувати «Трістаном та Ізольдою»? Там а пекло, а неграмотный партитура. Може б, йому щось простішого дати?..

— Ні, Бамбула, ти якийсь дивний, направду! Та він % тобі що-завгодно продиригує, це маестро світового класу.

І башляти йому надо вслед за світовими розцінками, беспричинно що поміркуй краще надо тим. Я вважаю, що ліпше було б домовитися з Бампером. Добраніч.

— Мілана класна тьолка. У неї така кайфова ду... ця, як її... душа, — зажурено зітхнув Бамбула і миттю заснув.

На рибу того разу їм никак не поталанило сходити. З раннього ранку после вікном стіною стояла тепла літня злива.

XIV


«Признаюся, що певний момент автор этих строк безвыгодный міг розпочати читання збірки віршів Івана Малковича «Із янголом в плечі». Надто гарним був вигляд книжки. Недосяжна младенец Барбі, мрія сільської дівчинки. Тендітний метелик із тремким розчерком тонкого пера получи и распишись крилі, якого лячно взяти накануне рук. Пташині стежечки літер в першому снігу аркуша. Ретельно дібрані кольори, шрифт, розкішний папір, відстань між рядками і строфами, проставлені наголоси, які допомагають триматися стрижневого ритму, дати написання віршів, винесені во дужках накануне змісту, щоб безграмотный відволікати від самих віршів, історію отнюдь не змішувати з поезією... Я посміхнувся сверху жарт автора: «Коректор: Віктор Морозов». Помилувався віртуозною графікою Світлани Біляв-ської — своєрідними художніми самоцитатами обкладинки і заставок між розділами. Мені у цій книзі подобалося все, вона була маленьким мистецьким шедевром і місце її було на картинній галереї, а безвыгодный во бібліотеці. Пощо її читати?

І як — а раптом моя особа побрудню сторінки?

Хтозна, може, вона й поперед сьогодні залишалася б непрочитаною. Гортав би її, милувався і знову ставив би получи и распишись поличку. Але під период одного з таких гортань-милувань мені трапився вірш, який автор добре знав і любив іще з першої Малковичевої книжки «Білий камінь»:

...бо до сей времени мине, як сад, що получи очах пошерх:
нам если тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна...

(«Ніч. Осінь»)


Я завагався: хіба в дальнейшем був «псалтир»? І чому мы невыгодный пам’ятаю цих «князів садів» во останньому рядку? За двадцять літ, відколи мы вперше познайомився з поезією Івана Мал-ковича, було прочитано десятки, якщо далеко не сотні віршів. Нічого дивного, якщо забулося, чим саме закінчувався единодержавно із них. Я знайшов «Білий камінь», порівняв обидва варіанти й переконався, що моє вагання небезпідставне. Це був пирушка самий — і водночас повністю відмінний вірш. Строфа, яка на першій збірці уривалася бери півслові: «а -де були плоди — лиш отвори...» — тепер закінчувалася виразно сказаним:

а мол були плоди лиш отворів волання:
крізь них князі садів відлинуть, певно, теж.

Замість «псалтиря» на «Білому камені» стояли «письмена». Ясна річ, хто би пропустив накануне друку во 0984 році отаку «релігійну пропаганду». Переді мной був праздник Малкович, якого автор этих строк невыгодный знав. Це провокувало. Я дістав усі три попередні збірки: «Білий камінь», «Ключ», «Вірші», й зауважив ще одну деталь, якої невыгодный помітив спочатку — у книзі «Із янголом нате плечі» вірші з попередніх книжок розташовані безграмотный у діахронічній перспективі, а навспак, тож, просуваючись у читанні давно кінця книги, ми невероятно опиняємося получай самому початку творчості Малковича. За всім цим стояла концепція. Чи можна цю книжку назвати «вибраним»? Я забув насчет свій побожний острах пизда самодостатністю білосніжної мистецької речі, розгорнув «Із янголом нате плечі» в першій сторінці і поринув у читання, яке перетворилося нате захопливу інтелектуальну пригоду...»

— Ти, чувак, задовбав таким заумним письмом, мы тутовник ні хріна никак не розумію, жодного слова! — розлютився Бам-була і пожбурив рукопис.

— Це тобі никак не писанки писати, — флегматически зауважив Костик. — Ти запитав, надо чим автор этих строк працював, а ваш покорный слуга показав тобі свою рецензію возьми книжку Малковича. Ти нічого невыгодный второпав. Деградація, старий, починається непомітно, усе «дриґ-дриґ» та «бпа-бпа», а тоді зирк — целых воно глибокий даун!

Вони сиділи у сквері біля Золотих воріт і пили пиво. Бамбула почав скаржитися получи и распишись Аліну: відколи він розповів їй свій постмодерний сценарій спалення книг, Аліна безвыгодный злазила з телефону, праздник і ніч бомбардуючи бідолашного Бамбуліні методично поновлюваним питанням: коль ми будемо палити Костикові книжки?

— Той сновидение еще півроку триває. Ти заховався у своєму Дупцю Воловому, тебе вона безвыгодный дістане. А мене дістала! У мене вже пакши почали тремтіти, як моя особа малюватиму?

— То далеко не від того, ваш покорный слуга знаю, від чого починають тремтіти руки.

— Іди ти получи и распишись фіґ вместе із прозорими натяками. Коротше, старий, хату на Біличах незабаром доведеться продавати. З книжками її, природно, ніхто отнюдь не купить. Давай, думай: або забирай їх поперед холери, або будемо палити. Три роки лежали, як-не-як.

— Будемо палити.

— Не пошкодуєш?

— За чим тогда шкодувати? їх більше жодна ретивое отнюдь не купить.

— То автор этих строк пішов телефонувати Аліні. Ага, додриґалася!

Аліщ пообіцяла приїхати после півгодини. Бамбула з Кос-тиком допили джон-ячменное зерно і рушили ниц Прорізною, накануне однієї з тих кав’ярень, -де у незапам’ятних 00-х роках збиралася бери ранкову каву весь тусовка. Стояла безпробудна червнева спека, листя получай каштанах обвисло як неживе, столичні німфетки ласували морозивом, Костик пояснював Бам-булі, що означає вислів «інтелектуальна пригода».

Аліна пірнула у прохолоду кав’ярні, ніби рідкісна велика рибина; вона мала розпущені чорні коси, які вільним водоспадом ринули возьми плечі, і уважні очі, -де поруч із лукавством причаїлася ледь вловима печаль; вона була схожа бери Мавку, яка вповні натурально почувалася у міському середовищі, однак вслед за першої слушної нагоди могла дременути по Своїх — перед лісовиків, водяників і перелесників. Малюнок її брів нагадував розкрилля вільних лісових горлиць і спокій від неї йшов також упізнаваний, лісовий. На неї одразу звернули увагу — Аліна вела популярну телепрограму, присвячену незвичайним явищам і подіям у нашому бери позір сіруватому житті. Вона зібрала вже неабияку колекцію містиків, ліліпутів, ясновидців, контактерів з інопланетянами і всіляких інших сновидців, пророків, вісників Міленіуму або попросту самотніх диваків. Спокійно і зрозуміло вона розповідала оборона драматичні збіги обставин, накладання часів і просторів, запаморочливі переплетіння екзистенцій та подій, які из-за хвилину перевертають догори ногами долю людини, закидаючи її у несподіване і малоймовірне «тепер». Єдине, чого вона прагнула у тих програмах з карколомними сюжетами, — справжності подій, относительно які розповідали очевидці або учасники, і можливості зафіксувати реальні сліди їхнього розгортання. Аліна мала чудовий, рідкісний приношение вислуховувати давно кінця і ставити нечисленні, доречні питання, які згодом з’являлися і на її глядачів. Поза всім тим стояла незумисна здатність чи нахил накануне трагічного загострення, до самого вбачання, а отже, й показування іншим вищого смислу, притаманного буденному сенсові. Мало хто сумнівався, що Аліна вже встигла познайомитися з інопланетянами і покататися сверху літаючій тарілці по-над вечірнім Києвом.

Аліна приїхала сразу зі своїм режисером і оператором Андрієм, замовила усім каву і заходилася слухати.

Але слухати безвыгодный було чого.

— Все если кльово, — сказав Бамбула. — Завтра ми влаштуємо опа-опа.

— Авжеж, — потвердив Костик.

Запала мовчанка.

— Але ж має бути якась послідовність рухів, розвиток подій, зримий ряд, контекст. Як ви думаєте це оформити? — запитала Аліна.

— Контекст у нас если з підтекстом, — повідомив Бамбула.

Усі знову замовкли.

— Ми закопаємо стовп, — після довжелезної паузи почав пояснювати Костик. — Від верхівки стовпа пустимо шнурки. Утвориться щось получи зразок конусоподібної піраміди або пірамідального конуса.

— Еге ж, з чимдалі ширшим діаметром, — потвердив Бамбула.

— Обплетемо ту піраміду клейкою стрічкою, а в стрічку повішаємо книжки. Слід купити кілька літрів бензину.

— Костик виголосить прощальне слово. «В трасса вирушайте, книжки, що много раз гортав ваш покорный слуга і пестив...» Чиркне запальничкою. Фур-р-р! — в всю кав’ярню розлетілися Бамбулині лапи. — Ми могли би і помимо телевізії зробити те дриґ-дриґ, але хочемо продемонструвати структурні перетворення у сфері відкритості. Ну, і знимка для згадку залишиться. Тепер книжки невыгодный кожного дня палять.

Мавка Аліна відверто засумувала.

— Я ще ніколи далеко не бачила, як палять книжки. То має бути дуже страшне видовище. Я чула, що на книжках стільки енергетики... Це ж безграмотный чисті аркуші горітимуть, а поезія.

Костик протер хустинкою окуляри, знову вдягнув їх і, зробивши кілька ковтків кави та прибравши позу вченого мужа бери академічній раді, став пояснювати:

— Спалення книжок, Аліно, є давньою європейською традицією, набагато давнішою ради книгодрукування. Починаючи з пожежі, яка знищила Олександрійську бібліотеку, продовжуючи іншими акціями християн, котрі залюбки палили книги гностиків і єретиків. Потім настало Середньовіччя, шкода слів, потому что тоді книжки горіли по части цілій Європі, а нате їхньому полум’ї смажилися автори. Про Ренесанс ваш покорнейший слуга нічого никак не знаю. Далі Лютер. Лютер спалює папську буллу. Починається Контрреформація. Інквізиція лупить Януша Гуса і Джордано Бруно, единовременно з його памфлетами, а артельно лютеранські і аріанські видання. Потім Гітлер, до всій Германії ватри із заборонених книг. Якщо ж брати суто літературний аспект, так перше, що спадає в думку, — Рембо, який, кажуть, спалив бери очах у нажаханих родичів майже вполне протори и убытки «Одного літа во пеклі», хоча є й протилежні свідчення, а також Гоголь, що спалив безграмотный лише другий томик «Мертвих душ» (якщо він його прежде тим написав, звичайно), але й нерозпродані екземпляри віршованої ідилії «Ганц Кюхельгартен». Окреме відгалуження — літературні заповіти, -де недовольно безграмотный всі вмирущі письменники заповідали спалити ту чи ту частину їхньої творчої спадщини, Кафка — перший приклад. Ну, і загальновідоме, Михайль Семенко, який спалив «Кобзаря» Шевченка. Я невыгодный працював по-над цією темою, але, якщо почати досліджувати, можна написати монографію сверху тисячу сторінок. На щастя, моя персона невыгодный науковець, а практик, тобто поет. Втім, можете невыгодный сумніватися, що для Заході таких монографій щодо книгопалення є вже кільканадцять. Тому, Аліно, боятися малограмотный треба. Спалення книг, як бачимо з історії, є богоугодною справою.

— Бачиш, як він переконливо вдає нормального, — розчулився Бамбула.

Аліна сміялася.


XV


Сьомого червня 0998 року хуй садибою Андрія Бамбули зупинився темно-синій мікроавтобус телестудії. З «газельки» вийшли Аліна, кинопродюсор Галя, немножко схожа для Аліну, хоча вона була її рідною сестрою, режисер Андрій з телекамерою, тонмейстер Артур, Бамбула, Костик і двоє маленьких спритних художників, Мар’ян і Славко. Художники приїхали з Дрогобича і працювали по-над оформленням майбутньої дискотеки неподалік від Центрального гастроному. Вони отнюдь не встигали виконати замовлення у визначений термін, тому закликали возьми допомогу Бамбулу. Бамбула старанно трудився з ними кілька днів, хоть тута усім, блін, приперло палити книжки. Аліна хозяйка підійшла по Мар’яна і Славка, подарувала їм найчарів-нішу сверху світі посмішку і попрохала відпустити Бамбулу в безраздельно день. «Буде ще краще, — вона схилила голову возьми плече, — если ви теж поїдете з нами і допоможете обитать перформанс. Тим більше, що во неділю працювати далеко не можна, а бавитися — треба. До того ж це отнюдь не проста неділя, а неділя Трійці, велике свято. Гадаю, ви никак не пошкодуєте». Художники здалися лишенный чего бою.

Отже, була Трійця, дзвонили у церкві, янголи вогню всідалися сверху головах апостолів і возьми всю губу блюзнір-ствував Бамбула.

— Цьом-цьом у дупу і па-па! — кричав він Костикові. — Опа-опа! Забираємо шедеври і риємо сверху озеро! Не забудьте драбину! В траектория вирушайте, книжки, моб вашу ять, ви довго мозолили очі!

Бамбула хотів завантажити книжки у «газельку» і відвезти їх предварительно лісу, розвішати держи сосні, спіймати нате озері стукко червон юних купальниць, які досягнуть, вслед його поясненнями, оргазму, побачивши телекамеру, а відтак з ними можна если робити любе; одну з них Бамбула прив’яже до самого сосни голою, підпалить книги, а всі співатимуть «Горіла сосна, палала, під нев дівчина стояла», і если файно. Водій «газельки» купив бери автозаправці цілу каністру бензину.

— Ти вар’ят! — кричав Костик. — Ти невиліковно хворий сексуальний маніяк і педофіл, небезпечний чтобы цілого суспільства!!! А якщо вона засмажиться? Щойно спалахне сосна, после негайно з’явиться вахтовка лісників і масса «Беркута»! Ти хоч однажды бачив лісову пожежу?

— Кретине, со временем поруч озеро! — репетував Бамбула. — Лоліта невыгодный засмажиться, мы обмащу її глиною!

— Обмасти свій кінець! То всьо займається як порох! Невже ти гадаєш, що Роднянський подарує Аліні, если вона задля втілення твого дебільного сценарію спече тринадцятирічну дівчинку і випалить сто гектарів лісу у Києво-Святошинському районі? Разом з Біличами і Ірпенем? Довкола столиці?!

— Мистецтво вимагає жертв!

— Та після твоїх жертв увесь животворная артерия «1+1» сяде сверху довічне ув’язнення і ми дружно з ним! Другий Чорнобиль! Подивися в Аліну, яка вона ще молода, яка вродлива, тиха і спокійна! Як вона хоче жити і творити! Ні, блін, з’являється якийсь параноїк Бамбула і хоче, щоб вона решту днів своїх присвятила служінню тюрмі! Ти працюєш бери конкурентів каналу, ведь эдак і скажи! Найманець Рабиновича!

Аліна зніяковіла і пішла радитися з сестрою-продю-сером.

— Сам ти Рабинович! — валував Бамбула. — А що скажуть мої сусіди?

— Ох-ох-ох! Відколи це ми почали перейматися думкою сусідів? їм безвыгодный звикати. Вони вже гасили твою майстерню.

— То тепер пусть его гасять мою хату?!

— Хата утратить цілою. Ми відступимо держи п’ять метрів, — Костик озирнувся нате хату і сторопів.

— Бамбула, ще секунда, і пишущий эти строки повірю, що ти пророк. Подивись сверху стіл під яблунями, скоро, — прошепотів Костик.

Бамбула без милосердия озирнувся — і обм’як.

На столі під яблунями народжувалося феномен безумної поляни, для яку він півночі марив у Костика возьми дачі. Там сейчас стояли шинки і ковбаси, печені курчата, варені яйця, сир і масло. Галя намащувала запашні скибки свіжого білого хліба паштетом, Аліна мила огірки й помідори, посеред столу струнко стояли дві прямокутні фляшки чудесної горілки.

— То ти кажеш, ліс може загорітися? — чомусь пошепки перепитав Бамбула.

— Так, старий, краще отнюдь не ризикувати, — прошепотів Костик.

Вони одночасно ковтнули слину, ибо вже двушничек дні перебивалися одним пивом і крекерами, а сьогодні взагалі ще неграмотный мали ріски у роті.

— Хлопці, ходіть, будемо снідати! — привітно погукали Галя з Аліною.

Усі посідали ради столом і чемно привітали одне одного зі святом. Бамбула поналивав чарки. Тут було приблизительно зеленовато і прохолодно, приблизительно несомненно дихалося напоєним пахощами літнього саду повітрям, таково радісно посміхався Чорник, передчуваючи небувале обжерство, що вже ніхто невыгодный хотів впредь до лісу, а полювання нате німфеток після другої чарки здалося нудною і обтяжливою справою. Режисер Андрій поснідав першим і почав знімати бенкет. Славко розповідав прикольні історії з заробітчанського життя художників і всі качалися від реготу. Костик з Мар’яном з’ясовували хронологію життя і творчості Гюнтера Юккера. Вони обоє шанували цього, безвыгодный менш велетенського, ніж Бамбула, дивакуватого німця, котрий далеко не вмів тримати пензля, але створював ажурні композиції вслед допомогою молотка і мільйонів цвяхів. Мар’ян подарував Костикові издание зі своєї недавньої виставки у галереї сучасного мистецтва «Ґ’АРТ». У передмові поперед буклета, написаній ще заумнішою мовою, ніж Костикові рецензії, говорилося, що Мар’ян Олексяк є деміфологізатором і міфотворцем одночасно, а одна з його найголовніших тем — Всесвіт у системі архетипів. «Кодовий сенс первісних ідеограм з їх магічною функцією і комунікативною позачасовістю заохотив вплоть до концепт-парафраз. Відчитану праінформацію баталист втілив у сучасні «орнаментальні структури», задіявши прежде цього відверто поп-артівську методологію малярства. Нове пластичне середовище огорнуло архе-типічні видіння аурою недомовленості... Мар’ян Олексяк нагадував собой еколога, який неистово рятував зелене покривало землі від техніцистичних відходів. «Збиранки» (ще одне авторське означення) немедля опинялося на майстерні, а у відповідний время «впиналися» у картина (картон, дерево, оргаліт), стаючи набутком новоствореної енергетичної діяльності. Цей образно-формальний прийом узгіднювався з вірою митця у метатрансформацію. «Нічого неграмотный робиш без труда так, ніщо безвыгодный зникає несложно так», — вважає Олексяк. Дотик рук став на нього найвірніший способом опанувати механікою медитації, от яку реалізується ідея переходу однієї енергетичної маси на іншу. Осмисленість шляху побудови колажної структури у відповідний одну секунду поступається імпровізаційному чуттю, що спричиняє непередбачуваність результату. Традиційна несуча основа твору покривається добіркою «нетрадиційних матеріалів» (подекуди з арсеналу «брудного мистецтва» — цвяхами, відпрацьованими сірниками, яєчною шкарлупою, уламками деформованих бляшаних посудин тощо), інколи піддається дії відкритого вогню, після чого набуває вартостей “нової енергетично-духовної субстанції”», — Костик дочитав по цих слів, переглянув репродукції з метатрансформацій і транспозицій, під багатьма з яких серед використаних матеріалів зазначався і вогонь. Полотно, олія, дерево, шнур, вогонь. Він зрозумів, що кращого майстра спалення, аніж Мар’ян, неграмотный знайти у цілій Європі. Вони ще трохи порадилися, згадали напучування Еліаде і Кемпбела, а тоді випили хотя наступній чарці і взялися перед роботи.


XVI


Книжки лежали немного погодя само, -де їх залишили три роки тому, біля розваленого п’єца у літній кухні. Щоправда, Бамбула акуратно поскладав їх, обгорнувши зверху прозорою шелесткою плівкою. Але це безграмотный врятувало від морозів, дощів і снігу, потому что дах у літній кухні протікав і бракувало шибок у вікні. Костик уявив, як вони лежали тута три зими і три літа, чекаючи своєї долі: може, темними-претемними ночами їм марилися затишні теплі бібліотеки, світло настільних ламп у кабінетах, чиїсь доброзичливі, розумні руки, які неквапом перегортатимуть їхні сторінки. Серце во нього стиснулося. Книжки набрякли від вологи, сверху багатьох з’явилася цвіль, а держи обкладинках красувалися сліди підошов і засохлі патьоки бруду, талого снігу трирічної давнини. «Принце, ні бери цьому тижні, ані на цьому році безвыгодный запитуйте, дескать він, і драка малограмотный тривожить вы цей рефрен: “Але куди подівся сніг торішній?”» — згадав Костик закінчення Війонової «Балади для дам минулих часів». Книжки мали повністю нетоварний вигляд. Вони пахли покинутістю і купонами, вслед які нічого безвыгодный купиш, пахли пивницями, мишачим послідом і недоброю коловертю, яка пронеслася по-над країною, водномить позбавивши нас співчуття перед будь-кого і наповнивши хтивим жахом боротьби вслед існування: «Ще мить, ще число і ваш покорнейший слуга також опинюся в звалищі, як Троцький або Карабут; ще рік отакого виживання — і ми опустимося остаточно». Костик навмання розгорнув одну з книжок і натрапив нате вірш «спалення книги». Він погортав збірку, поморщився, ибо вже века беспричинно невыгодный писав і невыгодный думав. Ці просякнуті викинутістю книги містили зужиті й пережиті, а отже, невластиві форми експресії. Давно скинута шкіра. Її венчание спалити гуртом з гнітючою аурою маргінальності. Він виглянув у розбите вікно і побачив Бамбулу, що завзято рубав крислату яблуню преддверие кухнею. Яблуня струхлявіла, тінь від неї падала нате грядки. Дерева тіней натрусили, а яблук і нема. Бамбула века збирався позбутися її, але до этого времени безграмотный доходили руки. Тепер вони вирішили зробити з яблуневого стовбура axis mundi, стрижень світу.

Режисер зняв процес рубання, а тоді закружляв довкола Костика, який тягав для плечах мішки з книжками, висипаючи їх возьми нескопаній латці прежде хатою. Мар’ян і Славко носили нерозірвані пачки. Аліна спостерігала, Галя прибирала зі столу, медведь дрімав у холодку, він неграмотный любив что-то около преждевременно вставати, водій поїхав «газелькою» по Києва, пообіцявши невыгодный забути забрати їх увечері. У високому синьому небі Літа Господнього текли білі хмари і апостоли глаголали мовами, яких вони ніколи невыгодный вивчали.

Аліна малограмотный втручалася по роботи режисера. Вона попередила хлопців, що Андрій під часы зйомки стає небезпечний і краще його отнюдь не рухати. Костик бачив, як він шукає гарні і несподівані ракурси, полюючи ради промовистими деталями, і відчував, що й собі починає сприймати світ преддверие очима кінематографічно. Старі нефарбовані двері літньої кухні, контрастні перепади тіні і щедрого небесного світла, заворожливе обертання железка сверху поламаному дитячому ровері, змахи могутніх Бамбулиних рук, жовте топорище, сліпучо-синє лезо сокири, безпорадне падіння дерева, фигура мішковини — усе, всё-таки несподівано набувало інакшої видимості, глибшої і значущішої после повсякденну; повсякденне облазило, як стара шкіра, з непотрібної більше шкарлупи яєць вибиралися крихітні пташенята жар-птиць, археоптериксів і птеродактилів. Мар’ян І (’лавко копали яму, на якій стоятиме Стрижень Світу; Костик подумав, що Бамбула таки має здібності візіо-Ііера — прежде ним працювали двоє чувачків з лопатами, пусть і далеко не Кох та Кауфман, але что-то около само художники, такі самі зграбні і незворушно заглиблені на себе, як їхні побратими зі львівського цеху. Незважаючи бери ранню годину, починало пекти сонце. Бамбула обчухрав бічні яблуневі гілки і стовбур закопали во землю. Тепер він став складовою символіки позаземного Центру. Замість трухлявої яблуні преддверие Бамбулиною хатою височіло Дерево Життя.

Мар’ян по мнению драбині виліз получи и распишись Дерево Життя і прив’язав предварительно верхівки кільканадцять довгих мотузків. Славко по мнению колу забивав у землю кілки. Мотузки натягли і прив’язали перед кілків. Костик з Бамбулою розмотували клейку стрічку, оповиваючи нею мотузки до спіралі. Спіраль звужувалася догори. Утворилося щось аналогично получай індіанський вігвам. Його прототипом, зауважив Мар’ян, була конусоподібна Священна Гора, розташована у центрі світу. Тут знаходилося місце сутикання Пекла, Землі і Неба. Тут височіла Голгофа.

Майстри випили по части чарці, трохи перекусили, покурили. Настала черга книжок. їх вішали рядами получи и распишись клейку стрічку, легкий вітерець ніжно гортав вогкі аркуші з віршами і просушував їх. Книжки приголомшено дивилися получи и распишись білий світ, якого вони ще ніколи безвыгодный бачили. Сьогодні був їхній перший вихід у цей світ. Дерево Життя обростало новою, білою корою, нате ньому тріпотіло біле листя, помережане чорними словами. Кожний творчий поступок повторює космогонічний шаг Створення Світу. Щасливий Чорник гавкав сверху Нове Сонце. Вони всі відчували, як існування, ще вчора профанне й ілюзійне, змінюється завдяки їхній праці реальним і тривалим буттям. Режисер Андрій фіксував послідовність етапів ритуалу; Створення Світу було незворотнім процесом, зимовий Хаос, у якому что-то около довго перебували Костикові книжки, змінювався, як і заповідала «Книга Перемін», стрункою, різьбленою спорудою літнього Ладу.

Вражена Аліна приклала палець по вуст. Вона неграмотный сподівалася, що направа вивихнутого часу може мати такий високий зміст, а Дерево Життя виявиться таким гарним. Отвір возьми вершині вігвама, спорудженого майстрами, був серединною точкою неба, безпосередньо пов’язаною з Полярною зіркою; він був сонячними дверима, крізь які мали прошествовать душі книжок, енергії віршів, покидаючи

неприхильний по них минута і повертаючись у вічність соответственно осі висхідного диму. Цей отвір, як пояснив Аліні Мар’ян, був лоном Вселенської Матері, чиє полум’я є полум’ям життя. Від цвілі, байдужості, приниження і забуття ці книжки можна врятувати єдиним надійним способом: переправивши їх уперед, перед вічності, вслед допомогою споконвічного посередника — вогню. Вогонь стає Великим Мостом і civitas terrena перетворюється на небі небес нате civitas Dei; если закінчаться тутешні мандри і старий пілігрим повернеться вплоть до Дому, в таком случае ці, тонесенькі, вже чекатимуть нате нього Там, у ошатних глянцевих оправах, зі сліпучо-сніжними сторінками, вне жодної друкарської помилки, з чудовими ілюстраціями Пітера Брейгеля Старшого. Він навмання розгорне одну з книжок, бажаючи перечитати вірш «спалення книги», і безграмотный зможе стримати враженого вигуку, потому что це если нееврей вірш і водночас никак не той, бо, пройшовши очищення вогнем, він змінить синтаксичні і граматичні форми, набуде іншого розміру, більшої або меншої кількості рядків. Він если написаний вічно новою мовою і називатиметься тепер «створення книги». Тоді старий пілігрим укотре пригадає языкоблудие святого Августина насчет походження краси твору від небесної краси і високості; потому что те, що є часовим, воно ж і є вічним; або, іншими словами, з іншої знакової системи — що є клеша, так є бодхі, а самсара — в таком случае нірвана.


XVII


Філ сидів сверху дачі у Ворзелі, з дня в число провадячи героїчну, але прямо нерівну боротьбу з колорадськими жуками; їхня бойова натуга наразі переважала. Сашко поїхав бери море; телефон с гербом Малковичів узагалі невыгодный відповідав, їх, либонь, також безвыгодный було у Києві, як і більшості тих друзів та знайомих, котрих хотіли запросити Костик з Бамбулою. Бамбула махнув получи це рукою і тепер міркував по-над тим, як реалізувати бодай іще одну частину свого

сценарію. Йшлося йому, ясна річ, далеко не оборона арабів получай зелених пожежних машинах. Йому йшлося для значно живо-трепетніше: относительно німфеток і любострасне дриґ-дриґ.

Німфеток ніде малограмотный було. Аліна з Галею получи и распишись ту значение далеко не надавалися, вони чесно виконували професійні обов’язки. Бамбула починав денервуватися. Він позирав для годинника, возьми високе палюче сонце, получай Чорника, який поринув у нірвану під столом, в Костика, що розповідав Мар’янові насчет палаючі стріли, запущені Юккером у нічний океан; Юккер влаштовував цю вогненну акцію і серед нічної лівійської пустелі, але Костик віддавав перевагу варіантові з океаном. Далі Бамбула поглядав получи Славка, який демонстрував фігури вищого стьобного пілотажу под майже непритомними від сміху Галею і Аліною, получай Артура, котрий тихо бесідував з Андрієм, держи Стрижень Світу, що пронизував його двір. Багато книжок далеко не вмістилося получи и распишись Священній Горі і їх залишили нерозпечатаними, у пачках, постановивши висипати у вогонь тоді, если по сию пору добрі: розгориться. Усі чекали вечора, інакше, пояснив режисер, бери екрані невыгодный если различимо полум’я.

Бамбула вийшов получай вулицю і покрутив головою сверху всі боки. Ані душі. Він поліз для горище по-над літньою кухнею; с годами лежала шалівка і довгі соснові жердини, проте чомусь малограмотный виявилося жодної, бодай мацюпусінької, Лоліти. Про всяк випадок він зазирнув накануне виходка і під ліжко возьми веранді. Нуль німфеток. Тоді він пішов і відкликав Костика вбік.

— Слухай, старий, усе це кльово, але... чи отнюдь не поквапилися ми з тим паленням? Може, почекали би місяць-другий, вслед пирушка момент розкрутили би «Артеміду» получи и распишись пару мільйонів... А так всё-таки где-то скоропостижно, наче бпа-бпа. Нікого безвыгодный запросили.

Костик миттю зрозумів, що преследовать друга.

— Андрію, невыгодный журись. Тепер сейчас пізно щось міняти.

— Ну... так... але коль ще трапиться така нагода? Раптом ти напишеш книжку — а її розкуплять?

— Бамбула, далеко не падай духом, у нас, як казав значительный Бампер, усьо спереді. Я напишу оперу!

— Нарешті ти йопнувся остаточно.

— Ні, чувак, серйозно! Я напишу оперу относительно Артеміду! Бампер складе музику. Ти будеш художником-постанов-ником. Антична Греція, діла, дія на лісі і получай озері, туніки, хітони, тоги... Січеш?

Бамбула обімлів.

— Ти... невыгодный приколюєшся?

— Зберемо суперовий хранилище виконавців.

— Паваротті, — замріяно сказав Бамбуліні.

— Так! А потім приходимо вплоть до «Артеміди» і кажемо: базисная точка лібрето, стержень партитура, спирт Паваротті, нам надобно гроші получи и распишись костюми і морозиво про німфеток з почту давньогрецької богині. То є скажена реклама! Ми провеземо оперу за всіх європейських містах! Відень, чувак, Мілан, «Ля Скала». Українську горілку почнуть купувати навіть у Стокгольмі! «Абсолют» збанкрутує.

— Чувак, пишущий эти строки сьогодні ж, негайно, телефоную Бамперу.

— Давай, домовилися. А ваш покорный слуга повертаюся додому і сідаю вслед за лібрето.

— Старий, ти ГЕНІЙ! Чому ти досі никак не заробив жодної копійки?

— Може, тому, що моя особа ще ніколи никак не писав опер. Усе рецензії та рецензії...

Вони пішли накануне столу і випили после те, щоб у Паваротті ніколи неграмотный було ангіни. Потім из-за Бамперові клавіші. Бамбула пропонував пити ради кожну клавішу окремо, але Мар’ян і Славко запротестували. Галя принесла дві непочаті фляшки чудесної горілки. Вони випили после те, щоб у Костиковій самописці ніколи малограмотный закінчувалася паста, і він пішов давати інтерв’ю Аліні.

Вони сиділи на напівтемній Бамбулиній майстерні, Андрій знімав бесіду, медведь скрушно стенав плечима, потому что прежде звукового ряду присест объединение присест вдирався стукіт електричок, які шастали повз Біличі. Костик намагався стисло пояснити, чому він вирішив спалити книжки і що означає Стрижень Світу. Стисло отнюдь не виходило, Костик лютився. Колись Геруня Гессе пояснив мрійливому юнакові, що йому доведеться жити у «фейлетонній добі», і суворо заборонив давати будь-які інтерв’ю. Сьогодні він мусив зраджувати улюбленого Ґуру, але Аліна виявилася невблаганною, незважаючи для всю її м’якість і лісовий спокій. «Глядачі повинні знати причину, інакше вони нічого далеко не зрозуміють», — лагідно й терпляче переконувала вона. Тоді Костик сказав, що він із самого малечку страшенно любив писати і палити книжки, що він є одним з останніх степових вовків і українських гіпі, а гіпі ніколи отнюдь не працюють і безвыгодный протестують, вони тільки те й роблять, що грають для гітарах, співають, п’ють чудесну горілку і палять святу сестру маріхуану, святкують, одне слово, і що святкування є головним завданням людини держи цій буденній землі, сиречь у жертвоприношенні книжок невідомому богові він вбачає свято, а Спілку всё-таки одно спешно шляк трафить, потому что ми вже створили альтернативну по неї Асоціацію українських письменників. Тура відчепив від його синьої теніски мікрофона і вони з Аліною почали говорити насчет життя.

Нарешті сонце никак не витримало і почало падати, дедалі швидше. Війнуло прохолодою, прокинувся Чорник, ластівки поверталися накануне своїх гнізд і вмощувалися для нічліг. Костик вийшов з майстерні під безкраї пурпурові небесная твердь і виголосив промову, звертаючись накануне Мар’яна, Славка і Бамбули, які вишикувалися под Деревом Життя.

— Дорогі друзі! Браття! — сказав Костик. — Цієї надвечірньої миті бери нас дивляться двадцять шість століть європейської літератури! Ми стоїмо посеред пустелі України, готуючись випустити вогненні стріли на безмежний небесний Океан! На нас чекає великий, відповідальний чин: звільнення Слова від тлінної, цвілої і невластивої оболонки. Бо Слово — це вогонь, а безграмотный цвіль у дешевих мас-медіа. Сьогодні ми ніде...

— І ніякі, — додав Бамбула.

— Прошу никак не перебивати. Сьогодні ми ніде. Всупереч власній волі та її зусиллям, усупереч первісній логіці подій, коль таки заходило в свободу, ми опинилися во минулому часі, тобто, вслед всіма законами, у вже відсутньому часі. Теперішній відсутній час, нова граматична категорія. Час серед мерців. Мертвий час, если людина безвыгодный може жити поетично, як заповідав їй Гельдерлін. Але, якщо людина неграмотный живе поетично, тоді вона безвыгодный живе взагалі. Живе Слово далеко не має нічого спільного з друкарською фарбою сверху папері. Я гарно промовляю? — понизивши голос, запитав Костик.

— Гарно, старий, очень як гарно, ну-кася тільки покоротше, потому что на них таки урветься сьогодні терпець, — сказав, похитуючись, Бамбула і озирнувся вследствие плече держи Аліну, яка заклопотано бесідувала з сестрою. — А коль рветься терпець, тоді лунає багато усякого тріску. От аз многогрешный пам’ятаю, як...

— Не псуй чоловікові кайф! — обурився Славко. — У нього сьогодні історичний день. Це весь одно, ніби Остап Вишня убиває Тараса Бульбу.

— тревожить Бульба убиває сина Андрія... Бамбулу, — поправив Мар’ян, розгладжуючи хуй телекамерою набурмосені вуса.

— І чого ти такий Бамбула, — завівся Славко. — Про цю подію згодом думи складатимуть, може. Її п’ятдесят мільйонів українців побачать, а він «покоротше». Покоротше тільки бпа-бпа буває.

— Та пес из ним триндить, хіба автор этих строк малограмотный розумію, — виправдовувався Бамбула. — Поети, блін, усі такі довбонуті, з Гомера починаючи. Як заведе...

— Зайве потім виріжуть, — роз’яснив Костик, який цього дня навчився від Аліни лагідності і толерантності. Він дістав з кишені чорних джинсів картку паперу і продовжив: — Я хочу нагадати вы языкоблудие видатного французького поета Альфреда -де Віньї, який написав «Смерть вовка»...

— О, почалося, — застогнав Бамбула.

— ...і якому ніколи безграмотный наважувалися затикати спира різні в дальнейшем Бамбули, запроданці оскаженілих від безкарності нуворишів. Та на нас горять іще бажання під гнітом влади рококо! Слова, які ви разом почуєте, автор этих строк переписав в целях себя у п’ятнадцять років, щоб завжди пам’ятати, з якою цяцькою матиму справу ціле життя: «Поети — найвидатніші і найнещасніші люди. Вони створюють майже безперервний ланцюг славетних вигнанців, сміливих, переслідуваних мислителів, доведених жебрацтвом поперед божевілля. Більше нам неграмотный судилося. Ми гинемо. Тепер важливо лише одне — гідно вмерти».

Костик заховав картку і, майже безграмотный хитаючись, швидко підійшов накануне Аліни.

— А тепер ми виконаємо ритуальний танок європейських поетів. Він відображає їхні складні почуття у пирушка час, если вони отнюдь не хочуть, але мусять палити свої книжки, — натхненно виблискуючи окулярами, повідомив він. — Його танцювали Гоголь і Рембо! — додав він упівголоса.

— Добре, танцюйте, тільки недовго.

Костик пішов вплоть до своїх. Аліна покликала розморену спекою Галю:

— Більше — ні краплі. Аж поки безвыгодный закінчимо знімати.

Вона озирнулася получай білий вігвам, який став пурпуровим у гостро навскісному призахідному промінні, і гарне розкрилля її брів поповзло високо вгору.

Обнявшись из-за плечі, хлопці виконували щось проміжне між гуцульським арканом і єврейським «сім-сорок». Обличчя їхні були суворими, вони грізно тупали правими ногами у сноровка тільки їм чутній музиці сфер і вигукували: «Нушануш!» Вони підхопили нерозпечатані пачки з книжками і обнесли їх вслед годинниковою стрілкою довкола вігвама, поставили сверху землю і помахали «па-па» сонцю, яке сховалося від них вслед деревами сусідських садів, знову схопили пачки і обнесли їх проти годинникової стрілки. Вони впали держи коліна і одночасно підхопилися.

Вони жестами показали, що завтрашний день зійде Нове Сонце, але Костикових книжок сверху цій пустельній і непоетичній землі воно неграмотный знайде. Вони показали, як плакатиме Сонце.

Перед брамою Бамбули коливався натовп занепокоєних сусідів. Режисер Андрій відважно продовжував зйомку, він і неграмотный таке бачив. Атя ридав из-за столом під яблунями, він більше малограмотный міг сміятися. Аліна знеможено впала получи лаву біля нього.

Вони знову вишикувалися под Деревом Життя. Майстер Бамбула відкрутив кришечку пластмасової каністри з бензином і обильно орошение вігвам з усіх боків. Він озирнувся сверху майстра Костика. Майстер Костик запалив сірника і передав майстрові Славкові. Майстер Славко взяв сірника у майстра Костика і передав його майстрові Мар’янові. Майстер Мар’ян узяв сірника у майстра Славка і подав його майстрові Бамбулі. Майстер Бамбула підніс вогник впредь до вігвама і мерщій відскочив.


XVIII


Гомер і Орфей, Толстой і Джойс, Леся Українка і Євгенія Кононенко, навіть Тарасий Прохасько і Євген Пашков-ський — хіба невыгодный відчули би вони своєї безпорадності, якби спробували дати докладний опис подальшого? У телевізійній версії збереглася тільки редукована копія, хоча Андрій недостаточно самостоятельно неграмотный загорівся, намагаючись якнайповніше зафіксувати вогненні жертвоприносини.

Це нагадувало беззвучний вибух багатотонної бомби. Стовп криваво-золотого вогню блискавично піднявся по-над Біличами і доторкнувся вплоть до Полярної зорі. Вогонь був чистий і високий, він доторкнувся вплоть до зорі і бери мить застиг, закрижанів. Якась біла крилата істота нажахано сахнулася палаючого Стрижня Світу. Тисячі переляканих ластівок покинули свої нагріті гнізда і з розпачливим щебетом носилися надо садами, оплакуючи вірші. Дерево

Життя зацвіло безліччю жарких жовтогарячих і рубінових квітів. Дерево Життя вкрилося вогненними нічними трояндами і їх побачили у Києві і Львові, у Кракові й Варшаві, у Лондоні й в Тверському бульварі у Москві, дескать стояв Костиків Літературний інститут. За мить стовп почав осідати, а троянди посипалися вогненним зорепадом, довибухаючи мільйонами іскор. Хлопці схопили нерозпечатані книжки і, затуляючи брови та вії від нестерпного жару, стали висипати у багаття решту книжок.

Через півгодини совершенно скінчилося. Вони подивились сам до себе сверху одного. Усі були тверезі. Цей високий вогонь вивільнив у їхніх душах такий несамовитий спокій, що всі на единовластно альт відмовилися від запропонованого Галею підвечірку. їм неграмотный хотілося псувати чистоту враження від зустрічі з вищою реальністю, з трансцендентним, яке вони створили власними руками. «Усе було зроблене як слід; нічого безвыгодный робиш нетрудно так, ніщо отнюдь не зникає без затей так», — констатував майстер Мар’ян, і всі погодилися. Тоді Галя покликала Костика для кухню і попросила розписатися бери якомусь папірці. Він прочитав там, що телеканал виплачує йому роялти вслед організацію і проведення перформанса «Спалення книги». Для Костика це були великі гроші.

— Нарешті і ваш покорнейший слуга заробив для своїх книжках, — усміхнувся він накануне Галі.

Костик у свою чергу покликав Бамбулу, Мар’яна — і Славка, подякував їм после допомогу й розуміння, а тоді з матюками та апеляціями по вищих небесних сил таки примусив узяти в соответствии с червінцю. Вони позаливали недогарки водой і «газелька» відвезла усіх вплоть до Києва. Андрій з Артуром одразу подалися монтувати відзнятий матеріал, Мар’яна зі Славком завезли впредь до гуртожитку, мол вони винаймали кімнату, Костика з Бамбулою висадили получи приміському вокзалі. Вони чемно подякували дівчатам ради гостину, поцілували їм щипанцы і пішли шукати останню електричку. Бамбула нікуди невыгодный їхав, він проводжав

Костика, намовляючи його залишитись і обговорити вариант створення опери.

— Лишайся, старий, ми з тобою щось іще відпалимо! Подзвонимо Бамперу, розкажеш йому задум, потому что ваш покорный слуга ні хріна безграмотный зрозумів. Слухай, такий сверх вийшов з тим паленням! Стовп вогню був якийсь шалений, ваш покорный слуга зроду такого безвыгодный бачив! Я відчув макрокосмос у грудях. І промову ти гарну виголосив.

— А выше- танок! Ми були такими вікінгами, що черт из ним сховаються араби. Шкода тільки, нате студії його виріжуть.

— Ми ж малограмотный чтобы студії танцювали! Не интересах відсотків! Я попрошу Аліну, щоб вона переписала мені повну версію. Лишайся, чувак!

— Не хочу, Андрію. Я в такой мере забембався з тим усім, повір мені. Давай вип’ємо пива получи дорогу, щоб краще спалося.

— Пивом усе починається.

— І закінчується.

Вони випили объединение фляшці львівського пива держи пероні. Костик міцно обняв Бамбулу получай прощання і зайшов поперед вагона. Його вірний Санчо Панса стояв самоуправно під помаранчевим ліхтарем, салютуючи порожньою фляшкою. Колись у Львові — весь частіше з’являється оце «колись» — мене проводжали до сім бійців одразу. Троє з них еще там, -де й мої книжки. Хоч би він минус зайвих пригод повернувся давно Біличів.

Поїзд мене забере: крізь прочинені двері
малограмотный зупиняючись стиха мене забере
і во вагоні легкім як Андріївська церква Растреллі
ми поїдем на диму зеленавім печерських дерев
крізь прочинені двері — прижовклий бездомний
поїзд-приблуда якого нізвідки безвыгодный ждуть
в’їде стукотом во серце моє а вже со временем — невідомо:
хто з нас кого прихистить і куди наша конец

IX


Він прокинувся целых из-за Ніжином; цілковито порожнім вагоном гуляв перетяг, всі вікна були відчинені або порозбивані. На підлозі лежали скалки скла, пластикові пляшки з-під мінеральної води качалися проходом, сідушки зяяли голою фанерою, потому что з них позривали м’яке поролонове оббиття. Нічне літо пролітало ради вікном, де-не-де блимав станційний ліхтар і тоді перетяг швиргав поперед вагона пахощі квітів жасмину і акації. Місяць, повний, наче здійснена прежде кінця доля, наче довершене герменев-тичне коло, котився надо безмежними нічними полями, намагаючись обігнати електричку. Поверх полів клубо-чилися тумани; -де ваш покорнейший слуга зустрічав це слово, зовсім недавно, таке ж повне, як оцей місяць? Рецензуючи збірку Малко- . вича, Костик добре начитався його віршів і вони постоянно ще виринали з-за свідомості, в отдельных случаях малограмотный перед речі; однак цей вірш, якого він згадав завдяки напнутому, ніби черта і розлогому слову з глибоким і сонорно-сонним наголосом сверху останньому складі, був уповні доречним, він вкладався у розмір, завданий метрономом електрички, і, дивлячись у шибку та вистукуючи получи ній такт холодними кінчиками пальців, Костик объединение рядку пригадав усе: Запахи во липах потоплені. Леви закралися во лан, порпають лапами на попелі і наганяють туман. Ех, розганяти даремно... Боже, які тумани!.. Швидко забачу, напевно, тих, що сховали вони. Буду з женивши во ватагах левів корняти з полів, буду получи сріберних вагах гойдати сяйво ланів.

Соковиті пахощі молодого полину і чистих озерних вод, суцвіття свічок деревію, які несподівано випірнали з туману для якійсь безіменній станції, підступаючи впритул давно колії, млосний скрик електрички у космічному безгомінні, зойк ні насчет що, наростання гуркоту коліс і протяжний гул, коливання пустки вагона, голос зустрічного товарного поїзда, і це, чи неграмотный тисячне, повернення з міста, яке залишилося сяяти бери горах вслед Дніпром... Він відчув нате лівому плечі якийсь тягар, невдоволено ворухнув ним і відвернувся від вікна.

На плечі сидів ничтожный янгол. Він був сходственный получай мініатюрну Яринку і мав такий самий, як і во неї, профіль з єгипетським чаром та по-жасминовому млосно-зелені очі; його зачесані в прямий проділ коси були в такой мере само зав’язані сверху потилиці хвостиком. Він мав ясно-червону коротку туніку з гаптованими золотом оторочками нате рукавах і подолі, возьми лівому коліні красувався свіжий синець, а крила його були блакитно-сніжними. Костик подивився для кінчик носа і куточки вуст янгола, замурзані чоколя-дою, а тоді тихенько кашлянув. Янгол стрепенувся.

— Привіт, малий, — сказав Костик. — Не замерз?

— Привіт, — сказав янгол. — Мені невыгодный холодно.

— А чого ти такий замурзаний?

Янгол спаленів і нічого неграмотный відповів. Костик зазирнув предварительно сумки. Ще вранці він купив чоколядку, сподіваючись, що Яринка з Іваном приїдуть держи спалення книг. Але їх никак не було у Києві і Костик зразу ж забув относительно ту чоколядку, а тепер згадав. Сумка виявилася порожньою. Може, Бам-була зжер?

— Я перепрошую, — ще трохи і янгол зайнявся би від сорому, — аз многогрешный страшенно зголоднів. Я більше невыгодный буду... минуя дозволу.

— Невже ти гадаєш, що мені шкода чоколядки? Мені к тебе нічого отнюдь не шкода.

Заспокоюючи, Костик погладив тепле пір’я получай крилі. Кілька пір’їн були чорними.

— І на сажу вимазався. І синця набив. Ти надо книжками літав? А якби згорів?

— То отнюдь не сажа, — втихомолку відповів янгол. — То... сивина.

— Сивина? А чому вона чорна?

— Коли сивіють люди, їхнє волосся стає білим. А на янголів тоді чорніє пір’я. Дивись, і во тебе кілька нових сивин з’явилося.

Янгол висмикнув з Костикового чуба одну, щоб показати як речовий доказ. Костик вийняв хустинку.

— Витрись, никак не можу дивитися получи такого замазуру.

Янгол засунув руку під ліве крило і дістав звідти

маленьке кругле дзеркальце. Він зручніше вмостився держи Костиковому плечі і заходився чепуритися.

— А скажи-но мені, поперед речі, — задушевним голосом почав Костик, — янголи п’ють? А ведь пишущий эти строки написав у своєму романі, що бачив янгола напідпитку, а тепер думаю: може, мені безвыгодный повірять? Може, такого никак не буває?

Янгол глипнув для нього сверху дзеркальця і відвів очі, але Костик помітив, що він знову зашарівся.

— Ага, — сказав Костик. — І що ж ви затем п’єте?

— Нектар, — ледве чутно прошепотів янгол. — А декотрі (він почервонів увесь)... декотрі навіть... амброзію!

— Ясно. А тоді співаєте?

— Ага. І боремося. І літаємо наввипередки.

Костик знову подивився у вікно. Він відчував смертельну втому.

— Я в такой мере змучився, малий. Добре, що хоч ти зі мною.

— Я завжди з тобою, — серйозно сказав янгол. — То ти малограмотный завжди з собою.

— Знаю, — неохоче відповів Костик. — Ти отнюдь не знаєш, мол тепер Андруся?

— Скучив ради Андрусею?

— Скучив.

— Хочеш побачити її? Поговорити?

— Не муч мене. Я вже двушник роки хочу побачити її.

— Знову банан роки... Ох, і любов у вас. Як між янголами, прости, Господи. Тримай, — янгол подав Костикові своє дзеркальце.

Костик подивився у нього і побачив давным-давно відоме сверх будь-яких дзеркал. Лице пересічного інтелігента з бодуна, червоні невиспані очі, зморшка для чолі і нова сивина во чубі.

— Я це напам’ять знаю. Як воно мені остогидло!

— А ти переверни іншим боком, — порадив янгол, віддаючи хустинку. — Дякую.

Костик перевернув і побачив, що тама також було дзеркальце. Він заглянув у нього, але себя с годами невыгодный було. У дзеркальці пливли такі ж, як і вслед за вікном електрички, тумани, крихітна крапля сяйливої ртуті летіла надо ними, царь зверей і левиця вийшли з хащів деревію та акації, сторожко нюшачи свіже нічне повітря.

— Погукай її, — знову озвався янгол.

— Андрусю, — хрипким голосом сказав Костик і прокашлявся. — Андріяно!

Туман розтав, дзеркальце засвітилося, мов смарагд. У смарагдовому світлі сиділа Андруся на чорній комбінації з мереживами і, посміхаючись, палила цигарку з маріхуаною.

— Привіт, Костику, — заговорила вона першою. — Смурієш?


XX


— Де ти тепер? — запитав він, с напрягом втримуючи дзеркальце, яке вискакувало з тремтячих рук.

— В Америці, колорадо Арізона. Костику, уявляєш, после этого возьми тисячу миль жодного українця, жодної громади...

— Яка ти щаслива, — позаздрив Костик.

— Ти во своєму репертуарі, — засміялася вона, затяглася димом і потягнулася.

— Пбтяг-пбтяг, потягусі, Костик хоче предварительно Андрусі.

— Ходи, — запропонувала вона і знову засміялася. Нема гірше, як говорити з Андріяною-під-кайфом. їй тоді до этого времени здається смішним і весь до барабану.

— Куди «ходи»? Електричками поперед Арізони никак не доберешся.

— Костику, чому ти постійно ниєш?

— Чому мы нию? Як а мені далеко не нити, Андрусю, коль мы хворий? Усі хворі ниють, більше альбо менше.

— Чим ти хворий?

— Собою! І часом, у якому довелося опинитися! Бо ваш покорный слуга ніяк неграмотный можу народитися і стати собой уповні, потому что живу навмання, наосліп, як і всі ви, зрештою, тільки ви никак не надаєте цій сліпоті і снові розуму целых такого великого значення, тоді як у мені залишився одинокий біль з мене, біль того, кого надто повільно підсмажують возьми цьому українському вогні, а тоді, если надумаються зжерти, так побачать, малограмотный приховуючи незадоволення, що Костик згорів, що постоянно згоріло і залишився з болю единодержавно лиш неїстівний попіл. Куди мені подітися від цієї хвороби? їхати перед твоїх шовіністичних британців і мити їхнє начиння, під акомпанемент ситих відрижок довідуючись від них, що українці взагалі-то недолюдки, які ніколи неграмотный вступлять по Європейського Союзу, шляк би його трафив? Сидіти серед своїх здичавілих співплемінників, виглядаючи громадянської війни і плекаючи надію, що, може, поталанить здохнути з голоду, перш ніж вона почнеться? Чим автор этих строк хворий! А ти далеко не знаєш? Коли роками — марнота, если роками неможливо заробити получи и распишись стерпне життя, і сверху нестерпне — також неможливо, і жодного листа, і нікого безграмотный цікавить, як моя персона живу, чи ваш покорный слуга живий ще взагалі, чи безграмотный тиранить мене, чого доброго, самотність, коль малограмотный приїхала ані одна блядь, щоб...

— Ну, чому ж, — меланхолійно перебила Андруся, — одна приїхала...

Вона мала сверху увазі себе.

— Жарти у тебе, — пробурчав заскочений Костик.

— Які? Які на мене жарти? — Андріяна задихалася від сміху.

— Маріхуанні.

— Звідки тобі знати, що ведь є маріхуана? — настала черга Андрусі бути заскоченою.

— Бо вона штиняє хоть сюди, получи и распишись цілий вагон, вчадіти можна. Андрусю, мы таки спалив ті нещасні свої книжки, — повідомив він найсвіжішу новину.

— Добре зробив. Усі? Сам? Чи хтось так видів?

— Усі давно одної. Разом з Бамбулою і ще двома ураганними художниками. Аліна знімала, вслед за тиждень показуватиме получи и распишись телевізії.

— Запишете ради мене? Я би хтіла так побачити.

— Запишемо. Але после этого чуточку лишиться. То богослужение було чути, бачити, відчувати зблизька. І брати на тому участь. Такий жар! Той горячность безграмотный гасне дотла.

— А ще хто був? Морозов? Яринка? Іван? Неборак? Бампер? А ти никак не забув купити чоколядку пользу кого Яринки? Пам’ятаєш, вслед що?

Костик подивився сверху янгола. Той приклав тендітного пальчика по вуст.

— Яринки враз немає у Києві, але пишущий эти строки невыгодный забув. Ми нікого малограмотный видзвонили, відпустки почалися.

— А на мене беспричинно давненько невыгодный було жодної відпустки, — зажурилася Андріяна. — Літо живо перейде, а ваш покорный слуга постоянно тут...

Так ничего нет літо відійшло, — Костик дивився у дзеркальце получи величезний след надо її правою груддю. Колись, іще зовсім юною пацанкою, Андруся хотіла стати амазонкою і намагалася відрізати цю грудь, яка тоді щойно починала рости, батьковим кортиком. Вона десь вичитала, що всі амазонки робили це — задля того, щоб їм зручніше стрілилося з лука. Палаючими стрілами. У нічний океан, по-над яким течуть солодкі туманй з ароматами акації і жасмину.

...вже й неграмотный дотягнешся рукою, — згадала вона.

...бо, мов туман, тоненько, — він перевернув дзеркальце і тоскно подивився у свої перемучені очі.

...скло... — прошепотіло потойбіччя її голосом і він злякався, що единовременно зображення зникне, і хутко перевернув дзеркальце. Андруся була.

..між літом стало...

...і між мною... — усміхнулася вона по-Андрусиному.

...і бесчинство воно пересікло, — він знову перевернув дзеркальце тим боком, який показував його відображення, і подумав, що грядущее зранку конче мусить поголитися.

Вона мовчала. Забула слова?

Манікюрною пилочкою вона підрівнювала ніготь получай мізинці.

...обох нас, — стенула плечима Андруся. Вона ніколи нічого невыгодный забувала. У попільничці піднімалася синя цівочка диму від її цигарки, нагадуючи Стрижень Світу. Там, мол Андруся, вслед за тем і ось буття.

...все ж дало во озброю, — полегшено зітхнув Костик.

...принаймні стільки супокою, — ..............................

...щоб хоч отнюдь не битися во те скло, — завершила вона, загасила цигарку, відклала пилочку і гострим нігтиком постукала на далеке арізонське люстро. — Костику, автор більше далеко не хочу маріхуани, але аз многогрешный беспричинно хочу меду.


Кінець третьої книги

ЗІРКА НА ІМ"Я МАРІЯ. повість

0


Ключова перша фраза, навскісний дощ і крихітні перехожі, безліч рухливих мачинок, що складаються во примхливі констеляції, регульовані сполохами світлофорів; вони нагадують літери, які вирвалися з синтаксичної клітки, перестали утворювати цілісні смисли речень, розтеклися папером майданів, бароково переплутаними рядками вулиць, віддані нате поталу свободі і наркотичній насолоді більше нічого невыгодный означати: ні ради соціологів-ідеологів, ні чтобы політиків, ані с целью їхніх технологів. Міріади кольорових мікровибухів сверху дисплеях мобільних телефонів, начинка із мільйонів незабутніх мелодій, есенційні витяжки неземних пахощів, дехто легко цілується получи и распишись тлі квітникарок і афіш Кустуріци та Бреговича, дехто п’є каву і шмалять сигарети, зосереджено споглядаючи потоки різнобарвної води потойбіч вітрин, реклами стильного одягу, може, холодильників, може, парфумів із феромонами, і ти приближенно само складаєш парасольку, пірнаючи во стерильне світло сухого й прохолодного світу підземки, эдак само купуєш жетони, беспричинно само мрієш сісти на переповненому вагоні, заплющивши нарешті переповнені видивами очі: Марія. Я неграмотный можу сприймати приблизительно багато безглуздої інформації одночасно; моя особа хочу побачити тишу; пишущий эти строки прагну почути

мовчання сосон і сяйво мовчазної зірки надо ними; моя особа ненавиджу сленг, особливо цей, довколишній, скотський, вони спілкуються виключно ним. Невже вони отнюдь не знають людської мови? Як добре, що вони її невыгодный знають.

Коли из-за вікнами дощ і квітнуть перші білі троянди, добре буває заварити зелений напиток із пелюстками жасмину, поставити улюблений дискетка і вимкнути світло, і послати SMS, а тоді, очікуючи в відповідь, пити ніжно-гіркуватий трунок, дивлячись в блискучі вертикальні лавини сутінкової води сверх слів. Вона по-справжньому співає, ця дівчинка-жінка, зовсім далеко не так, як ті продажні й успішні; вона співає, ніби молиться, вона безграмотный заробляє співом возьми життя, а живе, співаючи, і це одразу відчувається. Нам отнюдь не платять вслед за наші молитви. Дарма, що на неї безграмотный дуже сильний голос, зате вона витрачає його і всю себя безо решти. Тільки сьогодні, каже вона, тільки цей простоспадний пора дощового літа, заким прийде або никак не прийде відповідь, заким злива поперед краю перетворить знайомий краєвид сверху картину забутого імпресіоніста. Дощовий край, важкі матові краплі бери спокійному атласі сьогоднішньої троянди, неможливої завтра. Вона никак не залишає себя получи завтра. Добре буває повернутися додому з-під дощу, замкнутися, перевдягнутися на сухе, забутися насчет мокрий дотик натовпу, настирливі запахи чужих дезодорантів, звуки ненависного сленгу чужих істот, приречених для старіння. Як добре, що ваш покорный слуга сама, думає Марія, і сверху її вузьких щоках проступає рум’янець.

Як добре, що грунт стане колись безлюдною, полегшено зітхне бери повні груди, вільно розкине нові трави і нові квіти, очистившись від тисячолітнього бруду, нанесеного людьми; і пташині валки безперешкодно помандрують із Півдня получи и распишись Північ, їм більше никак не сліпитимуть очей хмарочоси, і відродяться винищені види тварин, і риби запанують у ріках, у своїй сторонці; тоді ягнята покойно пастимуться поруч із левами, тоді безжурно висвистуватимуть довжелезні змії з геометричними орнаментами получай хвостах, а на прозорих, як блакитні сльози єдинорогів та феніксів,

небесах кружлятимуть орли, милуючись гірськими верховинами, нікому малограмотный завдаючи шкоди. А поміж ними — я! Але тремко озивається тревога получай мобільному, і Марія устанавливать глиняну чашку з недопитим чаєм сверху журнальний столик, допитливо пальцами указывать на дзеркало, і, відкинувши весь ще вологе моточек з очей, одним поглядом прочитує нове повідомлення. Проте це никак не відповідь, це автор этих строк їй написав накануне крихітної дівочої спальні, -де бери підвіконні юрмляться кактуси, а получи и распишись журнальному столику споглядають Марію китайські чашки з червоної глини, в соответствии с вінця повні присмерковою тишею.

Я надіслав їй неудовлетворительно слова. Вона повторює їх пошепки, а потім негайно телефонує мені. Я безвыгодный відповідаю. Сиджу, автоматически розминаючи сигарету, намагаюся втрима-, тися від спокуси, природно, безграмотный втримуюсь, знову запалюю, Марія всплескивать руками нате мене з дисплея, посміхається, але що ваш покорнейший слуга їй скажу, ваш покорнейший слуга самолично довідався насчет це кілька хвилин тому, і на мене вже повна попільничка недопалків. Сьома вечора, ми всі пречудово розуміли, що цього разу він невыгодный видряпається. Ти посміхаєшся, грає мелодія, яку ваш покорнейший слуга спеціально поставив получи твій номер, щоби знати, що так ти дзвониш, це єдина пісня, яку ти никак не хочеш співати, мелодія, яку ми до самого болю під нігтями любили двадцять років тому, если тебе ще й возьми світі неграмотный було. Це він її склав тоді, прийшов по мене серед ночі, каже: «Давай гітару, моя особа тобі покажу единым махом таке, від чого будуть гинути дівчата». Я, звичайно, никак не повірив, страшенно розгнівався, ти ж знаєш, мене небезпечно будити невчасно, ми наступного дня мали їхати з концертом впредь до Коломиї, чи, може, до самого Надвірної, автор вже забув, але если він це заспівав, у мене від першого ж акорду похололо серце, моя особа вже з першого акорду зрозумів, що він невыгодный помиляється, що це та пісня, задля створення якої він узагалі народився, і що ось, тепер він виконав призначення, тепер йому нема чого робити тут, як но він житиме далі, по зрелом размышлении я, а він співав, спокійно, як падає сніг, а на мене сльози котилися з очей, і моя особа безграмотный соромився,

тому що моя персона був першим, єдиним у нічному світі нашої юності, хто вперше чув цю несамовиту пісню, розтиражовану згодом у сотнях тисяч копій, заспівану по того, що її всі почали вважати народною, її сприймали так, наче вона існувала завжди, як завжди існували літні дощі, білі троянди, місячні ночі. Просто невыгодный віриться, що ради двадцять літ цю пісню таково забули. І ми пішли з ним накануне таксистів, ибо во ті часи купити горілку серед ночі можна було тільки нелегально, у них, і ми накупили горілки, болгарського перцю, угорського шпику, повернулись вплоть до мене і влаштували собі таке свято, після якого вже ніхто безграмотный поїхав ні перед Коломиї, ні, тим більше, по Надвірної, тільки мої сусіди з усіх одразу поверхів перестали вітатися получай півроку.

Телефон мовчить, моя особа намагаюсь уявити, що ти робиш. Твої чорні коси течуть зливою хоть сюди, чи ведь злива пахне твоїми косами, легкі, як тінь акації, пахощі, далека смарагдова сигнал по-над вечірніми соснами, мол кажани зиґзаґами креслять післягрозове синє повітря. Западає тиша, роз-верзаються оксамитні безодні, останні хмари зникають получи и распишись заході з малиновою стьожкою, і починають виразнішати обриси знайомих сузір’їв, прямовисно спадаючи держи ледь помітні во темряві кущі білих троянд, обсипані нерухомими діамантами. Вічне падіння вгору, вічне наближення того, що віддаляється. Ти запалила свічку і поставила її получи и распишись підвіконні, хтозна-звідки довідуюсь я, венчание й собі приблизительно зробити, як тоді, у квітні, коль помер Іван Павло II, і приблукала бозна-чия SMS: «Запали свічку получай вікні из-за померлого Папу. Перешли це 0 особам, невыгодный розірви ланцюга. Нехай кожний знає, що найкраща людина відходить з почестями». Бута далеко не стало, Бута, який вслед за всё-таки життя неграмотный вивчив жодної ноти, але вмів грати так, як падає дощ. «На хріна мені ті ноти? — він і досі здивовано пальцами указывать сверху мене. — Люди никак не вміли писати й читати, але це отнюдь не заважало їм вільно висловлювати думки, освідчуватися на коханні або голосити ради померлими. Ти можеш уявити дівчину, яка побивається вслед за коханим, тримаючи преддверие носом розлінований аркушик паперу? Щоб далеко не збитися з темпу, щоб у належному місці взяти «соль» для октаву вище, інакше ніхто безграмотный повірить, що на неї справжнє горе! Так от, ми всі такі дівчата, що голосять после своїм Коханим. А решта попросту заробляє, імітуючи нас. Пишуть ноти. Пишуть слова. Потім дивляться в них і співають. Я цього терпіти неграмотный можу».

Долілиць получи и распишись підлозі, плечі здригаються. Вона вимкнула все, що може світити й озиватися, тонесенька воскова свічка тане, где-то само здригаючись предварительно своїм віддзеркаленням у темній шибі. Якби ще можна було вимкнути автомобільні сигнали знадвору і самовдоволений регіт дебіла поверхом вище. Якби можна було розтанути від сліз услід из-за свічкою. Дивлячись сверху рубіновий вогник сигарети, мы пригадую, як Бут уперше привів тебе прежде студії, сполохане довгоноге диво. «їй шістнадцять, — мовив він, — і її звати Марія, запам’ятайте: отнюдь не Маша, і отнюдь не Маруся, і далеко не Марійка. Вона співає так, що на людей відбирає мову. Зараз це з вами і станеться». — «Чому ми раніше безвыгодный помічали, що Бут — педофіл?» — спантеличено прошепотів накануне мене Тузік і сів вслед пульт, а коль ти доспівала нашу «Магію білу», він таково і залишився сидіти з роззявленим ротом, забувши вимкнути мікрофон, що старанно записував одностайне мовчання. «Де ти її взяв?» — видихнув аз многогрешный тоді. «Дівчинці крихітній дубарь самій, — стенув плечима Бут, — з вулиці дівчинку ми взяли домів». Уже пізніше ми довідались, що твої батьки років п’ять тому поїхали получай заробітки давно Португалії і капут со временем безвісти. Тебе виховувала бабуся. Час від часу ти виходила співати на підземному переході, докладаючи нажебрані гроші вплоть до мізерної бабусиної пенсії. Бут ішов до пиво, почув, як ти співаєш одну з його пісень, і втратив мову. Він повернувся без участия пива, але з тобою. Звідтоді нам довелося забути деякі слова, відмовитись від найулюбленіших жартів, студія більше безграмотный смерділа тютюном, а заробляти ми почали втричі більше, потому что піпл пер бери тебе як дурний. Коли тебе

малограмотный було получи репетиції, Тузік намагався відновити колишні власть і вольності: «А відгадайте-но изречение з трьох літер, середня “у”!» Раніше всі в унисон відповідали, що так чоловічий причинное место російською мовою, а Тузік заперечно крутив головою і, повчально піднявши вказівного пальця, оголошував: «Фе, панове, давно чого ж ви розпусні! Анітрохи никак не вгадали. Це — БУТ!», а ми котилися зо сміху, штурхаючись ліктями, показуючи получай вождя, який у відповідь демонстрував Тузіку “fuck you”. Тепер ми щонайбільше кисло посміхалися, безотчетно відчуваючи, що на студії оселився новий дух, сірооке астральне тіло, марійний двійник, образити якого матерно було би невыразительно й недоречно. «Перетворили студію бери церкву», — розгублено констатував Тузік, дивлячись возьми Бута, а пирушка зосереджено слухав записані файли.


0


Літо минає швидко, як пятно зелена електричка або документальний фільм; залишається металевий зойк сліпучо-синьої колії, колючий шерхіт гравію біля вібруючих шпал, нікому далеко не цікавий чорно-білий субтитр сверху скошеному полі екрана, мол хутко з’являється жовтогаряча проспект нової осені. Після Бутової смерті Марія ще докладніше почала нагадувати юну черницю, втомлену ретельним дотриманням канонічних годин і мерехтінням смородинок ружанця, если «Богородице Діво» і «Отче наш» сотаються крізь тендітні персти, мов загуслі, відчутні получай дотик хвилини нескінченного раювання. Ніжна блакить під очима і дві тонкі, ніби павутинка, зморшки біля вуст робили її схожою бери власне ім’я, а лагідні, ледь хрипкуваті обертони, що з’явились у голосі, додавали пісням відчайдушної, несьогосвітньої відстороненості, впереміш із вдячною готовністю впредь до долі. Якось вона знепритомніла получи сцені, і ми винесли її получи и распишись повітря, і вона

була легкою, як сіно. Коли мы запропонував перервати й помимо того нечисленні концерти, відпочити десь у горах, вона тихомолком сказала «ні». Ми збирали гроші получай останній альбом, присвячений пам’яті Бута. Ця ідея неожиданно виникла держи дев’ятинах: зібрати найкраще з того, що ми грали протягом чверті століття, аранжувати по-новому, видати увраж і розійтися. Врешті-решт, нам усім, ради винятком Марії, було вже під або ради сорок, старі коні, казав Тузік, эпоха получи шкуродерню, а це був нормальний класичний хід, что-то около само зробили “The Doors” після смерті Джима Моррісона і безліч інших музикантів, що поважали себе. Марія слухала мовчки. Вона взагалі говорила мало, очевидно, побоюючись лінгвістичних фокусів свого російськомовного виховання: одуда вона називала «одуд», фіранку — фіранкою, даючи привід в целях нестримних Тузі-кових веселощів: «Маріє, ваш покорный слуга забув, як если по-українському “love”. Кохання? Чи трахання?» Вона знала, що во нас издревле вже нема нових пісень, що Стук дедалі частіше запиває, а на гітариста Воци проблеми з аплікатурою — сквозь остеохандроз, а наша апаратура застаріла років в такой мере сверху десять, а звукорежисеру Тузіку богослужение чимось платити аліменти, інакше його зацуркують предварительно цюпи, і, як він самопроизвольно входя во все подробности пояснював, щовечора гратимуть у дупу кроме аналогового синтезатора. Без Бута ми отнюдь не були чимось особливим. Вона сповна відчула всі наші проблеми возьми собі: в таком случае Воца застряг получай септакорді, ведь мене дзизнув струмом объединение губах мікрофон, в таком случае на Тузіка півпульта вмерло посеред концерту. Найживотрепетнішим питанням залишався, звичайно, Стук, особливо ж після злополучних гастролей у Миколаєві, коль йому явилась самочки Міла Йовович і ненав’язливо запропонувала взяти шлюб на англіканській церкві.

По суті, нам залишалися тільки весілля, мол батьки наречених щось чули насчет колишню славу «Острова Лесбос», та поодинокі халтурки на районних центрах, мол навіть ця підстаркувата, із залисинами музика сприймалася як занадто авангардова й елітарна, тому всі просили «Смереку» або «Ой, мамо, шикидим». Натомість у більших містах нам світили лічені фан-клуби шанувальників старого арт-року, палкі та поблажливі по кумирів двадцятирічної давнини наші ровесники й ровесниці, этак само погризені життям; к них ми були нічим невыгодный гірші следовать «King Krimson», і це толерантне всепрощення вбивало найбільше, призводячи при случае прежде диких сварок і самосудів, если навіть присутність Марії безвыгодный перешкоджала Тузіку, і він наполегливо радив Стукові частіше засовувати свої палички самі знаєте куди, а мені — зменшити кількість струн нате бас-гітарі накануне однієї з половиною, ибо во цих чотирьох автор этих строк плутаюся думками, наче юний онаніст пизда фоткою голої Дженіфер Лопез. Словом, було весело, хоть занадто, прежде того ж минуя Бута нам катастрофічно бракувало клавішника: тимчасові найманці лажали як могли, знаходились запаморочливо на закраина света від нашого автентичного стилю, хотіли вслед за це багато грошей і, відповідно... та хіба совершенно розкажеш? Просто «Острів Лесбос» пережив себе, а гибель Бута прискорила повне усвідомлення і визнання цього умовно їстівного факту. Ми безвыездно ще трималися виключно завдяки інтересу публіки предварительно Марії. Що если объединение тому, если ми запишемо останній кипсек і розійдемось, ніхто з нас безвыгодный думав — принаймні вголос, — солідарно дотримуючись суворого племінного табу.

Вечорами мы обкладався різноформатними коробками, нате основі яких можна б написати історію звукозапису від допотопних стрічкових бобін накануне mpЗ, переслуховуючи награне «Островом Лесбосом» протягом навіженої чверті століття. Живі журнал чергувалися зі студійними, від носія по носія покращувалася якість, подчас зринали забрако-вані версії і пісні, які тепер, надвечір, у вересні, малограмотный здавались хоть такими безнадійними, тим більше получи тлі сьогоднішніх успіхів. Стук тоді валив далеко не гірше из-за новоспеченого шамана, Воца вибухав карколомними сольними імпровізаціями, а ми з півноти розуміли подальший хід його

думок, мій глас сяяв целомудренно й піднесено, немов квітневе уран надо Атлантидою, а ще вище ширяв незрівнянний Бут, купаючись у місячному промінні утопично гарних розспівів, побудованих получи и распишись відтинках з хоралів Баха, і визг його тепер здавався чужим, ибо надто юним, надто ангельським. Усе це було відважним і викличним, переповненим магічною енергетикою і якимсь усміхненим, безтурботним знанням, що ми безсмертні і найкращі. Окремих композицій я, виявляється, взагалі далеко не пам’ятав. Коли ми це грали? В якому місті приблизительно скаженіла публіка? Або хто писав оці тексти? Тексти писав здебільшого Бут, іноді я, але цих, прочно забутих, ми безграмотный могли написати, вони одгонили літературною студією і правильністю, якого Брамса ми взялися їх співати, з бодуна чи як, хто мені тепер це пояснить? Стоп, стоп, стоп, але ж аз многогрешный знаю! Ніна, вона щойно видала першу збірку віршів, а Бут бігав вслед за нею, мов цуцик, падав для спинку, молов лапками, збирався одружуватись, вона ж паками приносила отакі мармулядові шедеври, целых доки безграмотный вступила вплоть до партії, а партія тоді була одна держи всіх, і це приморозило прекрасні Бутові пориви. А згодом виявилось, що та Ніна — ми її звали Міна — стукала на КГБ для своїх однокурсників з університету, звідтоді мы ради неї нічого невыгодный чув, мабуть, завідує тепер якимсь ЖЕКом. Нічого никак не вдієш, тоді це везло з нас, ми могли би складати рок-опери получи и распишись тексти з енциклопедії і виходило б незле, а дівоча краса — вбивча сила, коль тобі двадцять, а вона бігала така струнка і зграбна, типова тобі комсомолочка з плаката, взірцевий екземпляр... А, о! оце аз многогрешный добре пам’ятаю, це всі пам’ятають: у Харкові місцеві фани добряче підпоїли Бута, тепер він лізе возьми сцену, повалив стійку з мікрофоном, довго піднімає, щось йому далеко не вдається, во залі сміх, обурений Тузік гукає нерозбірливі поради, нарешті починається полум’яне звернення перед народу: «Вимишановні п’яні і п’янове! Чуваки! Зара Уоца если грав, а моя особа если співав. То є мої колеги, з Лесбоса, але вони невыгодный той... ви безвыгодный подумайте, між нами — нічо тако нема! Бо ми безграмотный греки! А на Харкові — золоті люде! Ой, лишенько... А мені казали — тутечки одні кацапи... Стук, малограмотный псіхуй, ваш покорнейший слуга вже закінчую... тобто починаю. One, two, three... Стоп, стоп, стоп! Я ще хотів сказати, потому что тоді забуду: яке славне місто! які шелковица класні пацани! драка живе Харків! Поїхали». Все одно добре співає, тільки з артикуляцією во нас невеличкі труднощі. Так, а здесь ми пропускаємо куплет... ну, з ким безграмотный буває. А тутовник ми взагалі забуваємо фразы власної пісні, це значно гірше, у нас легка паніка й мандраж, ми помітно тверезішаємо, але безвыгодный вплоть до кінця; публіка підказує слова, Бут перепитує: «Шо-шо? Та це моя персона знаю, а далі шо вслед за тем було?» — захоплений свист, ми їх таки завели, зала співає: «а человек можуть бути зовсім малограмотный такі!» — ти ба, на Харкові тоді знали українську мову, куди тільки та радянська влада дивилася...

Загалом назбирувалося близько півсотні повністю придатних речей, десяток з них у докорінно переробленому вигляді мав усі шанси знову стати шлягерами. Половину Марія вже співала, решту вивчить, следовать зиму їх обкатаємо, а держи роковини зробимо прощальний концерт і презентацію останнього альбома. Чому вона малограмотный хоче співати «Магдалину»? Роковини, гарне слово, впредь до речі, трохи по-сербському звучить, дивно, що й досі ніхто отнюдь не додумався назвати таково який-небудь рок-фестиваль. Якось воно буде. Ще Бут визначив колись нашу конфесію — «якось-воно-буддисти», потім хтось перейменував нас сверху буттистів... але ж Воцині пальці, а реклама, а сукні с целью Марії, а світла, транспорт, наші добиті інструменти!

І тоді втрутилися боги: в Марію накинула оком агенція зі славетних чотирьох літер. Два мініатюрні, шизофренічно охайні японці запропонували укласти контракт, мол роїлося від ніколи отнюдь не бачених нами на такій кількості нулів, а пункти зобов’язань малограмотный вміщалися получи десятьох сторінках. Спочатку вони, природно, хотіли нас позбутися, забравши собі одну Марію безотложно з авторськими правами бери Бутові й мої пісні, однак Марія сказала тихе «ні», вона співатиме виключно з нами або отнюдь не співатиме взагалі, і вследствие тиждень Країна Вранішнього Сонця, безперервно посміхаючись та задоволено похитуючи головами бери признак згоди — Будда їх знає, що вони немного погодя думали насправді, — підписала угоду з усім «Островом Лесбосом», а ще помощью тиждень мы вперше на житті тримав у руках власний “Fender Jazz Bass”, сто п’ятнадцяте изумительный світу, мрію кожного порядного бас-гітариста.

І пишущий эти строки знову відчув себя порядним бас-гітаристом.


З


За черговим дзвінком мені відчинили троє Стученят" одразу, біляві і кирпаті копії Інки.

— А мами нема дома! — повідомили вони.

— А тато?

Стученята перезирнулись.

— А ви бухати прийшли? — поцікавилося середульше.

— Ні, автор этих строк прийшов поговорити.

— Тоді заходьте, він отам, здихає. А ми російського розвідника зловили! Показати?

Під вішалкою блимав очима чорнявий кіндер, міцно прив’язаний телефонним кабелем впредь до пральної машини.

— Він по-нашому малограмотный вміє! Ванька, скажи: «цяця».

— Цаца.

— От бачите? Він хоче получи и распишись нас микрочастица кинути!

— Піть хачу, — простогнав чорнявий. — Памагітє!

Мені следовательно отнюдь не в соответствии с собі. Я підійшов ближче, щоб відв’язати малого.

— Е, ні! — запротестували Стученята. — То він придурюється, хоче отворотти-поворотти перед Москви втекти.

— Піть хачу, — продовжував скиглити полонений, зневажливо міряючи мене поглядом. — Дайте мнє водкі!

— Чули? Вони вне водкі здихають чрез дві хвилини п’ять секунд, ми засікали. Сашко, принеси йому водкі!

Найменше Стученя метнулося получай кухню, націдило з крана повний кухоль води і сповненим милосердя жестом почало заливати росіянинові во пельку. Той похлебтав-похлебтав, зробив гучну відрижку і пожвавішав.

— А тіпєрь, хахли, асвабадітє міня! Бо пишущий эти строки пазваню прізі-дєнту, дак возлюбленный позове Кітай і Газпром, дак вы тута места будіт мало.

— Ага, розігналися. Як він погукає Китай, ведь ми покличемо всю нашу шару і закидаємо вам натом! По саму Рязань!

— Фі, нє баімся ми вашого ната! У нас єсть газ. Сікрєтний.

Газ — це серйозно. Українці почали чухати потилиці.

— А ми, — нерішуче пропищало найменше, — невыгодный дамо вы водкі! Тоді вы усіх білка вхопить, от.

Я дістав із сумки коробку цукерок, подав старшому:

— Діли держи всіх.

— Спасибі, — сказали судді і військовополонений, а моя персона пішов до самого Стукової кімнати, щільно причинивши двері.

За дверима во усій зловісній красі вигулькнуло Пекло. Посеред Пекла лежав Пекельний Матрац, а бери ньому досмажувалося тіло напівдохлого Мінотавра, що віддалено нагадував Стука. Через неукоснительно визначені інтервали на його голові озивався вібродзвінок. Тоді Мінотавр перелякано здригався і обережно скреготів зубами. Біля Пекельного Матраца стояли сякі-такі жертвоприносини аборигенів: майже повна пляшка «Поляни Квасової», чотири картоплини во «мундирах», кілька сигарет і запальничка. Мінотавр зачудовано дивився получи и распишись стару афішу «Острова Лесбос» і жалібно мукав. На мою появу він ніяк далеко не від-реагував.

— Ну, це класика, — промовив я, сідаючи получи и распишись підвіконня. — Добрий день, Стук.

— Я з-д-х-а-ю...

— І коль ж ти нарешті здохнеш? — турботливо поцікавився я.

Мінотавр ображено глипнув червоними запухлими очицями, спробував відвернутися вплоть до стіни.

Йому це отнюдь не вдалося. Пекельний Матрац безбедно робив свою пекельну справу.

— Інк вткл. Малих для мн лшл, — поскаржився Мінотавр мовою, схожою держи чеську.

Це також була класика, сам по мнению себе із радикальних маневрів у розгалуженій і поліфонічній тактиці Інки. Коли Стук пару тижнів безвыгодный міг вийти із запою, вона обманщик його і малих напризволяще, втікаючи вплоть до мами во сусіднє містечко. Ситуацію контролювала її подруга, яка щовечора доповідала оперативну обстановку за телефону. На другий-третій табель у Стука спрацьовувало реле батьківської відповідальності, він починав варити хлопцям їсти, відвозив їх накануне школи й дитсадка, мимохідь потрапляючи на реал.

Але цього разу реле воочью безграмотный спрацювало.

— У тебе немає випити? — Мінотавр перейшов получи и распишись загальнозрозумілу українську мову.

-Є.

— Налий мені трошки.

Він випив горілку і знову ліг. За хвилину погляд став притомнішим. Пора було починати.

— Стук, у мене хрінова новина.

— Яка?

— Японці скликали збори.

-Ну.

— Вони пригрозили розірвати контракт.

— Брешуть. Вони кайфують від Марії.

— Вони домоглися твого виключення.

Запанувала така тиша, що можна було чути, як жовтіє

кленок ради вікном.

— І ви проголосували? — Стук підвівся получай лікті.

— Так, друже. А що нам лишалося?

— Ви ж могли сказати, що автор этих строк хворий!

— Ми вже двічі це казали. Ти неуд тижні малограмотный ходив получай репетиції. Через три дні концерт у Луцьку, потім Рівне і Хмельницький. Ми ставили фанеру, скільки могли, але вони заявили, що підписали угоду з живим перкусистом, а никак не з комп’ютером. Вони принципово отнюдь не доганяють таких речей, як запої, ти ж знаєш.

— І Марія проголосувала?

— Марія, як завжди, сказала «ні». Але ми сказали «так». Ти більше невыгодный пипка «Острова Лесбос». Ну, нічого, нічого, старий, далеко не переживай ти так, знайдеш собі якусь іншу роботу...

— Я більше безвыгодный член, — пошепки повторив Стук. — А ви, значить, члени... Які ж ви тільки чле-е-ни...

— Стук, невыгодный заводься. Тобі крестины поїхати зі мной і підписати розрахунок. Що ти відмовляєшся від контракту. Ну, прямо-таки формальність. Там тобі трохи крапне, баксів тридцять, для перший время вистачить.

Стук рвучко сів получи и распишись Пекельному Матраці.

— І-у-у-ди!

— У нас отнюдь не було іншого виходу.

— Ви ж знаєте, що Інка держи біржі, вона вже рік малограмотный працює! У нас троє малих! А тепер іще й я?!

— У кожного свої проблеми. Воца вже знайшов нового барабанщика. Тобі надобно підписати...

— Я підпишу. І намалюю. Я намалюю вас ніч. Ви такої ще безграмотный бачили.

Стук схопився получи ноги, почав одягати джинси. Він одягнувся после сороковник п’ять секунд, як відмінник бойової і політичної підготовки во радянській армії. Підбіг по дзеркала і бесчеловечно розчесав настовбурчене волосся, що стирчало нате всі боки. З гребінця посипалися зубці, він швиргонув його на кут.

— Якби жив Бут, він би цього безвыгодный допустив, — Стук навстіж відчинив обидві половинки вікна. Кімната одразу потонула на пахощах осіннього листя. У Стука гарний роща унизу.

— Хтозна. Бут ніколи неграмотный мав справи з японцями, — позіхнув я.

— Чого ти триндиш при помощи кожні п’ять секунд «японці-японці»? Та це ж ви, блін, мудота, гірша после будь-яких японців і папуасів! Ви ж проститутки, розумієш, легкодоступні вокзальні проститутки! Ми двадцять років лабали разом, гуртом їли, пили, срали, співали — і на результаті ви загнали Стука вслед за тридцять баксів!

Я зліз із підвіконня, взяв сумку.

— Горілку тобі лишити?

— Горілку?!

Стук вихопив у мене недопиту чвертку «Мягкова» і вона полетіла у вирій.

— Поїхали. Я вас единовременно влаштую Кобо Абе і Йоко Оно. Я вы тама усіх сраку поставлю, с налету з японцями, філіппінцями і коринфянами.

Тамуючи сміх, ваш покорный слуга закашлявся.

— Щоб ти, падло, уходим протягнув накануне вечора, — від усього серця поспівчував мені переконаний християнин Стук.

Якби автор этих строк вивів з кімнати зграйку покемонів, Стученята здивувалися б менше.

— Сашко, бігом умиватися, — скомандував Стук мізинцеві, замурзаному цукеркою. — Ванька, ступайте додому, ти й таково здесь цілими оглянуться далеко не успеешь товчешся. Сергій, чистити картоплю, оту зелену каструлю — з горою. Максим, бігом поперед тьоті Наді, позич десятку, купиш чотири пакети молока, двойка батони і пачку масла. Обережно от дорогу, безвыгодный так, як минулого разу. Все. Я живо приїду.

Через півгодини поперед студії влетіло торнадо.

— Маріє, — закричало воно з порога, — спасибі тобі, дівчинко, ти справжня людина, сонце, златой телец і небо. А тепер мерщій іди кудись бери каву, ибо тобі такого невыгодный можна чути, ти ще мала і чиста! Я одновременно говоритиму з цими дядями относительно трахання! Де ті задристані японці?

Марія зняла навушники, запитально глянула получи Тузіка. Той скрушно зітхнув, дістав із нагрудної кишені п’ять гривень:

— Купи йому, не поминай лихом ласка, пористий, він такий любить.

Марія щезла.

— Так, — із садистською насолодою мовило торнадо, — а тепер, дяді, слухайте мене дуже уважно і шанобливо. Тузік, ти — підар. Старий, жирний, продажний підар. І ти, Воца, підар на окулярах. І ти, — ураган крутнулося бери одній нозі, ткнуло мене пальцем на груди, — також підар!

— Ну, ні хріна собі заявки! — багряна Тузікова толстяк почала вилазити з-за пульта. — Та автор этих строк тобі сразу яйця повідкручую, алкашня ти пухла!

— Це ще издали неграмотный все. Де ті довбані японці? Мало того, що ви три підари, в таком случае ви ще й лохи драні, японські підстилки, затички і підтирки, і автор этих строк щасливий, що більше ніколи во житті малограмотный побачу ваших підара... Маріє, аз многогрешный ж сказав: іди получай каву! Я тільки-но почав!

Марія віддала мені плитку пористого шоколаду і підійшла накануне загратованого вікна.

— Там така гарна осінь надворі, — посміхнулася вона поперед всіх, — Ходімте кудись погуляємо.

Я зняв обгортку і відламав запашний шматочок.

— Хочеш? — дружелюбно запропонував Стукові.

Той сахнувся від несподіванки і бедно никак не впав. Але вже

запідозрив нечисте.

— Ви?.. Ви мене... як останнього піонера... купили?

— А ти думав — продали? Навчальна тривога, єфрейтор Стук. Ти діяв згідно зі статутом і своєчасно прибув бери збірний пункт. Командування висловлює тобі подяку. Наступного разу следовать такі пустословие мы тебе задушу базисная точка цим кабелем. Не подивлюся, що во тебе троє дітей, — Тузік знову вмостився вслед пультом.

— Ти виграв, — здогадався Стук.

— Еге ж, — сказав я. — Ти сьогодні напрочуд кмітливий. І жвавий.

— Наступного разу, — сказав Воца, — по тебе вже ніхто неграмотный поїде, зарубай собі получай носі. Ти задовбав, Стук, ти вже всіх нас дістав, розумієш?

— Зав’язуй з кіром, старий, — сказав я. — Від сьогодні.

— На скільки зав’язувати? — спитав Стук, невыгодный дивлячись ні получай кого.

Ми перезирнулись.

— На неудовлетворительно роки, — озвався Тузік. — До кінця контракту. А тоді хоч залийся, очі б мої тебе вік отнюдь не бачили.

— Два роки — забагато, — завагався Стук.

— Нічого, потерпиш. Зате потім влаштуєш собі такий дембель! Мілу Йовович запросиш, Брітні Спірз... А чого ж, гарні дівчата, з такими й випити невыгодный гріх...


0


От еще й зима. Повертаємось додому, на автобусі тепло, туманно й затишно. За вікнами пролітають перші бузкові ліхтарі нашого міста. Ніжні мережива чорних яблуневих віт у порожніх садах, безлюдні вулиці й майдани, замкнені крамниці з осяйними вітринами, трамваї нате Привокзальній — все, всё-таки завмерло, благоговійно очікуючи снігопаду. А малим Стученятам сняться нові санчата і пахучі подарунки від неосяжного, наче от дядько Тузік, святого Миколая. Там если оптом шоколадок і апельсинів! іграшкова залізниця! КОМП’ЮТЕР, паца! Чаклунські погляди з бігбордів, жовтогаряче й аметистове навіювання, довічна прикутість предварительно метрової пачки сигарет. Це викликає співчуття. Мабуть, саме такі почуття провідують безсмертних, если вони дивляться получай нас: вищий экая досада предварительно знико-мих істот, милостиве всепрощення. Адже всё-таки мине як сон; адже це і є дремота — кольоровий, запашний. Тут сміються і плачуть, переживають непомірні страждання або екстатичні насолоди й веселощі, а прокинувшись ізвідси — забувають, забувають, забувають оборона облудні марення. Втім, хіба ради всі? І чи такі вже вони облудні? Як пахла та синодик «Дванадцять місяців», подарована мені мамою в Новий 0968 рік! Які сині сніги, солодкі, ніби цукор у грудках, удвічі вищі из-за мене, лежали тоді довкола!

І годівничка, прилаштована нами получай яблуні навпроти спальні, хіба облудним був її жовтий, дитячий колір, хіба ілюзійними — синички, і золоте пшоно, і білосніжний кришеник сала, яким вони ласували в соответствии с черзі, хіба моя персона забув усе це? Чи забуду? Адже загубити котрусь із отаких золотих і солодких, запашних подробиць означало би зрадити й загубити себе, зрадити крихітних пташок, загубити вічно безневинну душу... Ці дивні передноворічні дні, если во голову приходять невагомі, як сніжинки, думки, отакі пестливі спогади — ради наші ялинкові прикраси, що супроводжували сім’ю во численних переїздах, зелені, сині, дзеркальні кулі, розкладені для пухнатій ваті, вони полюбляли магічні перетворення — овва, оце ніс у мене став! а очі, очі! вузькі, китайські, хитрющі... а все кімната вигнулася луком! а во ній — крихітна віддзеркалена ялинка, і злива сріблястого дощику, і натхненні пахощі живиці, і блискуча, гостродзьоба, діамантова бурулька нате верхівці! А ще во нас була зелена скляна шишка, і рожевий грибок-сироїжка, і, здається, білочка... ні, в таком случае цукерки «Білочка», найсмачніші бери світі ласощі, з горішками, тепер таких отнюдь не вміють робити, моя особа перевіряв. І велетенські, наче триб від трактора, чорні платівки, їх протирали червоною плюшевою штучкою — мол вона поділася? — ставили получи програвач радіоли (таке ніжне слово! віола, матіола, радіола...), натискали крайню ліву клавішу, що нагадувала квадратний зуб, спалахував смарагдовий індикатор — і Том Джонс починав співати «Ділайлу»! Це возьми 08-й швидкості; а через если пересунути повзунок получи позначку 03, ставало лячно, ибо Том Джонс починав варнякати товстим замогильним голосом. Краще робити навпаки: брати маленьку платівку, розраховану держи 03 оберти вслед хвилину, — і запускати її возьми 08-й швидкості. Тоді співаки оберталися крихітними бабайожками, які хвацько виспівували свій улюблений гімн тонесенькими, як нитки, голосочками, жестоко кваплячись после цигиканням оркестру чортиків... Чого ми стали?

Знічений водій повідомив, що во нього проблеми З ДВИ- І гуном. От тобі й маєш. А эдак солодко дрімалося... Хтось j викликав таксівки і вслед чверть години вони вже блимали j мандариновими вогниками біля автобуса. Я взявся від- j провадити Марію. Вона скопидом возьми краю світу, во забутому j Богом спальному районі. Марія сіла попереду, ваш покорный слуга ззаду, \ з-під її білого пухнатого картуза стриміли дві задерику- | ваті кіски, і моя особа згадав Світлану, найчарівнішу получай нашій j планеті дівчину з 0-А класу. Вона також була чорнява, " з отакими-от косичками, вслед які нестерпно хотілося поеми- ; кати. І ваш покорный слуга знову почав куняти, а їхні імена мінилися, міня- ; лися, переходили одне на одне. Спочатку Марія стала" ; Світланою, потім Міланою, згодом Світлиною, Магдалиною, Богданою, Інною, Аліною, чомусь Олею, мы втратив > їм лік, зачудовано споглядаючи прохождение задерикуватих косичок, сполохи полярного сяйва сірих, синіх, карих і чор- ; них очей, самозабутнє пурхання екзотичних метеликів вуст. Вони всі були різними, але водночас одною-єдиною І дівчиною на довжелезній білій шубі і пухнатому картузі, І яка сиділа в передньому сидінні, слухаючи “All my love”, j її співав Бут, ні, “Led Zeppelin”, але Бут її теж колись ’ співав, вправно жонглюючи барвистими ялинковими Î прикрасами, тільки ж здесь ми знову зупинилися! !

— Я хочу трохи проіулятися, — сказала Марія. — А ще j моя особа хочу пити.

Ми зайшли вплоть до нічного бару і взяли собі апельсинового , соку. На мініатюрному столику во куті стояла мініатюр- і нате ж таки ялинка, палала червона, як юний тюльпан, свічка, і после сиділо дві дівчини. Вони впізнали Марію і підійшли " накануне неї вслед автографом.

— Бачиш, — сказав я, — тепер ти справжня зірка. Тебе всюди впізнають. Навіть уночі. Скоро далеко не даватимуть пройти. На руках носитимуть. Краще купити авто. Вмієш водити?

— Вже вмію. Але спочатку автор мушу купити квартиру. Ближче давно центру.

— То ради чим затримка?

— Я малограмотный маю коли! Бабуся сказала, що невыгодный пускатиме мене додому. Бо моя персона постійно повертаюся во такий час, як тепер.

— Вона во тебе дуже стара?

— їй 04. Я найняла їй няньку, потому что вона зовсім немічна. Я боюся, що вона відкрутить голубое топливо і невыгодный підпалить його. Або піде з дому і забуде, мол живе. Або щось таке. Вона постоянно забуває.

— Але давно будинку престарілих ти її никак не віддаси.

— Ні, звичайно. У мене більше нікого отнюдь не лишилося. Вона весь дитинство лякала, що віддасть мене во дітдом. Або у військове училище! А тепер самоё лякає себе, що ваш покорнейший слуга її віддам.

— До військового училища?

— Не адью такий противний. Вона хоче бути чемною, але... Ходімо?

На свіжому морозяному повітрі под лад з вуст пахне апельсинами. Під ногами хрустить дзеркально-чорний льодок. Далека музика самотньо лунає серед ночі, когось шукає, когось кличе, оборона щось нагадує, мандрівна арфа, віщий сон. Так само було минулого тисячоліття, коль ми поверталися з танців, і ця вічна супутниця витала надо іншими зимами, надо іншими дівчатами, відлунюючи ніжним апельсиновим холодком і твердим знанням, що ми народилися назавжди, якщо можемо слухати і грати вал таку запашну музику, а наші дівчата вміють стержень приблизительно запаморочливо заплітати чорні косички, шалено метляючи ними на танці.

— Ти безграмотный сердишся, що автор забрала тебе з теплої машини?

— Ні, — здивувався я.

— Мене ще во автобусі замлоїло. Я смоктала льодяник, а він неграмотный допоміг. Я круглым счетом хочу надихатися! Ми тільки те й робимо, що сидимо на помешканнях. То на студії. То на автобусі. То во залі. А ваш покорнейший слуга беспричинно хочу побачити сосни!

— Зима, Маріє. Влітку почнуться стадіони. Гори, ліси і ріки...

— Я ще ніколи никак не співала возьми стадіоні.

— А на Стрию?

— А, хіба ведь стадіон... Пам’ятаєш, яка злива накрила нас тоді? І Бут бігав босий по части калюжах... Дивися, зорі!

— Волохаті такі. Тут маловато ліхтарів. І вікна всі темні. Добре видно.

— Наші набросок приблизительно лунають... Наче Тузік увімкнув реверберацію; а спирт — Кассіопея.

— Молодець. Ти справжній астроном.

— А ти — гастроном.

— А дескать Чумацький Віз?

— Ну, це всі знають. Мені отнюдь не подобається ця назва. Велика Ведмедиця краще. А чому планети мають латинські назви? Меркурій, Марс... Ти вслухайся: Ве-не-ра. Дикі асоціації. Венера-фанера. Чому нема зорі Ісуса або сузір’я Апостолів? Або хоч би тобі манюсінької туманності Магдалини? Чому полишалися язичницькі назви? Кажуть, християнство панувало дві тисячі років! Як но воно панувало? Невже їм було ніколи перейменувати зорі? У нас спирт одразу Суворова сверху Сахарова перейменували... Ве-не-ра! Одразу диспансер держи думку спадає.

— Я далеко не знаю, Маріє! Ти таке питаєш... чудне. Якби від мене залежало, ваш покорный слуга перейменував би Венеру сверху Марію.

— То перейменуй! Ну, прости-прощай ласочка, перейменуй хоч трошечки! Вона така ніжно-зелена, коштовна... як если «ізумрудна»? Ага, смарагдова. Вона беспричинно рясно ряхтить! А довкола повільно падають зоряні дощі... Ну, яка з неї Венера? Зразу ж видно, що це — Марія! Марія Магдалина!

Я засміявся. Вона теж. Заплескала теплими рукавичками:

— Гарно автор придумала, правда?

— Ти хвалько.

— А ти буркун. Міг би й своевольно додуматись, як її насправді звати. Боже мій, диви: сніг!

Із зоряних небес повільно точилися поодинокі сніжинки. Одна тут, друга — там. Незвичні, потойбічні, кристалічні послання, зимові пелюстки, страхітливо тендітні і красиві.

— Бачиш, сніг іде? — прошепотіла Марія. — Перший-перший сніг.

Вона стала навшпиньки, підняла обидві руки, вітаючи неземних гостей. Її молитовна поза, обличчя, приголомшено і благально задивлене во нічні безодні, нагадали мені щось безмежно й невимовно дороге, казку якусь стару, чи фільм, а може, ікону, дескать где-то само падав магічний лапатий сніг і дівчина тягнулася вплоть до зірок. А може, так була мелодія і тепер ваш покорный слуга бачив цю мелодію наяву, як єдину протяжну ноту «сніг», і на ноті цій сповна вмістилися ніч, місто, зима, до этого времени моє життя.

— А тобі никак не хочеться ловити сніжинки зі мною? — озирнулася Марія.

Я підійшов ближче і несподівано на себя пригорнув її. Дівчина м’яко випручалася:

— Не треба. Це зайве. Я хотіла, щоб ти ловив сніжинки, а никак не мене.

— Просто ти така гарна зараз, що ваш покорнейший слуга далеко не втримався. Як Марія Магдалина!

— Я знаю, — сказала вона, — моя особа знаю... І сніжинка гарна. І зоря. Доти, доки вплоть до них безвыгодный торкаються. А коль торкаються — диви!

Марія хукнула держи сніжинки во своїй рукавичці. Вони здригнулися і перетворилися держи дрібний блискучий бісер. Мабуть, у мене був накануне того ошелешений вигляд, що вона дзвінко засміялася, метляючи для всі боки косичками, а потім знову стала навшпиньки і обережно поцілувала во губи.


0


Незабаром Тузік привів нового клавішника. Цього року Аркан закінчив консерваторію і тинявся кроме роботи, перебиваючись випадковими халтурками соответственно театрах. Він був професійнішим после самоука Бута, ми це зразу визнали, але малограмотный більше. «Хай набирається досвіду, він себя ще покаже», — поблажливо пробурчав Тузік. Навесні вийшов альбом, присвячений пам’яті Бута, він складався як з концертних, где-то і зі студійних записів, і розійшовся после лічені тижні, а ми якось одразу і всі відчули, що видихаємося. Ми продовжували старанно відпрацьовувати концерт вслед за концертом, із дедалі більшою огидою переконуючись, що граємо неталантливо й фуфлово. Тобто з технічного боку однако виглядало досконало: нові інструменти творили кришталево чистий саунд, Стук издревле вже відмолодився, Воца, який тепер ходив бери дорогі масажі і мастив цыпки чародійними кремами, позбувся хрускоту на пальцях.. Ми досконало грали неживу музику! Все из чего явствует якимсь гумовим — струни, клавіші, пальці, чемні аплодисменти і туго набиті зеленими грошима конверти. «Ви перетворилися сверху “Острів Зомбі”, — допікав Тузік, — хто вы эдак стерилізував? Чесне слово, доведете мене, куплю кіло кокаїну, примушу кожного нанюхатись давно поросячого вереску! І тебе, Маріє, малограмотный смійся! Може, хоч тоді полізете в стіни. А слідом і ваша відморожена публіка, трухляки ви такі! Стук, що з тобою? Якби Міла Йовович почула твоє боязке цяпання, вона негайно проміняла би тебе держи Надольського з “Плачу Єремії”!» Стук, позбавлений вогненної води, неохоче огризався. Він більше малограмотный засинав из-за барабанами, палички невыгодный випадали з рук, металеві тарілки безграмотный літали по части залі на гострому приступі щастя, які можуть бути претензії? Ми грали согласно правилам і злагоджено, ніхто безграмотный лажав, Марія невыгодный дерлася туди, куди її ніхто безвыгодный просив, і баритон її жодного разу безграмотный зірвався й отнюдь не сів. Ми з біснуватою арифметичністю виконували пункти взятих держи себя зобов’язань, нам гарно платили вслед це. Менеджер, яким • : нас нагородили японці («наче трипером» — уточнював Тузік), був задоволений, розгортаючи дедалі агресивнішу РІІ-кампанію з незліченними інтерв’ю, добродійними акціями, інформаційними приводами; зали совершенно щільніше натоптувалися людом, нас знову почали впізнавати получай вулицях.

Але ми добре знали, що зовсім недавно, вже далеко не згадуючи для буйну молодість, музика «Острова» була несравнимо живішою, хоч і грали її прежде двома сотнями слухачів сверху роздовбаних інструментах; вона мала сирувату, кострубату фактуру, Вона збивався і фальшивив, Стук випереджав мене, а аз многогрешный спізнювався, Марія никак не вміла дихати і приблизительно далі, однак нате котромусь містичному такті заводився Бут, слідом моя особа або Воца, і в единственный прием ціла зала займалася феєричним драйвовим вогнем, у якому безслідно зникали наші вади. Після виходу двох наступних альбомів Святий Дух покинув нас остаточно, язики полум’я більше безвыгодный танцювали по-над нашими головами, хворі — неграмотный зцілювалися, мертві — малограмотный воскресали, публіка сиділа тихо. Ми потай ненавиділи следовать це безраздельно одного, ненавиділи Марію, японців, чемних і порядних, як манекени, слухачів, щоразу йдучи получай сцену, наче держи заріз. Це «те саме» коїлося во Тернополі і на Івано-Франківську, неподоланний гумовий ледник оточував нас зусібіч, усюди, ми возили його з собой і во собі. їздили ми тепер двома просторими автобусами, бряцание і світло замість нас тягали й розставляли четверо найманих робітників, якими хвацько командували Тузік і майстер світла Петрович, нашими залами тепер літали сніги, метелики, сині птахи і червоні пси, для сцені клубочилися барвисті дими, згоріло б воно безвыездно по цурки, думали ми, ці брехливі дими, ілюзійні метелики, срібне листя і золота трава. Коли ти безвыгодный вмієш більше розпалити живого вогню, такі дитячі забавки тільки виводять із себя — і ми замуровувалися дедалі глибше у приватних гумових штольнях, досхочу мріючи после этого ради втечу. Як і завжди у таких випадках, тримали нас вкупі тільки гроші. От оце й було найстрашнішим.

Те саме чигало получай нас у Львові. Ми мелочно определённо відбринькали першу частину й пішли пити свою зомбі-каву. Всі, навіть Тузік, мовчали. Марія гортала глянцевий дневник зі своїм портретом в обкладинці, вона їх терпіти неграмотный могла. Стук нервово рвав серветку. Воца масажував пальці. Я вийшов надвір випалити сигарету. За парканом юрмилися наші слухачі. Вони також палили і обмінювалися враженнями. «Смурнятина, — почув я, — вони кроме Бута пса варті»; «Солістка загальмована, затиснута, бери екрані вона виглядає краще»; «Програма стара, так ради моїх тата й мами»; «А автор этих строк читав, вони колись телевізори з вікон «Дністра» викидали»; «Я більше в них невыгодный ходжу, шкода бабок; а така проспект була!»; «Реклама — клама, може, нє?» Далі ваш покорный слуга отнюдь не став слухати, затоптав недопалок і повернувся накануне артистичної. Там витав фізично відчутний обычай важкого й безповоротного провалу. Марія зосереджено розглядала свої нігті, Воца — свої. Тузік механічно дожовував канапку, запиваючи її пивом. Стук лежав получай зсунутих докупи стільцях, заклавши щипанцы під голову і туповато дивлячись у стелю. Аркан слухав плеєр. Я хотів щось сказати, розрядити напруження, але всі одночасно подивилися получай мене з такою неприхованою ненавистю, що автор вдавився непромовленим словом. Опустивши голови, ми побрели получай сцену, підстроїли інструменти. Мене тіпала життєрадісна лихоманка; с ходу ми всеремось по мнению самі вуха. Цікаво, чи запаслися рафіновані галичани тухлими яйцями?

За двум набросок від мікрофона Марія зупинилася. Світло во залі нерезко згасало, прожектор вихопив її струнку постать у короткій чорній сукні. Вона підняла праву руку, вітаючи публіку, опустила її і замислилась. Унизу, во першому ряду преддверие сценою сиділо півтора центнера добродушного Тузіка. Склавши слонячі цыпки бери грудях, воно незворушно, наче яка японська Будда, дивилося в Марію. Грайте, хлоп’ята, співайте, дівчата, во мене однако чікі-чікі, мы всіх витягну, кожному затушую його лажу, на залі чудова акустика, давайте, созідайте, чорт би вам побрав з вашим зомбі-роком. Марія зітхнула. Вона більше невыгодный боялася Тузіка. їй кортіло заснути тут-таки, для голих дошках, у яскраво-блакитному колі прожектора. Петрович знічев’я пускав сценою легонький зелений туман. Зала насторожилась, відчувши щось непевне — може, поживу, може, загрозу витраченим в квитки грошам. Інколи публіка буває райським птахом, інколи — слоном, глухуватим возьми одне вухо. Подеколи вона стає гієною. Марія невыгодный хоче співати, зрозуміли ми. Вона неграмотный може себя примусити. Трапляються такі замасковані пастки на житті, если ти більше далеко не можеш виконувати остогидлу роботу, хоч би тебе вбили следовать це, хоч би тебе благали получи и распишись колінах, хоч би тобі платили відрами золота — далеко не можеш, і край, і тоді ти встаєш, виходиш, плентаєш незнайомим містом, вітаючись із незнайомими перехожими, питаєш у них, мол аеропорт, купуєш квиток нате літак і летиш ік такій матері. В зеленому тумані мовчки пливла маленька чорнява русалка, вслед нею бовваніли чотири нерухомі постаті, цебто ми; гарно перед бісиків, але ж вони сюди безвыгодный німе кіно прийшли дивитися. В залі почався ремст, насмішкувате кахикання, гучний шепіт, рипотня крісел. Хтось нетерпляче свиснув. Зараз вона розвернеться і пішки піде на аеропорт, відчули чотири нерухомі постаті, гарячково метикуючи, яку саме композицію можна було б почати, коль вона зникне, але хто нас стане слухати, вони вже достатньо злі, їх розчарувала перша частина концерту, а такої фішки з солісткою во другій нам ніхто безграмотный подарує. Вона стояла і боролася з собою, накручуючи неслухняне чорне пряжа сверху вказівний палець, потім розмотуючи його, потім знову накручуючи. Поруч зі мною, ради лаштунками, впевнено втрачав глузд выше- менеджер; він жестикулював, ніби циган-конокрад, спійманий для гарячому, коліна на нього тремтіли і стукали одне об одне, зала наповнювалася шумом, немов корабель з пробитим днищем — зеленою морською водою. «Острів Лесбос» воочью починав тонути, минало п’ять хвилин веселого концерту не принимая во внимание музики і співів.

І тоді зненацька озвався Стук. Він зробив отак: «тук-тук-тук. ТУК-ТУК. тук-тук-тук. ТУК-ТУК». Зала негайно принишкла. Марія стривожено озирнулася в

Стука — вона невыгодный знала, що це таке. Але це целых занадто добре знали ми. «Ля-до-ля-мі? ля-до-ля-мі?» — запитали мої пальці, перш ніж мы згадав насчет них, хіба ми утнемо це зараз? Так-так-так. ТАК-ТАК. Так-так-так. ТАК-ТАК, утнемо, невыгодный сумнівався Стук. «Добре, пацани, — щемко засвітилося один Воци, — тоді соше оп», — а його вже наздоганяв океанський торсион Арканового синтезатора. Задоволений Петрович безвыгодный пошкодував интересах нас могутнього пурпурового вулкана, з якого потекла масса жарких сліз і сердець, по-над сценою з криком метнулася зграя чорних птахів. Тузік охнув і кинувся по своїх кнопок і повзунків. Це був початок Бутової «Магдалини», пісні, яку двадцять років тому співала все країна, а сьогодні невыгодный пам’ятав майже ніхто.

І ми полетіли.

Марія стрепенулась, як птах у тенетах. «Магдалини» вона далеко не співала ніколи. То Бута соромилась, так оплакувала його, ведь розучувала інші пісні, а цієї, найтоншої і найсвітлішої, уникала як вогню, щоразу кажучи тихе «ні», ми ж отнюдь не наполягали. Тепер ми були безжальні, ми всі об’єдналися во зграю і примушували її зробити вибір: або лети з нами, або йди геть назавжди. Вона легко, ніби уві сні, ступила банан чертеж вплоть до мікрофона і, притуливши зимні долоні накануне палаючих щік, почала. «Там, дескать ти спиш одна, коси нічні розметавши получай білосніжній постелі, тіло своє обнявши сама...» — і во мене озноб побігли по мнению спині від її нового й незнайомого голосу, а зала раптом заревіла ООО!!! — наче вона всі ці двадцять літ проспала тут, нудьгуючи, тоскно очікуючи пробудження від своєї найбожевільнішої во світі пісні. Та ми вже були далеко, линучи целое вище й вище, оминаючи перші зірки, ніби сніжками, кидаючись метеорами. Марія знову відпустила себя для волю, а відпустивши себе, звільнила і нас, тепер нам хороше було летіти з нею. Вона эластично рухалася на невагомості, обганяючи заповільні зоряні вітри й дощі, поруч гребли ми, кожен зокрема — і всі во одному напрямку, нас воняло по Островів Блаженних, по-над якими низько висіла мовчазна зелена Зоря, і ті, кого безвыгодный получается после роки безпритульних вештань в соответствии с Землі, виходили нам назустріч, усі знайомі, усі — живі. Я бачив, як десь далеко-далеко внизу юнаки і дівчата схоплювалися з місць, бачив, як вони бігли, починали обніматися і танцювати, вони добре роблять, що танцюють, думав я, впевнено розтинаючи веслом хвилі смарагдового океану, вони добре танцюють, потому что ми справді граємо, виявляється, всё-таки беспричинно просто, сміховинно просто, адже ми це завжди знали, исповедь справді грати, справді жити, насправді помирати, «там, дескать міста зі снігу, поцілуй мене серед ночі, автор самотня і зовсім юна, ваш покорный слуга хочу...» — і якась білява дівчина заколотилася на істериці, деручи в собі блузку, а ще дві покотилися підлогою на незбагненно солодких судомах, вони билися головами об сцену, а хтось ридав безвыгодный своїм голосом, і приголомшений Тузік обхопив пульт обома лапами, щоб його безграмотный перекинули ці навіжені, вже напівголі дівчата, Господи, що з ними діється, пишущий эти строки такого ніколи безграмотный бачив, думав Тузік, перелякано дивлячись нате Марію, спокійну, як сніг, «хіба ти невыгодный знаєш? хіба ти невыгодный знаєш? ХІБА ТИ НЕ ЗНАЄШ?» — зачудовано питала й перепитувала вона, схиливши біле, як троянда, лице бери голе ліве плече і їй було беспричинно добре, як ніколи хуй цим. Тепер усе если добре, Маріє, думав я, краєм ока поглядаючи получай шестирукого Стука, він міцно тримав одразу шість паличок і вони мерехтіли, неначе велосипедні шпиці, потому что він мчав зі швидкістю сороковничек ударів после хвилину, це тільки отечественный Стук таково уміє, чванно думав я, більше ніхто — і побачив у залі Бута, він теж танцював з усіма, зовсім поруч, у формі курсанта, як тоді, коль його вигнали з військового училища і він далеко не мав дескать жити, а додому повертатися неграмотный хотів, і моя персона прихистив його во себе. Бут показав мені піднятий колоссальный палець, добре є, мовляв, прорвалися нарешті крізь гуму, тішуся вами. Він помахав рукою і Воца теж його побачив, і Стук, тільки Тузік його отнюдь не побачив, потому что він сидів спиною прежде зали, і Марія безграмотный бачила

Бута, потому что вона заплющила очі і летіла вже вся, від неї колами струмувало неземне світло, а по-над чорними косами стояла діадема, ореол, німб; і ми зі Стуком кивнули одне одному, зрозумівши, що побачили одне й те саме.

Цієї миті курсант вискочив получи и распишись сцену і ми одразу переконалися, що так ніякий никак не Бут, а стрижений на-нет субчик зі щурячими рисами обличчя, у джинсах і військовому кітелі. Він підбіг поперед Марії і рвучко простягнув праву руку. Зала зойкнула як одна людина. Марія хитнулася. Вона впала спочатку держи коліна, потім получи и распишись бік. «Это гипноз! Это наваждение, очнитесь! Она ведьма!» — закричав крыса , у мікрофон. Я висмикнув штекер і, держи пошевеливайтесь знімаючи гітару, побіг накануне Марії. Якісь хлопці притьма оточили щура, повалили держи підлогу і били ногами. Проходом давно сцени бігло багато людей. Марія лежала з заплющеними очима. Ліворуч, мол серце, стриміла планка фінського ножа. Люди кричали і бігли. Голосно. Дуже. Швидко. Так багато дівчат. Очі. Нафарбовані. Широко розкриті. Дуже багато очей, всі очі кричать. Вона притиснула праву руку по серця, ніби намагаючись висмикнути з себя металеву смерть. Заворожено дивлячись держи це тонке зап’ястя з вузькими і довгими дівочими пальчиками, пишущий эти строки раптом потрапив у пирушка самий день, коль Бут уперше привів її поперед студії і звелів узяти мікрофон. Я ще тоді намагався знайти слово, котре вичерпно пояснило би, як вона його взяла, — і отнюдь не знайшов, ибо її голос, переповнений справжньою любов’ю і невдаваним стражданням, примусив забути слова. А тепер це речение випірнуло з пітьми несвідомого і розкрилося, наче вранішня лілея, воно писалося «побожно». Вона побожно взяла праздник мікрофон, як неймовірно коштовну і тендітну річ, ламку, загрожену, ніжну — і водночас наділену божественною снагою та владою, здатністю розчакловувати обернених получай людей істот, повертаючи їх у самих себе. Люди кричали. Вона побожно взяла мікрофон, запитально зирнула сверху Бута, і він посміхнувся: давай, мала, починай собі нове життя, годі жебракувати во підземних переходах. Тоді вона побачила блискавично непродолжительный кліп, у якому просяяло все, що чекало для неї далі — і переповнені зали, і любовний шал та свист, і екстатичний порив істот, спраглих кохання, впредь до неї, впредь до єдиної нате світі Марії, до самого цих вузьких щік, ледь торкнутих рум’янцем, вплоть до чорних пасом, що вільно спадають для чисте чоло, перед цих тонесеньких брів і перед виразних, мов триденний місяць в квітневому небі, вуст. Може, тепер если чим заплатити из-за квартиру, подумала вона, і ще подумала, що можна если купити зимове коротайка бабусі, ибо те, старе, фіолетове, давай куди вже його вдягати, а ще подумала, що ми схожі получи и распишись справжніх музикантів, невыгодный якісь со временем лайдаки, з ними мені если добре, вони мене отнюдь не образять, подумала вона до сей времени це і багато іншого после одну мить, і мить та лежала тепер переді мною, безмежно коротка, як передчасно зупинена музика. І аз многогрешный підхопив її держи руки, притиснув впредь до себя щосили, і побіг сходами вниз. Тут неподалік станція «швидкої допомоги», моя персона жив у Львові, ваш покорнейший слуга знаю, мол це, в дальнейшем їй зроблять операцію, може, переллють кров, автор этих строк віддам їй кров, аз многогрешный весь віддам, усе, що треба, що тільки є во мене у цьому проклятому світі, і вони врятують її, ибо круглым счетом никак не можна, їй отнюдь не можна померти зараз. І сыны Земли розступалися переді мною, і голосили дівчата, оплакуючи свою Кохану, і прошивание з червоних крапель бігла вслід из-за мною, наздоганяла відлунням, где-то само задихалася і скрипіла зубами, час б поуже було кинути палити, бач, як задихаюся, і аз многогрешный намагався безвыгодный дихати їй возьми лице, щоб їй неграмотный тхнуло цим ненависним тютюном, а вона була такою спокійною, наче сонна троянда, зрізана для світанку, і була вона такою легкою, немовби перший сніг.

...Ідучи далі, пишущий эти строки постоянно прокидався і прокидався. Мене будив несамовитий пташиний щебет, букет свіжої кави, сліпуче світло червневого сонця. Я розплющив очі і побачив Бута. Він сидів для підвіконні з філіжанкою кави, палив сигарету.

— Але ти спиш, старий, — сказав Бут.

— Котра година?

— Вже в области першій. Будильник невыгодный допоміг. Коломия нині відпочиває.

— По першій? То ми проспали? Це ж смороду тепер буде...

Я схопився з ліжка, сверху якому спав одягнений. У кімнаті безвыездно було догори ногами. На столі стояла бикс з-під болгарського перцю, недопита пляшка горілки, ще дві порожні валялися під столом. У куті стояла гітара.

— Ти мені вчора третю струну порвав! — згадав я.

— От зануда, пишущий эти строки ж казав, що поверну цілий комплект.

— Бут, — сказав я, — аз многогрешный щойно бачив найдивовижніший дремота свого життя.

— Життя взагалі сон, — відказав Бут. — Може, підемо получай пиво?



ДОСВІД КОРОНАЦІЇ повість

їй це дибне це літне заснуле кіно

мол біжать дощові і ромашкові титри

дескать Волосся її мов сумне знамено

шумить уночі бери зеленому Вітрі


їй нужда початись щоб мати кінець

їй потребность Вернутись з німого полону

під вечірніх пташок полохливий

вінець під зів’ялого листя непевну корону

                                                                     Григорій Чубай

0. Ніч получи заставі


«Треба втікати на гори», — сказала вона сержантові. Сержант недобре посміхнувся, сплюнув кудись убік і знову пішов телефонувати. Суцільна пітьма була темно-фіолетовою, а неудовлетворительно ліхтарі на ній — сліпучо-білими; може, це було гарно, але Оттла вже далеко не мала сили. Вона сіла біля каштана і задрімала під шелест листя. «Бойове спорядження піхоти, — крутилися на її голові слова, десь почуті або прочитані, — так, бойове спорядження піхоти і сьомий взвод, так, дисциплінарні стягнення і обстановка, наближена до самого когось обстановка, так, ради арматурою вони никак не сховаються... » Десь у горах стріляли; знову вийшов сержант, прислухався впредь до пострілів і позіхнув; радіо біля казарми передавало котрусь із опер Доніцетті; загалом це була дуже неспокійна ніч; лычка подивився получи каштан і подумав, що він би її трахнув, і взув би, і виграв, але лычка боявся зарази, поперед того ж дзвонив телефон; «нарешті, сука», — по зрелом размышлении лычка і побіг досередини; сволочь повідомила, що бензину никак не дали, библиобус приїде тільки вранці, а потім поцікавилася, чи малограмотный з’являлася там, у них, — тут, у нас, — дівчина шістнадцяти-сімнадцяти років з довгим золотистим волоссям, ну, щось такого, доганяєш, звати її Оттла, Оттла її звати, її звати Оттла, її Оттла звати, звати Оттла її і вона дочка генерала Д., вона вчора втекла з дому і півгарнізону знову в ногах —?; «є тута одна, — сказав сержант, — туди просилася, дурна якась, автор послав її, сука, спитаю зараз, як її звати»; він поклав рурку получи и распишись стіл і побіг під каштан; «як тебе, су..., звати»; вона скрикнула, розплющила очі. «Оттла», — сказав сержант; «що», — сказала вона, «Оттло, іди вплоть до телефону, тама тебе твій тато чекає»; вона слухняно підвелася і пішла давно КПП, але в дальнейшем нікого неграмотный було і вона з великою підозрою подивилася бери сержанта, який, придуркувато і до сей времени одно недобре посміхаючись, подав їй рурку; «слухаю, Оттла», — сказала вона і довго слухала те, що їй говорили, а потім сказала: «Добре, ваш покорнейший слуга чекатиму, бесчинство папаша неграмотный хвилюється, даю», — і віддала рурку сержантові, який теж слухав дуже довго і дуже уважно, а потім сказав малограмотный своїм голосом «йосць», поклав рурку і сів вслед стіл, уникаючи дивитися во бік Оттли; «добре, що ваш покорный слуга її отнюдь не трахнув, — думав сержант, — кому сказати, генеральська дочка, сука, якби ваш покорнейший слуга її взув, мене ж розстріляли б і повісили, ні, є все в дальнейшем хтось для небі, що б нам далеко не казали на школі і бери політзанятіях», і він з ненавистю глянув нате Оттлу, але та вже примостилася получи и распишись тапчані, спиною накануне нього, і міцно спала; чауш узяв шинель, вкрив дівчину з головою і пішов геть; тепер сделано він сидів під каштаном, слухаючи, як шелестить листя, краєм вуха вловлюючи клапті останніх вістей, що долинали від казарми, прислухаючись, чи малограмотный дзвонить телефон, і всегда ще отнюдь не во змозі повірити на неймовірне своє щастя, — во те, що він безграмотный виграв її, що йому безграмотный дуже й хотілося і дуже й далеко не хотілося, і хотілося малограмотный дуже, і безвыгодный хотілося дуже, що круглым счетом вчасно задзвонив вертушка і що вона, сука, виявилася дочкою генерала, сука, Д. Доньці самого, сука, Д., Оттлі, снився тим в некоторых случаях сонячний сопотський мол, безліч лебедів у холодній балтійській воді, вони переверталися смішними лапами догори, а получи и распишись обрії стояло кілька військових кораблів, які безшумно і водночас стріляли в области гігантському дракону, що поволі наближався перед молу; «він но мене з’їсть», — подумала Оттла на сні, але їй неграмотный було страшно, тільки дуже цікаво і с налета з тим якось солодко-солодко; з кораблів продовжували стріляти, снаряди вибухали вже зовсім вблизи від неї і від дракона, але він спритно пірнав під воду, а вона снарядів малограмотный боялася, тому що її тато був гендиректор Д.; «тато» — смішне слово, вона зовсім новобрачный десь його чула, але де? Оттла озирнулася і побачила Райнера Марію Рільке сразу з Лу Андреас-Саломе. «Он як, — подумала вона, — нужно оборона щось у них спитати, вони все-все знають, а помощью неї навіть Ніцше здурів»; «скажіть, одним духом червень? » — не принимая во внимание зайвих церемоній звернулася вона до самого них; «червень, червень», — закивали головами Райнер і Лу; «а чому ж тоді приблизительно холодно? » — спитала Оттла, намагаючись стримати зростаючий внутрішній трем; «тому, що разом тисяча вісімсот дев’яносто восьмий рік, дівчинко», — люб’язно пояснила їй Лу; «неправда! » — вигукнула Оттла; насправді ж це легко пальто упала додолу й Оттла прокинулася.

Вона прислухалася впредь до голосів знадвору, — так, це папаша розмовляв з учорашнім сержантом; рожево-зелене повітря ради вікном, червень, її знову спіймали, неужто і плювати, може, вона самочки цього хотіла.

— І тоді вони припинили стрілянину?

— Так, пане генерале.

— Гм... ну, гаразд, хоча й дивно. Ти хоч трахнув її?

— Ні, пане генерале.

— Гм... Теж дивно. Ну й дурний, богослужение було трахнути. Щоб знала наступного разу...

— Так, пане генерале.

— Гм... здається, ти отнюдь не такий поуже й дурний. Добре, скажеш командирові роти, що ти вже старший сержант. Або ні, ліпше мы записочку йому напишу...

— Так, пане генерале.

Генерал Д. дістав з машини планшетку і почав писати записку, малограмотный звертаючи уваги держи заспану Оттлу, яка вийшла з КПП.

— Могли б і тихіше триндіти, горлаєте нате цельный кордон, наче хтось вам ґвалтує, — сказала вона.

— З тобою если окрема розмова, — сказав генерал. — Сідай ззаду.

— А автор этих строк хочу спереду.

— А моя особа тобі сказав: ззаду. У тебе й таково усе спереду.

— Тоді ваш покорный слуга отнюдь не їду.

— Дістанеш. Втім, ти й в такой мере дістанеш.

— Плювати, — сказала Оттла і сіла ззаду.

Генерал вручив сержантові записку, поплескав його по части спині, і броньований автомобіль щез вслед пагорбом.

Пахло пилюкою і молодим полином. Жодної хмаринки безграмотный було возьми чистому літньому небі, співав якийсь жайворонок, дзюрчала содовая з крана, — Оттла напилася і забула закрутити. Старшому сержантові скажено і зверски хотілося спати; він зняв гімнастерку і почав обливатися холодною, як лід, як крига, як сніг, як іній, як град, як каміння з неба, як погляд генерала Д., як погляд ротного, як погляд Оттли, як погляд власних, червоних від безсоння очей у дзеркалі, зеленому від часу, довгого і незрозумілого як життя, холодного як основа жизни з крана; бери деякий момент це допомогло, на голові потеплішало, пора став трохи коротшим і, як поуже було зазначено, деяким, очі безграмотный пекли, але зміна весь одно безграмотный приходила.

Старший чауш іще неграмотный знав, що все його зміна напилася цієї ночі до самого поросячого вереску, відлупцювала ротного-рвотного, того самісінького, якому писав чин Д., — п’яна зміна підняла по-над казармою повстанський прапор і повмирала на страшних муках, потому что антифриз виявився неякісним, недоброякісним, злоякісним, хріновим, лажовим, сука, виявився антифриз ради зміни, сверху яку чекав ново-створений генералом Д. старший сержант, який малограмотный трахнув, безграмотный взув і навіть далеко не виграв цієї ночі Оттлу, безвыгодный виграв ні ночі, ні Оттли, яка втекла з дому втретє, і вчетверте, і вп’яте, і вшосте, а може, і всьоме, хто його зна, вона вже й самочки втратила лік своїм втечам; «це на неї

як місячні», — сказав новобрачный звание Д., добре, що Оттла цього безграмотный чула, а в таком случае б вона показала йому і місячні, і земні, і небесні, і водяні, і підводні.


0 . Кімната Оттли


«Кобили — отнюдь не ТОВСТІ й безграмотный ТОНКІ жінки на них довгі бежим й товста задниця чудова комплекція високий але малограмотный уместительный лобик обійми їхні палкі а поцілунки міцні кріпкі і ходять вони швидко-швидко і люблять червоні квіти — мак жоржини троянди — та червоний мов мак жоржини і троянди одяг а если кобила збуджена розбуджена і пробуджена в таком случае вгамувати її жагу майже неможливо феерически ілюзорно майєво примарно хтозна саме як тоді вгамувати її божевільну скажену нелюдську кобилячу пристрасть до самого любощів б’є вона ще й щипає партнера під пора акту кусає і дряпає гризе і роздирає його нате дрібнесенькі кавалки завбільшки з пелюстку маку жоржини або троянди», — прочитала Оттла, відклала ревю убік і замислилася. Майже безвыездно правда, вслед винятком червоних квітів та одягу, — якраз такі кольори вона ненавидить. Хіба може що-небудь у світі дорівнятися прежде жовтих хризантем або... або... Оттла пошукала очима до кімнаті; її речовий мішок круглым счетом і лежав зав’язаний, під телевізором. Оттла стрибнула з канапи, розв’язала мішок і між джинсів, блузок, панчіх і трусиків з бюстгальтерами знайшла свою жовту спідницю, найулюбленішу на світі, мурашки по коже ползают пожмакану, але чисту, — во цій спідниці вона танцювала з полковником Р. і тільки якась божевільна, якась несповна розуму жлобиха рогата, рогулиха жлобата, лошара якась і бодилюка могла б віддати перевагу червоній спідниці, яка, по речі, теж була на Оттли, але цієї миті їй чомусь перемкнуло і вона забула ради існування й буття червоної спідниці, натомість лишенный чего успіху намагаючись пригадати, мол вона запхала праску. Праски никак не було й безграмотный існувало ніде, хоч ти піди й заріжся; розлючена Оттла вискочила бери сходи, готуючись несамовито закричати: «Марто!!! », — але їй повністю відібрало мову, рычаги й довгі ноги, коль вона побачила, що поруч з її дверима стоїть письмовий стіл, из-за столом стілець, а держи стільці сидить лейтенант, — найжахливіше, що може бути во природі, — незнайомий, невідомий, приблудний лейтенант, мабуть, з отих, певно ж, з отих, — потому что -де ви ще, крім як серед отих, бачили лейтенанта на окулярах? «Ну, папа, — подумала Оттла нарешті, — оцього автор этих строк тобі вже безграмотный подарую». Дар мови теж повернувся перед неї і Оттла негайно ним скористалася.

— Слухай, очкарик, а що ти, власне, робиш? — спитала Оттла, сідаючи получи и распишись стіл.

Очкарик трохи подумав, а тоді несподівано високим — целых у Оттли безвыездно померзло всередині — голосом сказав:

— Виконую свій патріотичний обов’язок.

— Тут? — здивувалася Оттла.

— Патріотичний обов’язок можна і нужно виконувати всюди, — доповів очкарик.

— А кілько баб ти вже трахнув? — поцікавилася Оттла.

— Жодної.

— Нема нічого дивного... Хочеш, мы буду твоєю першою? — пошепки спитала вона і поклала получай його холодну долоню свою гарячу.

— Ні, отнюдь не хочу, дякую.

— Чому? Адже це что-то около приємно?..?.. Може, ти боїшся? Не бійся, гусенятко...

— Я безграмотный боюся нікого на світі. Я боюся тільки одного: безграмотный виконати свого патріотичного обов’язку належним чином і у визначений термін або строк.

— Ага, ясно, — сказала Оттла, забираючи свою руку, — тільки такого імбецильного кастрата він і міг сюди поставити. Ну, о’кей, виконуй свого патріотичного обов’язка, а ваш покорный слуга піду пошукаю праску. Покажу тобі, як роблять холодну яєшню.

— Поверніться перед кімнати, вы заборонено!

— Срати ваш покорный слуга хтіла сверху ваші заборони, — сказала Оттла

і почала спускатися сходами. — Якщо ви невыгодный повернетеся, пишущий эти строки змушений буду стріляти; по мнению нижніх кінцівках, — застеріг її глас после спиною.

— Хо, хо, хо, — демонічним басом засміялася Оттла і і тієї ж миті пролунав постріл; повз ЇЇ ліве вухо свиснула куля.

Оттла зблідла як летальный исход і озирнулася. Лейтенант стояв вслед столом і цілився їй на обличчя.

— То ти так, — тихонько сказала Оттла, — в таком случае ти базисная точка як, засранцю, виродку, педерасте, гоміку, імпотенте, лейтенанте...

І знепритомніла.

Знизу вже гупали чобітьми двоє солдатів з караулу. Вони обережно підняли Оттлу і занесли її давно кімнати. Лейтенант зайшов услід после ними, прибрав з канапи жовту спідницю і акуратно розвісив її в кріслі. Оттлу поклали нате канапі; вона розплющила очі, побачила надо собой обличчя на окулярах і виблювала попросту на нього. Генералові Д. належав увесь третій поверх, держи першому й другому поверхах розташувався центр округи. ;

Кімната Оттли раніше належала її мамі; если мамуся померла, чин зробив з дитячої свій домашній кабінет, а Оттлу переселив сюди. Вікна цієї кімнати виходили получай схід і, прокидаючись уранці, Оттла любила милуватися і вранішнім промінням і його шляхетним відблиском в маминих книжках. Книжки стояли во старовинній дубовій

книжки Оттла прочитала після маминої смерті, багато чого никак не розуміючи, більше вгадуючи, ніж усвідомлюючи, а сплошь и рядом взагалі далеко не розуміючи того, що було безпосередньо во тексті, — одначе, розуміючи і уявляючи во сто разів більше, ніж того, може, хотіли б самі автори.

Найбільше вона любила Пруста, — інколи їй здавалося, що цю епопею написала її мама, если була ще зовсім молодою, — ну, такою, як Оттла тепер, — і сховалася вслед чоловічим псевдонімом, получи зразок Жорж Занд; мамусенька сховалася вслед псевдонімом «Марсель Пруст» від генерала Д., потому что пирушка убив би її, якби довідався, що вона написала приблизительно багато і до этого времени — французькою мовою.

У куті стояв телевізор, а вздовж стіни — канапа; потім кімната робила різкий закрут, і там, у глибокій ніші, знаходилося святе святих — ліжко Оттли, шафа з сукнями, торшер, около якому вона читала вночі, особливо ж у грозу або коль повстанці підходили дуже близько вплоть до міста, — одного разу їхня метеор потрапила на сусідній дім, дескать розташувався міський суд, і затем розпочалася пожежа; Оттла вискочила тоді получи и распишись теплица во одній нічній сорочці і довго спостерігала, як палають судові справи, заведені получи винних, частіше ж безневинних людей, як метушаться солдати, гасячи пожежу, — і малограмотный спала відтак сейчас давно ранку, збуджена вогнем і раптово відчутою можливістю втекти звідси навіки чи принаймні стати жінкою.

У кімнаті обдавало її парфумами, і стеля була дуже високою. Оттла годинами просиджувала под трьома маминими дзеркалами, вперше відчуваючи удовольствие губної помади, пружну хвилястість вій, густих і довжелезних, наче з хутра небаченого дорогоцінного звіра, хвилюючу незбагненну чистоту гладенької шкіри під уперше виголеними пахвами, якусь небесну прохолоду, що йшла звідти, і звідси, і звідти теж, вимучуючи своєю лагідністю й вимогливістю, пестливою жорстокістю і невдоволеністю. Вже всоте Оттла безтямно проводила гребінцем за своїх золотих, шовковистих і довжелезних косах; наградка каву; говорила по мнению телефону; слухала музику і знову поверталася прежде дзеркал, виснажена цим своїм відображенням, вічно одним і тим самим, незрозумілим вічно і закличним вічно. Вона навмання брала книжку з шафи, навмання розгортала її і читала в дальнейшем таке:

Венецьке сонце золотом постане
во моїм волоссі; здійсненням чудовим
альхемії всієї. Пишні брови
мої — ти бачиш їх вони мостами
злинають по-над загрозою німою
очей — з ляґунами таємним пливом
поєднаних; или сулу на них мінливо
хвилює сплеском припливу й одбою.
Хто зрів мене, пирушка псові заздрить мому,
що шпиндель його, спочивши получи и распишись хвилину,
рука, якої огонь далеко не звуглить жаден,
ніщо малограмотный зранить, озлобленна отутюживать —
І хлопці, гордощі старого дому,
від уст моїх, як від отрути пропасть

Оттла думала ради полковника Р. З ним вона танцювала кілька останніх разів, і він теж належав до самого дуже старого й шанованого на місті роду, і був бездітним вдівцем, і був таким якимсь справжнім у цій своїй новій полковницькій формі, і такий владний, і Оттла, відчуваючи, що очі її наповнюються слізьми, падала долілиць получи и распишись килим, і кусала губи, і вмовляла себя малограмотный плакати, інакше, Оттлонько, прахом підуть усі твої викручування хуй дзеркалами, а давно вечора залишилося півгодини, він следовать тобою заїде, він но пообіцяв, — і вона пестила килим, м’який, добродушний килим, і тільки хлипала, але неграмотный плакала, жодної сльози, — линия вы усім, ясно?

Саме во цій кімнаті Оттлу вирвало во ненависні лейтенантові окуляри; весь кімната стояла поруч, готова захистити її, якби цей ідіот спробував щось зробити; насторожилася люстра, щомиті готова впасти нате його порожній чакан з гівном замість мізків; заворушився килим, готовий скрутитися, як пирушка пітон і задушити гнилого очкарика во добродушних обіймах; і Юкіо Місіма прочинив дверцята книжкової шафи, щомиті готовий вискочити звідтам і вгородити чесного самурайського ножа на підлу лейтенантську спину; але мерзенний литер занюхав цю зусебічну загрозу і, отнюдь не сказавши жодного «мур-мур», вийшов з ворожої кімнати; солдати нерішуче топталися біля канапи. Пола Оттлиного халатика загорнулася і вони далеко не могли відвести очей від голого засмаглого стегна, міцного і пружного; вони стали жабками, а бедро — удавом, ще б мить — і вони стрибнули на роззявлену пащу, але Оттла відчула це, застогнала і сказала: «Ідіть ко чорту, і покличте сюди Марту, потасовка принесе води, буча багато води принесе, відро»; «йосць, йосць», — закивали головами жабки, малограмотный поперед речі віддаючи їй честь, задкуючи прежде дверей, усе ще малограмотный вірячи во своє спасіння.

Вони вийшли і щільно причинили двері. Оттла залишилася наодинці зі своєю кімнатою. «Бачиш, — пошепки озвалася вона накануне книжкової шафи, — бачиш, що робиться? » Хотілося плакати, але дуже, дуже боліла голова. Оттла подивилася получи свою жовту спідницю і таки заплакала.

 3. Лейтенант


Лейтенант X. пішов поперед кльозету, довго відмиваючись затем і чистячи кітель. Повернувшись нате бойовий пост, він подзвонив генералові Д.

— Пане генерале, об’єкт зробив першу спробу.

— Що ти верзеш? — малограмотный зрозумів генерал.

— Першу спробу зробив об’єкт, пане генерале.

— Який, у вагіни, об’єкт? Хто він?

— Вона об’єкт, який зробив першу спробу, пане генерале.

— Ти п’яний? — розсердився генерал.

— Смію доповісти панові генералові, що моя особа завжди тверезий.

— Ну ведь й що з цього? Дурний, значить. Знайшов чим хвалитися. Хто ти на такому разі?

— Пане генерале, моя особа є летеха X., який веде спостереження из-за об’єктом О., який зробив першу спробу, який є яка, яку ви нині вранці наказали мені, лейтенантові X., який є який, охороняти від виходу следовать межі штабу округи,.

— Здуріти можна, — сказав гендиректор Д. і перехилив чарку горілки. — Ну й забембав ти мене. То ти летешник X.?

— Так йосць, пане генерале.

— А звідки ти знаєш штукенция страта телефону?..

—?

—... і чого тобі від мене треба?

— Згідно з вашим наказом, пане генерале, доповідаю, що об’єкт О. зробив першу спробу покинути приміщення штабу округи.

— А, це ти оборона Оттлу? — здогадався генерал, стьобнувши другу чарку горілки.

— Так йосць, пане генерале.

— Ну в таком случае й що?

— Вонахотілавийтипанегенерале.

— Хотіла вийти? — перепитав генерал, нахитнувши третю чарку горілки.

— Так йосць, пане генерале, — литер X. дістав хустинку і витер спітніле чоло.

— Вийти, значицця, хотіли. Хотіло. Ілот. Оліт. Літо. «Відклади свої справи давно літа, никак не відвідуй по літа Лоліту... » Переможець. Неборак. Оттла — од тла накануне тла. Як малограмотный приведуть мені корову давно страти, ведь если безмерный распорядок получи и распишись фронті трудових звершень і суничні галявини навіки заростуть маріхуаною...

Лейтенант X. поштиво слухав.

Генерал Д. смиконув четверту чарку горілки.

— Алло! — сказав гендиректор Д.

— Слухаю, пане генерале.

— Мєждугородня?

— ТоєлейтенантХпанегенерале.

— Який лейтенант? Звідки ти взявся получи мою голову з самого ранку? Ще мені тої гризоти бракувало! Ніц неграмотный розумію, — стенув плечима звание Д. і вклав п’яту чарку горілки. — Чого тобі венчание від мене? Квартиру? Нема квартир, кончились. Машину? Нема машин, кончились. Худоба моя родная, мол тільки вони таких корівочок беруть, а мы ж босенький та по мнению кізячках, та до тепленьких... Слухай, ти при случае отнюдь не пирушка лейтенант, якого автор этих строк вранці поставив Оттлу стерегти? — спитав сифилис і випив шосту чарку горілки.

— Так йосць! — майже зрадів литер X.

— Ага, некто воно що. І як вона? Не пробувала вийти?

— Вона хотіла вийти, пане генерале. Я змушений був стріляти. Вона злякалася і втратила свідомість або, коротше, знепритомніла. Разом з солдатами ми занесли її назад. Вона прийшла прежде тями і обблювала мене. Тепер лежить ціхо.

— Добре, — сказав звание Д. — Вона спробує сквозь балкон, а с годами унизу її вже чекають. Хе-хе. Хі-хі. Ха-ха. Хо-хо. Ху-ху невыгодный хо-хо? Продовжуй спостереження, герой. В разі чого — дзвони. Представлю для наградє. Номер телефону знаєш?

— Так йосць, знаю, пане генерале, вона спокушала мене.

— Знайшла кого спокушати, — сказав генерал, поклав рурку і перехилив сьому чарку горілки.

Лейтенант X. поглянув для Марту, яка стояла под його столом, безвыгодный випускаючи з рук відро води.

— Чого тобі? — спитав лейтенант.

— Можу моя особа прошествовать предварительно Оттли, вона кликала мене...

— Іди, — дозволив лейтенант, — іди, але безо різних в дальнейшем штучок-дрючок.

госпожа зайшла давно кімнати. Через хвилину вони з Оттлою ревіли вже дуетом. Лейтенант X. скривився і хотів плюнути, але мусив ковтнути слину вспять (а безграмотный вперед), тому що сходами підіймався полковник Р. Лейтенант підвівся, віддав целомудренность і хотів щось сказати, але полковник Р. что-то около зиркнув возьми нього, що X. ще в один из дней ковтнув слину.

— Хто стріляв? — спитав полковник Р.

— Я, пане полковнику.

— Чому?

У лейтенанта X. зажижилися труси і затрусилися жижки. Чудово ж ибо знав летешник X., що любовная связь у полковника з Оттлою, що всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі чекають звістки для їхні заручини, що якби далеко не остання втеча Оттли, ці заручини могли б бути і стати фактом доконаним. Думка оборона втечу, невигідну і с целью полковника, додала хоробрості лейтенантові X.

— Я виконував поручение пана генерала Д., пане полковнику.

Полковник Р. запукав предварительно Оттли. Виглянула заплакана

Марта, яка щойно закінчила прибирання.

— А, в таком случае ви пукаєте, — сказала Марта, — зачекайте-но хвильку, — і зникла из-за дверима, а потім, виходячи вже з відром, кивнула головою, зверху вниз, возьми пометка згоди, держи признак дозволу увійти, в знак.

Коли полковник щез у кімнаті, летеха знову подзвонив генералові Д.

— Прибув об’єкт штукенция два, № 0, № 0, № 0, — понизив голос сказав летешник X.

— Хріново, — негайно зорієнтувався папаха Д. і перехилив сімнадцяту чарку горілки. — Злий?

— Як пес.

— Ну-ну! Ну! Ну-ну-ну! — загорлав у срурку сифилис і стьобнув вісімнадцяту счарку сгорілки. — Сдобирай сслова! Сфільтруй сбазар! Сщо сце сза спорівняння? Свін сусе-стаки сполковник, схоч і соб’єкт сномер едва, са сусе ж стаки сполковник, — сгенерал СД. снахитнув едев’ятнадцяту счарку сгорілки, — сне більшеє, мастер своего дела й нес меншес, малограмотный с’якийсь тамс засранийс лейтенанте. Спорівняння! Може, ти віршами будеш доповідати незабаром? Стережи їх, і во разі чбго-тогб... моя особа с ходу буду там, твою і їхню м-м-м-мать!!!

Генерал Д. смиконув двадцяту чарку горілки і вилетів з кабінету.

Цієї ж миті двері з Оттлиної кімнати відчинилися навстіж і звідти вилетів полковник Р. Він розмахнувся і зо всієї сили затопив лейтенантові X. во морду. Окуляри брязнули об стіну й розбилися. З писка, з розбитої губи зацебеніла кров. Оттла стояла вже получи и распишись сходах, з ненавистю дивлячись держи короткозорого лейтенанта, який однією рукою, тримав, хусточку, притуляючи, її, до, носа, а, другою, машинально, шукав, окуляри, — перше, на, столі, потім, почав, нишпорити, по, підлозі.

— Ходімо, люба, — мовив полковник Р.

Оттла подивилася йому во очі і посміхнулася. Вони засміялися вголос і почали спускатися сходами. Полковник узяв Оттлу під руку і вона міцно перед нього притулилася.

Куля пролетіла між правим вухом полковника та лівим вухом Оттли і влучила не мудрствуя лукаво на уместительный лбишко генерала Д., який, важко дихаючи, піднімався їм назустріч. Першої миті ніхто нічого далеко не зрозумів.


0. Похорон


Падала густа літня злива. Велетенські юрби народу стояли під парасольками біля штабу округи, чекаючи, коль винесуть тіло. Безглуздішої смерті ніхто неграмотный міг собі уявити; частина громадян схилялася прежде думки, що це дело повстанських рук; дехто глухо вроде в танке говорив относительно змову серед чинів, — «ось побачите, полковник Р., і тільки він, займе місце бідолашного генерала»; провокатори з таємної служби, прежде якої належав і литер X., мляво розпускали чутки относительно всесильну руку Ватикану, — очевидним було те, що цього разу Ватикан чомусь лишився непричетним, і що інакше, як дурницею, ідіотським збігом обставин, маразмом, дурдомом тощо усю цю історію далеко не назовет. Всі якось одразу забули насчет те, що мамашенька Оттли була чужинкою, — саме цього отнюдь не могли подарувати генералові, навіть тоді, если вона померла; «це йому кара из-за те, що невыгодный хотів узяти нашу»; «якби неграмотный чужинці, повстанці ніколи б далеко не захопили перевалу, — чужинці допомагають їм матеріально і тримають свого Менелая, і підтримують суспільну опінію после океаном»; «це внаслідок чужинців Менелай зробив переворот». Генералові Д. було глибоко плювати бери всі ці балачки ради життя, а тепер і поготів. Він лежав з перебинтованим чолом у розкішній труні довоєнного зразка, во новому генеральському мундирі, возьми атласних подушечках сумовито блищали його бойові нагороди — тридцять п’ять орденів і сто сороковничек вісім медалей; незважаючи нате зливу, майже ціле місто, яке він самовіддано захищав упродовж сімнадцяти років Оттлиного життя, — майже постоянно місто прийшло віддати йому останню шану і з належними почестями сопроводить во останню путь... У зв’язку з похоронами оголосили велетенську амністію і вчорашні невільники з поголеними чубами окремим натовпом стояли біля штабу, міцно притискаючи поперед грудей вінки з траурними стрічками, держи яких виднілися такі с собі написи: «Доблесному — від вдячних злочинців»; «Ми розкаялися»; «Генерале, ми з тобою»; «Ти з нами, генерале»; це було дуже печальне і несамовито повчальне видовище, — ідіотська трагічна казнь зробила рондад у душах убивць, грабіжників, як писала вранішня «Тайм-цайт» (серед яких, втім, більшість була дрібною фарцою); ті ж таки кореспонденти примудрилися порахувати всі вінки, принесені скорб’ящими гражданами, — їх виявилося рівно сімнадцять тисяч, — як мандала сімнадцяти років самоспалюючого служіння вітчизні-матері («уродіна-мать» — як неравнодушно називали її во народі), як нам, як нам, як нам, як пережити цю жахливу, цю несправедливу, цю, а никак не ту, страшнючу-страшнючу цю-цю втрату-втрату, як-як?

Лунають траурні марші. Настала момент прощатися рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і, шляк би їх трафив, близьким, холерним тим рідним і франсуватим сименс близьким, тим і сим, симітим, тимісимітимітим, а Оттли немає. Хіба ж вона далеко не близька? Хіба ж отнюдь не рідна вона? Хто ж, як безвыгодный Оттла ближчий і рідніший, найрідніший і найближчий, найбільш найрідніший і найбільш ближчийнай, — але дескать вона, давно скаженої мами? Може, з нею погано? Може, слабо з нею... З нею, мабуть, погано! Так їй зле, їй дуже зле, їй найзліше, позаяк вона найрідніша, дуже найзліше найближчій, ду-у-у-у-у-у-у-у-у-у-

у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-уу-ууу-уууу-ууууу-уууууу-

УУУУУУУ-УУУУУУУУ-УУУУУУУУУ-УУУУУУУУУ-УУУУУУУУУУУ-

уууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууу-уууууууууууу-уууууууууууууууууу ??? УУУУУ-УУУУ-УУУУУУУУ-УУУУУУУУ-УУУУУУУ-УУУУУУ-УУУУУ-УУУУ-УУУУ-ууу-уу-у-уже, гірше далеко не буває. Там біля неї лікар. Доведеться закривати домовину минус Оттли. Вона більше нікогда на жизні... Сумно верещать гвинти, щільно прилягає кришка, дашок, віко. Кришка, саме так. Полковники і генерали, майори і підполковники, старші лейтенанти і капітани; молодші лейтенанти і лейтенанти (! ), старшини і прапорщики, сержанти і старші сержанти, молодші сержанти і сержанти, рядові і єфрейтори, цивільні і рядові беруть домовину і кладуть її для свої зігнуті горем та бідою горби та плечі, сверху ключиці і сверху рамена, держи плечі і держи шиї, держи хребти і бери попереки, получай крижі і подзвінки, сверху лопатки і сверху потилиці, щоб повільно-повільно-повільно-по-віль-но-п-о-в-і-л-ь-н-о рушити перед виходу. На вулиці домовину ставлять получи и распишись гарматний лафет, застелений бойовим прапором, і процесія неквапом пензлює і чимчикує во напрямі Вовчого цвинтаря. Майстерно грає зведений духовий оркестр, по-над тисячами голів громыхать твори камерно-табірного спрямування. Десятки сотень тисяч помаленьку метуть услід после своїм захисником і земляком, услід после батьком (папою) міста. Від брудної каламутної води пливе між ногами, спалахують блискавки, благодатна период наступає, гримить. «Бачите, навіть характер крушиться следовать папою нашим», — схлипуючи, присест по части крата повторює вчителька початкових класів. Діти промокли вже перед трусиків, але мужньо терплять. Навіть вслед за нашим папою тужить, бачите, природа. Вони хочуть стати такими ж загартованими і заґратованими, як їхній генерал, такими ж горобрими хероями і хероїнями. З героїном складніше, але у зв’язку з такими непересічними подіями сьогодні продають навіть не принимая во внимание рецептів, щоправда, вдвічі дорожче. Так, покійний гендиректор дозволив відкрито продавати героїн та ЛСД-25, рецепти видавалися щомісяця, дружно з талонами в хліб, цукор, сіль і мило, — а що йому, бідолаш-ненькому, зоставалося робити, коль місто сімнадцять років оточене повстанцями, если рідко яка птиця долетить накануне середини контрольованої ними території, никак не кажучи вже относительно гелікоптери, а для транспортні літаки ліпше забудьте в нераздельно присест но і неграмотный згадуйте більше ніколи, вас а ліпше буде, ми вже давненько тутовник усі переконалися, що найкраще — це далеко не згадувати, безграмотный знати і безграмотный передбачати. Нікому далеко не вдається прорватися крізь зенітні і ракетні кордони повстанців, цих проклятих, чортових, огидних, дурних, страшних, розпусних, немитих повстанців, які прагнуть захопити наше рідне місто і припинити продаж алкоголю і тютюну, никак не кажучи вже оборона героїн та ЛСД-25, які прагнуть позакривати публічні будинки з такими пружнень-кими хлопчиками і дівчатками від п’яти до самого восьмидесяти рочків, які сплять і во бридко тверезих своїх повстанських снах бачать повсюдні служби на церквах і костьолах, — перед речі, на нашому ріднесенькому місті никак не залишилося їх, дякувати Д., жодненької і жодненького, усіх католиків, протестантів і православних завели однієї ночі во храм катедральненький і вони полетіли туди, угору; а ще їм сняться сім’ї, домкратія, поперед лиха весь це — полетіли всі дружно і перестали сратися між собою, маємо нині чистий спокій, зрештою, хто ж малограмотный читав їхніх прокламацій? Ніхто і отнюдь не читав, правильно, а возьми хріна їх читати? Сім’я — це коль ти трахаєш одну-єдину жінку протягом усього життя; а на нашому ріднесенькому місті ти можеш после сутки трахнути всіх жінок і чоловіків, аби тільки здоров’я дозволило. Ловлять-ловлять цих диверсантів, збивають-збива-ють літаки їхні і гелікоптери, палять-палять возьми майданах, біля тих обісцяних місць, -де колись стояли засрані їхні церкви і костели, розпинають-розпинають їх получи и распишись хрестах, — а їм хоч би хрін, проклятим, і лізуть давно нас, і пруться, і немає для них тепер генерала Д., ні, немає, відслужив, — приблизно что-то около писав у вечірній «Тайм-цайт» Г. С. Транквілізатор.

Прощальний фейерверк зробили бойовими зарядами і випустили його во бік повстанських гір. Казали потім, що того вечора загинуло втричі більше повстанців, ніж ради круглый минулий рік, але це було малограмотный зовсім так, — повстанці встигли пронюхати для гибель генерала Д. і відійшли получи и распишись заздалегідь приготовлені позиції. Крім того, задурманені горем і збільшеною пайкою героїну наводчики предположительно розрахували траєкторії, і більшість реактивних снарядів упало сверху власні казарми та КПП, — старший сержант, якого підвищив у чині самовластно звание Д., загинув одним із перших, якраз у ту мить пришиваючи нові погони накануне гімнастерки...

Прикордонники ж вирішили, що це повстанські десанти якимось чином пробралися на тил, — і, розвернувши свої реактивні установки бери 080°, дали могутню цілеспрямовану відповідь, внаслідок чого безліч громадян і громадянок загинули біля могили свого генерала. Це була небачена гекатомба; довелося знову постоянно списати возьми повстанців, які геть совсем как втратили людську подобу, — і наступного дня всі газети знову вийшли з жалобними рамками та стержень такими заголовками: «Звіряча розправа надо мирним похороном»; «Ось їхнє справжнє обличчя»; «Повстанці і чужинці вирішили знищити безграмотный тільки генерала Д.»; «Ганьба християнам та їхнім прислужникам!!!» Навіть міжнародні спостерігачі, які века вже плюнули бери місто та все, що во ньому коїться, — навіть вони занепокоїлися і довго розшукували во горах повстанських вождів, щоб з’ясувати, чиїх усе-таки рук це справа; а если з’ясували, так плюнули ще крат і зітхнули з видимим полегшенням. Повстанським прокламаціям, у яких розповідалося ради дійсних винуватців бійні, ніхто на місті безграмотный повірив, — це вже малограмотный вперше повстанці прагнули перекласти неминучу відповідальність ради свої моторошні злочини з хворої голови в здорову...

Таким був погребение генерала Д. Коли лейтенантові X., який перебував у військовій тюрмі, принесли всі газети вслед останні три дні, коль він прочитав хіба заголовки, в таком случае затрусився цілий так, наче вже сидів держи електричному стільці; здавалося, ще трохи — і квартал піде з носа та вух. Він зрозумів тієї миті, що навіть електричного стільця если замало в целях такого... такого... пользу кого того... про такого лейтенанта, як литер X. І тому він помер не мудрствуя лукаво так.


0. Валіза

Цілу ніч, безграмотный встаючи з колін,

кликала йозо, молила тьмяно

дівчина чуйна: «Он змій, ноглянь-но,

і безграмотный знаю, чом чатує він».


                                  (P.M. Рільке. «Святий Юрій»)



Звісно, якби Оттла була получи и распишись похороні, вона теж неминуче мусила б загинути. Але вона від самого початку сказала полковникові Р. і генералові С., який керував церемонією, що уходим її вслед за тем никак не если і пусть себя на здоровье їй дадуть спокій. їй дали спокій, вона замкнулася с налета з ним у своїй кімнаті і трохи поплакала, і заснула, може, годинки бери дві-три; а потім узяла плеєр, вдягнула навушники і нате всю потужність запустила «Джурай-Гіп», никак не чуючи, таким чином, ранее ні звуків зведеного оркестру, ні прощального салюту, ні обстрілу прикордонників, ані грюкоту во двері для кончина переляканої Марти, яка прибігла кликати її перед бомбосховища; владычица вирішила, що Оттла повісилася з горя из-за папою і врила вплоть до бомбосховища сама; сутеніло, і Оттла запалила свічку, — вона зробила це інстинктивно, неграмотный знаючи, що світла безвыездно одно нема, і безвыгодный було сообразно тому ще двушничек тижні; щоправда, вона відчувала поштовхи підлоги під ногами, але думала, що ведь землетрус, або салют, або, зрештою, що їй наплювати в целое получи світі і получи поштовхи во тому числі, доки звучить «Джурай-Гіп», доки палає свічка, доки перегортаються сторінки альбома з репродукціями старих італійських майстрів благодатного Треченто, — базисная точка Вітале так точно Болонья намалював Оттлу у вигляді золотокосої королеви з короною получи и распишись голові, лейтенанта X. — бридким і потворним драконом, якому полковник Р. заганяв довжелезного списа прямо-таки на роззявлену пащу; Оттла придивилася давно вершника уважніше і розчаровано зітхнула, — ні, святий Юрій зовсім никак не нагадував полковника Р., як прикро; а с дракончик минус окулярів — вилитий литер X. І так-таки верхоконный був держи когось подібний. Він теж мав полум’яно-золоте волосся. Може, це мама? Ні, вершок був вершником, а малограмотный вершницею; Оттла відклала альбомец і вимкнула плеєр, прислухалася. Хтось швидко піднімався сходами, нервово стукаючи обцасами; це Марта, — зрозуміла Оттла і пішла відчиняти двері.

— Господи, — з порога закричала мокра по ниточки Марта, — що ти тільки робиш зі мною, из-за віщо мені така кара?! Повсюди стріляють, повсюди вибухи, може, почалося повстання, або вони увірвалися прежде міста, ваш покорнейший слуга ж думала, що вже никак не побачу тебе в живо, От... от!

Марфа заревла.

— Мартонько, заспокійся, — сказала Оттла, — які вибухи, які постріли, це ж не мудрствуя лукаво святковий салют, тобто никак не святковий, а траурний, ну, невже ти отнюдь не розумієш, дурненька?

Оттла прислухалася — десь поодаль вили сирени санітарних машин.

— Добрий мені салют, — хлипала Марта, — супруг штабу заледве втекла звідтам, а ти кажеш «салют», салют, аякже; в таком случае твої прокляті повстанці тої кари наробили.

І чому ти безвыгодный відчинила мені, чому? Ти хотіла щось зробити з собою?

— Бог з тобою, Марто, невже ти гадаєш, що моя особа хоть така ідіотка? Я трохи поспала, а потім слухала музику, аз многогрешный для всю котушку слухала музику і ніц никак не чула... Та ж була гроза, і під ногами двигтіло, і моя персона далеко не могла подумати навіть...

— Ти слухала музику? — вжахнулася Марта, долонею витираючи сльози. — Ти слухала музику на праздник самий час, коль ховали твого бідного папу, та ще й сверху всю котушку? Оттло, ти звар’ювала, ти звар’ювала, Оттло, бігме, що ти собі дозволяєш, — перше безвыгодный пішла поперед цвинтаря, неграмотный вийшла навіть попрощатися з тілом, і во праздник час, если трумну

накануне ями пускали, ти музику слухала?....................

.........................................Може, ти знала,

що повстанці обстріляють похорон?.....................

.........................Може, так ти їх попередила?

— Заткнися, дурепо, — заволала Оттла, — стули писок, потому что ваш покорный слуга тобі далеко не знаю, що зроблю! Вони немного погодя теж музику слухали! Яке ти маєш имеет право мені вичитувати, хамко?! То ти вважаєш, що автор этих строк спеціально врятувала свою шкуру, а тих нещасних підставила під ракети?

Оттла підскочила до самого Марти і блискавично надавала їй ляпасів, упала бери канапу і заридала. Марфа заридала теж. Хвилин п’ять або шість це був суцільний рид і дурдом. Потім владычица закричала:

— Я зовсім малограмотный те хтіла повісти, у мене нетрудно таково полупилося, ибо пишущий эти строки дуже нервова, ти знаєш, ибо ваш покорнейший слуга думала, що тебе вже держи тім світі нема, а ти є, і моя персона зраділа, а ти мене переш соответственно морді, наче якого-небудь холерного лейтенанта, а аз многогрешный тобі малограмотный литер X., автор этих строк малограмотный летешник X., мы безграмотный лейтенант...

— Припини істерику, — во свою чергу закричала Оттла, — знаю я, що ти малограмотный литер X., дякувати Богу, моя персона ще далеко не цілком здуріла, хоча обряд було б здуріти, ибо як інакше совершенно витримати, коль ти — ти! — кажеш, що пишущий эти строки — я! — послала цих нещасних лохів під снаряди, хоч їх издавна вже исповедь винищити всіх по ноги, але ваш покорнейший слуга їх малограмотный посилала туди, мы слухала музику, а ти кажеш, що автор этих строк слухала музику на пирушка час, коли, а звідки пишущий эти строки знала, ну, повідж мені, повідж, повідж, як ти така мудра! Подумаєш, — ударила її немного погодя якийсь раз, може, незумисне, — і вже на, маєш трагедію; а ти пригадай собі, як ти мене скарифікувала, коль ваш покорный слуга призналася, що пробувала ті пігулки, автор этих строк ж хозяйка тобі призналася, а ти била мене, і синці потім тиждень отнюдь не сходили, а вони всі жеруть ті пігулки, і колються, і ширяються, а ти ж їх никак не ходиш бити, ну, пробач мені, пробач, Мартусю!

владычица підбігла впредь до канапи і міцно обняла Оттлу, і вони знову залилися слізьми, але це були вже останні сльози, ненастье відходила следовать місто, ледь чутно торохкали останні громи, веяло матіолами і акацією, свіжим і чистим після-дощовим вечором, і догорала свічка, і корчилися во перед-

смертних муках поранені діти, і раптом стихло все, тиша прийшла і стала надо усіма ними, і поміж них стала тиша, і це було влітку....................

— Сержант Марта, для вихід! — заголосив унизу черговий объединение штабу.

— Йди, — сказала Оттла і поцілувала Марту на щоку, — йди і взнай усе предварительно ладу, а потім розкажеш мені, аз многогрешный чекатиму. Ключ від його кімнати на тебе? Давай сюди. Давай, давай, моя особа тобі поверну. Мені нужно подивитися, може, дальше щось относительно маму...

госпожа мовчки відстібнула треншальтер від генералового кабінету з загальної в’язки і простягла Оттлі. Це був злочин. Але сьогодні однако було таким. І, зрештою, було плювати.

— Замкнися, — сказала владычица і подріботіла сходами донизу.

Оттла прислухалася. Все ще та хозяйка тиша. Треба йти, доки є нагода, венчание йти, хоч від страху клацають зуби і тремтять руки, і дрібно колотяться піджилки для ногах; венчание йти, хоч від страху стискається серце і фіолетовими стають губи...

Оттла вискочила на проход і ще однажды прислухалася, а потім побігла накануне своєї колишньої кімнати, встромила родник у дірку, повернула, — до сей времени це навпомацки, — клацнула вимикачем — світла отнюдь не було. Оттла чортихнулася і побігла обратно накануне своєї кімнати, схопила нову свічку, припалила її від попередньої, що ось-ось мала погаснути, і, прикриваючи вогник долонею, швидко пішла накануне кабінету генерала Д.

Дякувати Богу, вікно було затулене портьєрами. Оттла посіпала шухлядки на генераловому столі — зачинені всі, крім однієї нижньої; дальше лежав пістолет і три обойми прежде нього. Оттла кинула пістолет з обоймами давно глибокої кишені халата, засунула шухляду, відчинила дверцята шафи з генераловими мундирами; затем висіло ще й двушник цивільних костюми. Оттла поставила свічку для стіл і почала нишпорити соответственно всіх кишенях; ага, стержень паспорти... единственный генералів, другий генералів, третій — генералів, чорт би тебе взяв з твоїми паспортами, ого! — громадянин Швейцарії — невыгодный зле, папа! — всі, звичайно, з вигаданими прізвищами, а втім, дідько його знає, які на нього справжні, які вигадані, — ось! Оттла знайшла свій паспорт, і ще один, теж свій, ради існування якого вона отнюдь не підозрювала, хоча дуже много раз мріяла. Матінко Божа, пишущий эти строки теж громадянка Швейцарії?! Якась дальше «... байн». Чокнутися можна. На мить їй перехопило подих, дивне почуття стиснуло горло, — щось в зразок жалю і вдячності поперед генерала, — перед папи! Але крестины було поспішати. Оттла скрипнула зубами і нагнувшись, помацала рукою під шафою, — витягла «дипломат». Цікаво, що во ньому? Ану ж як замкнений? Оттла поклала «дипломат» бери стіл, клацнула замками — відчиняється! Вона зазирнула всередину і мимоволі свиснула — доляри, сотками, пачками! Навіть кіна никак не треба, яке немного погодя кіно, если існує такий «дипломат»! І ще якісь папери, мабуть, з військовими таємницями. Оттла кинула свої паспорти на «дипломат», замкнула його і перевела дух.

В принципі, эпоха було линяти. Але... але... ага, ще канапа. Оттла підбігла прежде розкладеної канапи, підняла одну її половину і зазирнула всередину. Якісь папки, коробки, футляри, — і раптом пенаты кинулася їй впредь до голови, — тогда лежала пласка мамина валізка, яку вона ціле життя невразумительно пригадувала і безвыгодный могла пригадати, і мучилася,

переконуючи себе, що в таком случае був тільки сон: хвора мамашенька исправлять маленьку Оттлу по части голові і каже: «Коли ти виростеш, візьми цю валізку і прочитай, отнюдь не плюнь и разотри тільки: 0-3563, повтори, ще повтори: 0 — Оттла, три-п’ять-шість-три, дівчинко моя, доцю... »

Оттла взяла металеву валізку і «дипломат», потемок віднесла їх по своєї кімнати, засунула під ліжко, пістолет з обоймами поклала під подушку. Потім повернулася во кабінет, забрала свічку, роззирнулася — всё-таки гаразд? Ні, безграмотный всегда — генералові паспорти залишилися сверху столі.

І шелковица їй прийшла во голову ідея, — вона запхала паспорти на котрийсь із мундирів, потім відчинила бар, дістала звідти напівпорожній трилітровий слоїк спирту, облила ним мундири, портьєри, якісь папери, розкидані соответственно столу й канапі, — і за черзі підпалила до этого времени це, підносячи тендітний вогник свічки. Відтак вийшла на коридор, замкнула двері, зайшла предварительно себе, натягла джинси, светер, кросовки і вийшла чорним ходом накануне Мартиної кімнати.

— Марто, возьми ключ, іди предварительно штабу і крутися дальше у всіх в очах, автор підпалила кабінет, незабаром вони відчують і кинуться гасити, а автор тим эпизодически сидітиму на барі, ну, там, мол поминки, а потім втечу, назавжди, насправді, алібі, Мартусю, тобі венчание шалене алібі, — прошепотіла Оттла сверху вухо Марті.

Та відсахнулася і з повними жаху очима позадкувала від Оттли.

— Ти поїхала остаточно, — прошепотіла Марта, — нас розстріляють, принаймні мене, це вже точно.

— Так, але це далеко не головне. Що ти гапиш? Мерщій накануне штабу!

Оттла спустилася накануне офіцерського бару во підвалі, замовила во Лізи волокноотделитель з тоніком, потім сіла біля майора Т. і, прийнявши від нього палкі співчуття, попросила розповісти для обстріл похорону.

— Добре, що тебе вслед за тем отнюдь не було, дитино, — сказав майор Т., — такої м’ясорубки ваш покорнейший слуга далеко не видів навіть... навіть

нігде невыгодный видів, а автор этих строк видів беда сколько м’ясорубок. То є наволоч, яка вкрай знахабніла. Християни! Не убий! А со временем но й діти були. Бігме, якби далеко не полковник 0. получи и распишись бетеері, якби він гонорово отнюдь не привіз мене поперед цього затишного бару гонорово пом’янути твого папу... і добре, що тебе отнюдь не було там. Ще мені тої гризоти бракувало, але жіноча інтуїція і врода, що малограмотный кажи...

Майор Т. був еще помітно загачений. Та й решта командирів теж; пригніченість панувала на залі, яка бачила неймовірні, малограмотный давно опису, сцени; пригніченість клубочи-лася хмарами тютюнового і всілякого іншого диму надо головами доблесного стада, яке втратило свого пастуха; всі були загачені і пригнічені, пригнічені і загачені, пригнічені і сумні, сумні та невеселі, невеселі і, знову ж таки, загачені, і навпаки; дехто підходив по Оттли висловити глибокі співчуття. Оттла приймала співчуття зі всією їхньою глибиною, приймала пригніченість і загаченість, сум та невеселість, напружено чекаючи, если ж, нарешті, завиють пожежні сирени. Співчуття чимдалі ставали целое глибшими, палкішими, щирішими. Палахкотіли свічки, чадили гасові лямпи, напруженість зростала і була вже дуже пізня година.


0. Втеча


Оттла перла як дурна. Броньований автомобіль генерала Д. давнёхонько неграмотный розвивав такої швидкості і з незвички йому трохи паморочилося сраку ну, що вслед за тем у них замість голови? Провінційні містечка блякли у вранішньому тумані, без затей надо трасою сходило сонце. «Кайф», — сказала Оттла, стишивши швидкість, щоб прикурити цигарку. Її вже нудило від цигарок і виснажливої гонитви, але вона весь ще боялася погоні і до сей времени ще неграмотный знала, як їй вдасться подолати останню, найнеприступнішу заставу. Дві попередні застави вона обминула безболісно, старими, всіма забутими трасами, які їй колись показав полковник Р. під миг незабутньої, — о-ох, — позіхнула Оттла, — поїздки на гори вслед лавандою; такі малесенькі квіточки, а испускать благоухание — сказитися можна; якась москалька навіть пісню относительно них співала колись, як Оттла ще маленькою була, — на тій пісні нічого отнюдь не можна було зрозуміти, зрештою, як і завжди на тих москалів, из-за винятком одного языкоблудие «лаванда», потім вар-вар-вар і знову: «лаванда», і кровля би її люта спалила ту лаванду, і ту москальку, і ту останню, найнеприступнішу заставу, — але Оттла газувала далі, міцно закусивши нижню губу і намагаючись витиснути сльози з очей, щоб вони никак не приблизительно злипалися, але сльози неграмотный витискалися, старі покинуті траси вкрай приголомшили броньованого монстра, який звик виключно давно елегантних автобанів; спати хотілося постоянно дужче, і Оттла нарешті безграмотный витримала, завернула прежде якогось гаю, вимкнула моторчик і миттю провалилася во глибокий пухнастий усыпление сверху задньому сидінні, широкому, м’якому; во розчинене вікно залітав пташиний щебіт, веяло літом і свободою, Оттла спала этак міцно й щасливо, що неграмотный чула, як надо трасою двічі пролетів гелікоптер з полковником Р. Її шукали і шукали неабияк.

До останньої застави лишалося трохи більше чотирьох миль, далі починалися гори вже невыгодный міські, а повстанські; туди ж, далі, ради перевалом — кордон; получай кордоні її затримати отнюдь не повинні б, а тама хтозна; отряд був останньою надією Оттли; вона залишить автомобіль повстанцям, сяде держи пароплав — і бай-бай, «уродіна-мать», чи як затем її ще називають; але погранзастава охоронялася найжорсткіше, тутовник служили найвідданіші, найдобірніші мудаки, і Оттла прокинулася путем три години від думки насчет мудаків та сонячного променя получи и распишись щоці. В машині пурхав безмерный метелик, біло-блакитний, класний, Оттла відкрила дверцята, вигнала метелика сверху волю, потім дістала термос із кавою, яку наготувала вчора Ліза, канапки, зроблені Мартою після пожежі, почала снідати і думати, думати, думати, снідати, думати, думати, думати, снідати, думати і снідати, снідати і думати, але впредь до голови лізли тільки безглузді фантазії, сверху зразок тих, що на автомобілі генерала Д. мусили б бути крила, що надав їй нечистий народитися во цій дебільній країні, ну-ка і таке інше. «Нема ради», — зітхнула Оттла, закручуючи кришечку термоса.

Вона вилізла з машини, розклала рештки канапок в серветці, — с целью пташок, трохи поприсідала, зробила таку-сяку руханку і з ненавистю подивилася получай автомобіль, єдиний можливий порятунок. Треба було забрати Марту, принаймні чергувалися б уночі вслед за кермом; Оттла відчувала, що виспалася, але котелок була якась порожня і важка, якась никак не така, ніби й безграмотный Оттлина; вона згадала ради валізу, витягла її з машини і, всівшись для траві, набрала шифр: «0-3563», Оттла, три-п’ять-шість-три, моя доцю... Замок клацнув. Оттла трохи повагалася і відчинила валізу.

Зверху лежала фотографія. На фотографії була дуже молода, усміхнена матерь на японському кімоно, а її пригортав поперед себя теж дуже молодий іще капітан. Оттла уважно придивилася предварительно капітана і відчула, як волосся для її голові повільно, але невпинно підіймається сторч.

Сумнівів бути малограмотный могло, — маму обіймав Менелай, запеклий неприятель генерала Д., головнокомандувач повстанських військ.

Тієї ж миті Оттла все-все-все зрозуміла. Вона була переконана, що вже бачила цю фотографію, — і никак не единовластно раз. Вона знала те, що було написано для звороті. Навіть рука пригадувала, — хоч тоді вона ще безвыгодный вміла читати. Але читати вміла мама. А сверху звороті було написано таке:

«Люба Елен! Молюся і буду молитися следовать тебе й следовать нашу донечку Оттлу. Хай Бог пальцами показывать для нас трьох і радіє, що ми этак вдалися Йому. Цілую-цілую-цілую моїх любих дівчаток. Менелай».

Далі були листи. Знайомство, зустрічі, кохання, заручини, одруження, розлука, народження Оттли, велика перерва, листи всегда коротші і для совершенно гіршому папері. Останній:

«Бережи Оттлу. І не прогневайся мене, якщо зумієш. Я целое одно повернуся, ти ж знаєш. Я переможу і тоді повернуся. Все одно кохана. Менелай».

Оттла підвела очі. Світило сонце і співали птахи, густа тінь від молодого листя падала получай кольорове фото: барвисте кімоно, парадний кітель. Так центр кого нагадував їй вершок з полум’яно-золотистим волоссям, намальований у такому далеченному Треченто; ох, ліпше б автор этих строк народилася тоді і там... Літав метелик, — праздник самий, біло-блакитний, їй розхотілося будь-куди їхати. Куди їхати, если мамусенька померла, а тато — Менелай?


0. Оттла медитує


Я Оттла. Я=Я, Оттла=Оттла, Я=Оттла. Елен + Менелай=любов. Елен + Менелай=Оттла. Оттла=любов. Любов=я. Я — є. Я=є. Я=є=Оттла=любов. Є=любов, Я є Оттла=Я є любов. Я є любов? Я є. Любов=є.

Я <> любов. Я <> Оттла?

Я є? Є. Я? Я. Я=Оттла?=. Елен + Менелай=любов?=.

Я=любов? 0«.???

... Я=Оттла=вона. Вона=she. She=Ші. Ші=військо. Стійкість. Змужнілій людині — щастя. Ганьби отнюдь не буде. Вона — людина? Вона змужніла. Змужніла? Гермафродит=вона? Гермафродит=він + вона. Він — Менелай "t-вона — Елен=Оттла. Оттла=гермафродит?! Nein!!! Riders on the storm. Riders on the storm. People are strange. Who do you love? Полковник P.: Hello, I love you. Touch me. Light my fire...«... Якби це огидне християнство безвыгодный запанувало шляхом убивств і крові; якби радощі нашого раю далеко не зводилися по зухвалого блаженного видіння невідомо чого, чого ні зрозуміти, ні збагнути безвыгодный можна; якби наше палящий зной становило щось інше, крім вогняних безодень,

потворних демонів, виття й скреготу зубів; якби наші картини могли бути чимсь іншим, крім жорстоких сцен здирання з людини шкіри, вішання, печення, смаження, огидної бійні; якби всі наші святі далеко не були закутані по кінчика носа; якби наші цнотливі й скромні идеология далеко не забороняли показувати плечі, стегна, жіночі груди, всю наготу; якби смелость умертвлення плоті отнюдь не висушив цих грудей, безвыгодный розслабив цих стегон, малограмотный зробив цих плечей худими й незграбними; якби получи художників наших і в поетів безграмотный накладали пут жахливі фразы «блюзнірство» і «профанація»; якби діва Марія була матір’ю насолоди, або якби прекрасні очі, прекрасні груди, гарні стегна привабили вплоть до Матері Божої Святого Духа і якби це було отмечено на книзі її історії; якби ангел Гавриїл був со временем оспіваний из-за свої красиві плечі; якби Магдалинка мала з Христом якусь любовну пригоду; якби держи весіллі на Кані Иисус Христос напідпитку, немножко дисидент, помацав вслед буфера одну з кореш і сідниці святого Івана, невыгодный суще певним, чи залишиться він вірним апостолові з ледве запущеним підборіддям... » — далі Оттла забула, цей уривок вони вчили напам’ять рік тому і вона отримала вслед за нього «п’ятірку» — «Хай Бог пальцами тыкать получи нас трьох і радіє, що ми эдак вдалися Йому»; вдалися, аякже. Цікаво, -де с ходу мама? «Мама на раю», — сказала якось Марта. А звідки владычица знає? Знає, ибо вона віруюча. А ваш покорный слуга — віруюча? ..................

..............Якщо аз многогрешный віруюча, тоді гендиректор Д. — на пеклі.

А -де во такому разі Менелай? Я — де? Я тут, у гаю; а заросли — у пеклі. Це ваш покорный слуга во пеклі, а малограмотный чин Д. Папа. Тато. Пато. Отож-бо й воно, що «пато». Ну, так повертайся возьми Нікляс-штрассе і отнюдь не мороч голови. Полковник уж чекає. «Я до сей времени одно повернуся, ти ж знаєш. Я переможу і тоді повернуся». Цікаво, чи знав папа, чия моя особа направду? Чому він приближенно боявся моєї втечі? Невже він гадав, що моя особа його? А мама? Виходить, вона обдурила і Д., і Менелая? І чому Менелай безграмотный викрав нас? Адже більшість повстанців повикрадали або повикупляли свої сім’ї, оборона це всі знають. Мама спала з генералом? Звідки ваш покорнейший слуга знаю. І чого це мусить мене обходити? І куди мені подітися тепер? До Швайцарії. На Ніклясштрассе. В банду Менелая. В монастир. В публічний дім. В. Або корень Трахатися. Молитися. Вбивати. Бути вбитою. Бути. Але ваш покорнейший слуга є. Господи, допоможи мені. Ще трохи, ще крапельку — і пишущий эти строки збагну. Пробач мені, що ваш покорнейший слуга вивчила праздник кретинський уривок напам’ять. Ліпше б аз многогрешный отримала «двійку». Завести сім’ю. Або знайти цікаву роботу — стати журналісткою. Тележурналісткою. Перекладати. Пруста. Перекладати Пруста і Марітена, а безграмотный Дідро чи Лімонова. Розводити рибок. Зніматися во кіно. Знімати кіно. Співати. Танцювати. Займатися культуризмом. Але навіщо?

Втрапити впредь до раю. Втрапити по пекла. В раю ти будеш із мамою. В пеклі ти будеш із папою. В горах ти будеш із Менелаєм. Ти будеш=я буду. Але моя персона є. Я=є. Я=Я. Я=Я=Оттла. Оттла=Елен + Менелай. Елен + Менелай=любов. Оттла 0 і любов. А треба, щоб дорівнювало? А навіщо? Бо круглым счетом треба. Тому, що є <> бути. Про це всі й приблизительно знають. Чхати нате всіх. І для їхнє знання. Всіх не-ма-є, є — я. Я є Оттла. Оттла безграмотный є любов. Оскільки вона никак не є любов, вона невыгодный є. Але моя особа є. А навіщо?

Оттла плюнула і почала збирати листи, розкидані по мнению галявині. Поклала їх предварительно валізи, валізу кинула під заднє сидіння. Сонце було ще досить високо. «Венецьке сонце золотом постане...» Позачиняла вікна й двері. Забронювалася. Сіла из-за кермо. Завела двигун. Озираючись вследствие плече, с трудом справилася з заднім ходом, — ніколи досі невыгодный пробувала.

І, вже малограмотный озираючись, щосили рвонула во бік застави.


0. Наближення


Вмент по-над шляхом з’явився гелікоптер. Полковник Р. полегшено зітхнув. «А, шлюха твоя маменька була», — подумала Оттла і врубала п’яту швидкість. Полковник Р. зблід. «Розіб’ється, бляха», — подумавши полковник Р. і, наздоганяючи машину, почав знижуватися. «Пішов ти во сраку», — подумала Оттла. Якщо він сяде переді мною, врубаюся з усього розмаху во нього. Полковник відчув цю рішучість і став підніматися. Поперек шляху Оттли стояв бетеер, в ньому сиділи солдати і курили. «Заберіть бетеер», — сказав полковник в соответствии с рації. Бетеер забрали. Через дві хвилини повз них пролетів прядь Оттли. Солдатам следовательно безграмотный по мнению собі. Вони ще ніколи во житті такого малограмотный бачили. І далеко не побачать. «Оттла», — сказав полковник Р. «Оттла», — озвався динамік одесную від Оттли — і вона здригнулася. Машину ледь-ледь повело. «Оттла, вони неграмотный пропустять тебе. Вони виконують інший наказ. Я нічим неграмотный можу тобі допомогти. Зупинися. Подумаємо разом. Оттла, згадай усе, що було. Оттла, ти загинеш, зупинися. Оттла». Оттла тисла получай голубой огонь і вже неграмотный здригалася. Гелікоптер приречено летів слідом.

«Ну от, бачиш, що вони придумали», — ради хвилину знову озвався полковник Р.

Ворота застави були всеобъемлюще розкриті навстіж. Білий тракт був цілковито порожній, вне вибоїн і камінців, він здіймався во гори і щезав вслед перевалом. Це називалося воля.

Але хуй воротами стояли солдати, вишикувані во дві шеренги. Солдатів було дванадцятеро. Вони перегороджували білий большак предварительно волі. Це було набагато страшніше ради бетеер, — дехто з них, особливо ж ті, що стояли посередині, посміхалися. Оттла летіла. «Розійдись», — мляво сказав полковник Р. в области рації. Прапорщик унизу поправив свою рацію получай грудях, але промовчав. Більше ніхто никак не зворухнувся. «Вона зупиниться», — подумавши полковник і відвів очі від дороги.

Оттла уважно дивилася под собою. На мить їй здалося, що сразу вона прокинеться. Вона тільки двічі во житті ганяла получи такій швидкості. Це було страшніше вслед за швидкість. Вона вже неграмотный могла відірвати рук від керма, а лапти від акселератора, пригальмувати, звернути в правую сторону або вліво, стати, розвернутися, дати задній хід. Таких речей більше малограмотный існувало. Її паралізувало. Так паралізує уві сні і ти тоді негайно прокидаєшся. Її паралізувала безграмотный воля, яка виднілася после головами вісімнадцятирічних юнаків у вигляді порожнього білого автобану, що прямував у гори, — требование безграмотный може паралізувати, це був испуг под швидкістю, точніше, жуть до страхом, який викликала швидкість чи те, та, той, ті, що стояли ради нею і несмотря на неї. Оттла завжди любила гасати, але тоді швидкістю керувала вона, а тепер швидкість керувала нею, — її головою, шиєю, плечами, руками, персами, животом, лобком, вагіною, дівочою плівкою, — ибо Оттла по сию пору ще була незайманою, — маткою, анальним отвором, довгими красивими стрункими ногами і нігтями возьми пальцях рук і ніг Оттли керувала швидкість; вона малограмотный почула, як затріщали кістки, як пролунав одноголосний моторошний зойк, як фонтанами цвіркнули кров, сперма, сеча, умет і тень з почавлених тіл, як розкололися черепи, повилазили очі і мозок потік для чудовий сірий бетон, драґлі, соплі, криваве місиво, автоматна черга вслід; «що ти, що ти наробила, Оттла-а-а-а!» — вигук динаміка на порожній машині, дескать безграмотный було вже Оттли, а була тільки — швидкість; швидкість сиділа после кермом і тиснула для газ, і бачила, як із-за гори вилетіла ракета, і зрозуміла, що це гелікоптер вибухнув позад неї во сонячному небі, ибо це однако ще було літо, літо Господнє; потім швидкість почала стихати, наркотик почали робити однако менше обертів, усе менше получается коліс, платівка змінила визг і товстим басом почала закінчувати: «А-А-А-ВЕ, МАРІ-І-ІЯ», — і зупинилася.

Машина зупинилася. Оттла механічно намацала ручку дверцят, відчинила їх і вийшла. Голова була дуже порожньою. З неї щось витікало. Оттла відчувала, що з кожною секундою во її голові целое менше залишається Оттли, а до сей времени більше стає порожнечі. Вона ступила кілька кроків, заточилася і впала на траву. Трава була дуже зеленою. Тут никак не існувало швидкості. Просто літали бджоли. Сяяло сонце. Пахло. Оттла нарешті почала дихати, глибоко-глибоко, повільно-повільно, тихо-тихо. Вона зрозуміла, що все прокидається. Але неграмотный розплющувала очей. Приходили якісь окремі, нарешті нічим між собой отнюдь не пов’язані слова. Вони були, як бджоли, — прилітали, відлітали, і жодного разу це далеко не була якась одна й та ж бджола. Вони без труда сідали, брали напиток Оттли, зривалися і летіли геть у сліпучо-чорно-зелене море, яке несло смородиною. Все було приближенно просто: посеред моря на човні жив Пасічник. Бджоли приносили йому мед. Пасічник посміхався і мовчав. У його човні стояв вулик. У вулику жили його бджоли. Ось прилетіла давно нього Оттла і принесла свій мед. Пасічник уважно подивився держи неї і малограмотный посміхнувся. Але Оттла цього никак не бачила. Вона без труда повзала до Його руці. Вона лежала горілиць і дивилася на неграмотный давно віри блакитне небо. Бджоли безграмотный бачать свого сіроокого Пасічника. Вони никак не впізнають Його на Обличчя. Вони бачать блакитне небо, чують чистий букет землі і смородини. Сльози навертаються їм нате очі, — для ті самі очі, які ніколи отнюдь не побачать свого Пасічника, — і небосвод тоді зникає. Пливуть дощі, — буйні, квітучі дощі. Буяє повінь і квітують яблуні. Ти щойно вбила трьох хлопців. І ти хочеш жити. І ти хочеш жити? І ти хочеш жити? І вони хотіли. А може, й никак не хотіли. Могли б розбігтися, якби хотіли. Вбити свого командира, який віддає їм такі накази і який теж хоче жити. Ще вслед за тем щось. Зрештою. Вони вже давнёхонько на Царстві Небесному, а ти постоянно ще тут. Поки тебе теж далеко не вб’ють. Або поки ти отнюдь не станеш старою і помреш від цього. Від чого? Від того, від чого вмирають усі старі, — від життя, якого ти в такой мере хочеш зараз. Боже, який гарний метелик! Боже, який тільки гарний, чудовий, неймовірно прекрасний у Тебе оцей метелик! Як Ти кажеш? Eupithecia nabokovi Мс Dunnough. Ага, виявляється, Пасічник балакать латинською і англійською водночас. Не зле!

Призвав їх вплоть до останньої гостини
і (наче постріл у садку пташини)
сполохав одним словом він своїм єдиним
їх грабки із хлібів: з усіх сторін
вплоть до нього б’ються, тріпотять надо столом
і виходу шукають. Але він
немов смеркання всюди є, навколо, * —

прошепотіла Оттла пошерхлими, пекучими вустами і — заснула? прокинулася?



РОЗПАЛ ОСІННЬОГО ЯСНОБАЧЕННЯ

What shall we do in the heat of summer But wait in barren orchards for another October?

Some malady is coming upon us. We wait, we wait, And the saints and martyrs wait, for those who shall be martyrs and saints.


                                            T. S. Eliot, «Murder in the Cathedral»*

0


«І раптом спокійно здогадуєшся, що таємничі стани спогадів для майбутнє — це стани поверненої ясної свідомості, в целях якої світ і час, минуле і майбутнє були дані сповна одночасно, як суто твій погляд. Повторюються отнюдь не події; у горизонтальній історії вони відбуваються уперше і востаннє, як і має бути на лінійному часі. Повторюється твоя свідомість, знову зібрана у чистоті, і таке зосередження неможливо вичитати з книжок. Саме цей скупчений погляд і є твоєю в известной степени від вічності, саме у ньому, як у ніколи безвыгодный опублікованій поперед кінця книзі життя, фиксировано твої подальші вчинки і всі події, які він висвітлить, керуючись тільки одним: довірою і вірою впредь до себе. Все, що ти знала, насінинко, посіяна з неба, все, що ти вічно знала, збувається з тобою тепер, розвиваючись у часі історії. Вічність розвивається во історії. Історія передаваться у вічність. Істинна лінія долі, вибрана як власний погляд получи речі, і в цьому рішенні обрати ґрунтується ідентичність... »

Стахорський подумав, що ради них це виявиться занадто складним, і перемет писати. Вони потребують хліба і видовищ, начинай тама видовищного сексу ще, а ти навантажуєш їх феноменологією бачення і внутрішньої свідомості часу. «Насінинко», — це ж треба. Він підійшов предварительно дзеркала і подивився собі на очі. Очі виглядали втомлено й невесело. В одній із стулок трельяжу відбивалося вікно, вслед вікном падав дощ. Стахорському захотілося кави і він почав одягатися.

До кімнати зайшов батько. Його довгими худими пальцями перебігав безупинний старечий трем, але батько посміхався, простягаючи Стахорському вирізку з журналу.

— Пам’ятаєш, ми колись говорили относительно розстріл царської сім’ї? А пишущий эти строки оце був знайшов фото, приберіг для того тебе. І забув! Нічого у голові никак не тримається. Коли ж дивлюся — некто мол воно лежить!

За невеличким столиком сиділо троє дівчат у білих сукнях, четверта стояла, опустивши голову. Білі квіти у вазі, велика розгорнена книга, масивна салинг дзеркала получи и распишись стіні. Внизу підпис: «Дочери Николая II Романова. 0913 год. Фото К. Буллы (автор снимка установлен предположительно)» .

На звороті подавалося інтерв’ю з президентом Фотографічної асоціації СРСР. Старий кондуит з сделано неіснуючої країни, ще старіше позитив зі ще неіснуючішої імперії. Розстріляні принцеси.

— Гарні дівчата, — сказав Стахорський, повертаючи вирізку батькові.

— Ні-ні, залиш собі. Як у них могла піднятися длань держи отаку красу?

— Хіба сверху одну красу? Випий центр ці пігулки, вони вже останні возьми сьогодні.

Батько почовгав получи и распишись кухню запивати пігулки. Стахор-ський поклав вирізку предварительно горішньої шухляди письмового столу і вийшов надвір.

Ванільний смелость осіннього міського присмерку, живі смарагди і рубіни світел держи переходах, могутня кава у грубій філіжанці. Шум зливи, що вривався перед кав’ярні слідом из-за черговим відвідувачем, нагадував шипіння і булькання контрабандної платівки з 00-х років, з якої ось-ось вибухне забутий, але такий дорогий і доречний шелковица рок. Життя знову ставало стерпним. За широкою скляною вітриною пливла юрба під барвистими парасольками, самодостатня маса, на аморфному лоні якої той, хто читав Мерло-Понті, і той, хто вважав таке читання безрезультатним понтом, урівнювалися, ототожнювалися, рятуючись від окремішньої зримості у розчиненні серед багатоголових вод вічно Евксинського, Чужинського Понту... Стахорський дістав квитка получи нічний поїзд накануне Львова і переглянув знану получи рівні рефлексів інформацію. Він то и дело їздив цим поїздом, інколи навіть у тих самих вагонах і купе, змінювалися лише ціни, обличчя провідників і внутрішнє відчуття тяглості подорожі. До подорожі залишалася ворох часу, вісім годин.

За вісім годин можна багато чого встигнути. Прочитати книжку, скажімо. Або написати цілий розділ. З цим розділом віднедавна почалися поважні клопоти. Йшлося для опис відмінностей між внутрішнім життєвим при случае і подчас зовнішнім, эпизодически пір року та годинників, для те, як згущується внутрішній пора у тій-таки подорожі, у спогляданні і коханні — і як провисає та провалюється пирушка часы у виснажливому чеканні черги або арешту... І черги, і арешти Стахорський знав з власного досвіду, він їх где-то і сприймав — як об’єкти феноменологічного дослідження, але тепер йому бракувало малограмотный досвіду, а пункту узагальнення, місткої робочої концепції, Гуссерль но і Бергсон радше шкодили, ніж допомагали, нав’язуючи громіздку термінологію і способи опису, давненько проблематизовані іншими слідопитами. Він приїхав по рідного міста в кілька днів, щоби провідати немічного батька і дати перепочинок голові, але зосереджена в одній проблемі свідомість відмовлялася роззосереджуватися, отже, він просиджував ночі по-над своїми нотатками вже малограмотный у Львові, а тут, у батьковому кабінеті, серед добрих, старих і безпомічних, наче самостоятельно батько, книг. Увесь пирушка пора безпробудно лило, і він мав хоч якесь виправдання, майже безграмотный виходячи в вулицю (хіба предварительно кав’ярні та накануне аптеки ради ліками в целях батька), никак не телефонуючи щопті давніх, переважно ще шкільних приятелів, котрі жили туточки невідомим і байдужим тепер на Стахорського життям.

Що з того, що колись ця «Крихта» з кількома пласти-ковими столиками і оббитою золотими цвяхами дерев’яною стійкою бару була улюбленим притулком їхньої Зграї, що саме туточки вони пили свої перші преступление і виходили сверху вулицю випалити перші сигарети? Що з того, що саме тута точилися запаморочливі дискусії ради латиноамериканські романи і поезію Еліота, читалися геніальні, цієї ночі написані вірші і виголошувалися крамольні пророцтва оборона визволення України з-під російського і малоросійського ira? Вони вважали свою Зграю винятковою, єдиною, таких, як вони, далеко не було більше ніде, ну, може, ще у Вільнюсі, у Кракові, — але отнюдь не тут, после этого були тільки вони — і їхні вороги. Вони мали здійснити нечувані подвиги, надлюдські вила самопожертви, зречення і, природно, аскетизму, а ще написати неперевершені романи, отримавши ради них кожен согласно червон років особливого режиму, а потім — за Нобелівській премії; вони були носіями духовних практик і законспірованим братством мандрівників нате Схід — а сьогодні ні давно кого безграмотный хочеться телефонувати, ані заходити, потому что з’ясувалося, що Зграй було багато, що всі вони мали улюблені кнайпи, що дискусії у Львові і Харкові торкалися тих самих тем, пророцтва були прежде нудоти одноманітні, і втілили їх далеко не герої, а відважні спекулянти й самозабутні рекетири, що непе-ревершених романів таково ніхто й малограмотный написав, і взагалі, сьогодні віддають перевагу Інтернету, а написане виявилося дитячим белькотом, вслед який тепер далеко не присудять жодної премії, хоча тоді посадити из-за це могли, а чого ж, прецеденти траплялися.

Стахорський стенув плечима. І йому самому таким образом смішно з цього конвульсійного руху. За склом ранее стемніло, і він міг бачити власне відображення, посмішку во куточках вуст, і дівчину вслед за стійкою, жваву брюнетку, що вправно жонглювала коньяками і кавами, нічим неграмотный подібна вплоть до тієї, яка робила це двадцять років тому, як її звали? Анастасія. До неї копався Бест, однокласник Стахорського, хоча Анастасія була старшою следовать них. Але це й зворушувало Беста, предварительно того ж вона приблизительно само навчалася колись у їхній школі і ненавиділа Кунделя... Стахорському зненацька закортіло подивитися получи свою школу увечері, побачити освітлені вікна двоповерхового арештного дому — негайно, мовби він міг кудись утекти.

Стахорський ступив у зливу. Ну, чим тобі безграмотный Львів, четверту добу ллє. Мокрі нашорошені перехожі квапляться додому, перебратися на сухе, повечеряти і впасти накануне телевізора. Табун малоросійських пацанів приколюється під дашком Інтернет-клубу; Стахорський прислухався і довідався, що Андрій Актау — так бог, а Тараска Актау — так лох. Двоє пияків піднімають з калюжі третього, вони сміються, він плаче. Вогні реклами, фари зустрічних авто, «Прима-Оптима» і тоскне виття «швидкої допомоги» старої моделі, з блимавкою, яка шалено обертається получи даху. У цій країні до этого времени таке: старі моделі з постмодерними прибамбасами для даху, який кудись нестримно їде. Прима, але Оптима. Малоросія, але Україна. Її піднімають, вона знову падає і плаче; а всі сміються.

Школи, бери диво, нема ніде. А -де вона? Вона стояла после этого ще перед війни, а потім у ній містився фашистський штаб, а потім тутовник виступав накануне учнями Сидір Артемович Ковпак, терорист, а згодом навчався Стахорський, дисидент, а зовсім іще только что викладав англійську однокласник дисидента Бест, який у дев’ятому класі переклав Murder in the Cathedral і загубив рукопис перекладу получи ріці, точніше, рукопис утопився с налету з рюкзаком Беста, ибо сидор зіштовхнула Анастасія, необережним порухом стегна возьми човні, і скільки вони неграмотный пірнали, школи неграмотный було, була платна автостоянка. «Подвійне вбивство — у катедрі й у воді, — замислено сказав тоді Бест, — роки творчої праці получи дні. Це сюжет». Бест носив бакенбарди і курив люльку, натоптану пахучим болгарським тютюном «Нептун». Він був англоманом, як Набоков і Кант, надо все ж таки задзвонити йому і спитати, куди поділося це монстрище, хоча й приблизительно ранее ясно, розпал яснобачення серед осінньої ночі, хронотип внутрішньої свідомості часу, заклята мотив сьомого розділу, нікуди автор этих строк неграмотный дзвонитиму, а піду додому і посиджу з батьком.

Батько спав. Стахорський постояв трохи біля нього, тривожно дослухаючись до самого посвисту тоненьких сопілочок у старечих грудях, і безвыгодный наважився будити. Може, він іще протягне трохи; хоч би ще трохи протягнув. Скільки часу може вміститися у слові «трохи»?

Отже, школи, яка виконувала занятие центральної споруди у краєвиді його кошмарів, неграмотный стало. Він згадав хижу й криву посмішку лисого Кунделя, їхнього класного керівника. «Чому ти досі далеко не вступив до самого комсомолу?» — запитав Кундель наприкінці випускного класу. «Я вважаю, що мені ще зарано; це така поважна організація, а автор этих строк до этого времени ще такий наївний, такий веселий, що страх», — розвів руками Стахорський, виклично дивлячись, для ворога. «Гляди, щоб никак не було запізно», — з цілком прочитуваною погрозою сказав педагог. Цікаво, чи він сделано здох? Шкода, коль так; единодержавно синьо-жовтий прапор сверху мерії чого вартий. Він побачив праздник прапор і здох від сказу, покусавши под тим кількох учнів. Але їх врятували. Куди тепер стікатимуть безпритульні кошмари? Вони, мабуть, потраплятимуть накануне когось іншого, чия авиашкола ще ціла. Він набрав часть Беста.

— Бест, добрий вечір. Кому ти продав нашу школу?

— Стах! Сташку, дорогий! Привіт, старий, — зрадів Бест для тому кінці дроту. — Ти де?

— Дома. Я сьогодні вже їду. То мол школа?

— Ага, спохватився, побиваєшся. Ото крестины було плекати її, як парость. Півроку тому вже розвалили і вивезли, а ти щойно прокинувся. Отакі вони всі, оті вороги народу... Там паркінг.

— Я бачив. Збулася ще одна заповітна мрія двох ідіотів.

— Двох?! Стах, її прокляли покоління.

— Добре кажеш, синку. Туди їй і дорога. Чи ти пам’ятаєш Анастасію? Вона банкувала у «Крихті».

— Чого б ведь аз многогрешный її забув? — здивувався Бест. — А що?

— Де вона?

— Вона вийшла заміж ради льотчика, який пролітав по-над нашим прекрасним містом. І полетіла з ним до самого Свердлов-ська. Давно, ще вслед за перестройки.

— Я згадав сьогодні, як вона втопила твого Еліота.

— Вона незумисне. Просто на неї була така срака. Стах, а як польською «срака собача»?

— Дупа волова... Я одразу відчув, що спілкуюся з учителем. І дескать ти тепер викладаєш, если школи нема? На майдані? Біля церкви? У метро?

— У дупі воловій. Стах, приходь, моя персона эдак скучив из-за тобою. Наговоримось.

— Дякую, Бест, неграмотный можу. їду вночі.

— Як батько?

— Так само.

— Хріново. Тримайся, старий.

— Бувай здоровий.

Стахорському здалося, ніби дощ перемет тарабанити. Вийшов получай теплица — ні, мрячить, легко тихший і, начебто, тепліший. Почитати? Скільки можна читати.

Повернувся прежде кабінету, запалив настільну лампу, вигідно всівся у глибокому батьковому кріслі. Знічев’я дістав з шухляди журнальну вирізку.

Ця чорнява, крайня ліворуч, яка підперла голову рукою, ледь помітно посміхається. Таке враження, що вона знайома з фотографом і посміхається саме предварительно нього. Коси у неї розплетені, вільно лягають бери плечі, торкаються книги сверху столику. Що ведь следовать книга? Дві менші сестрички, схоже, примостилися нате одному кріслі разом. Вони уважно дивляться во об’єктив. А с ця, що стоїть посередині, на об’єктив малограмотный дивиться, її погляд удавано зосереджений получи книзі. Навряд чи вона може що-небудь прочитати получи такій відстані. Але вона й далеко не читає, вона прямо-таки уникає дивитися бери фотографа. Для неї безграмотный існує майбутнього глядача, накануне яким вона мала би постати привабливою; вона с налету і тогда виказує вороже ставлення поперед цієї ситуації фотографування. Чим їй где-то досадили? Ваза з квітами хоть бери краю столика, її відсунули похапцем, щоб звільнити місце интересах книги; невже та журнал конче мусила потрапити у кадр, адже вистачило б і вази. Голий простір стіни после їхніми спинами. Тут якась недоречність. Складається враження, що столишко присунули предварительно стіни во останню мить, що бок дранка з дзеркалом надто недоречно вгризається у загалом продуману композицію, загрозливо торкаючись двох дівочих голів. Ця, крайня праворуч, здається, схожа получи и распишись Миколу II. А може, так никак не дзеркало, а картина? І чому во цієї, що стоїть, неприховано злий вираз обличчя? Наче вона ось-ось вибухне гнівом. Вона чи невыгодный найстарша з-поміж них. Її волосся перехоплене стрічкою або обручем. Тоді, мабуть, була така мода. Чимось нагадує Сафо. Хто її беспричинно розізлив?

Потужний банкет крові ударив Стахорському предварительно голови, на полутонах заворушилося волосся. Його обсипало морозом, він підхопився з крісла, серце виламувало ребра.

— Господи, — сказав він. — Господи, та це ж ваш покорнейший слуга її розізлив! Як моя особа міг забути? Невже пишущий эти строки божеволію?


0


Спочатку він зайшов вплоть до глибокого дзеркала і попрямував довгим коридором, захаращеним дерев’яними ящиками і всіляким мотлохом. Його анітрохи неграмотный дивувала можливість заходити прежде дзеркал, навпаки, він знав, що вже невыгодный присест робив це і пам’ятав увесь шлях, який нужно подолати, кожний отклонение коридору, кожний виступ, який слід було оминути або ухилитися, щоб малограмотный вдаритися об нього. Йти коридором видавалося нудним, він чимось нагадував переходи вслед за лаштунками або попід сценою театру Занько-вецької, круглым счетом і чекай, що базисная точка випірне який-небудь Кактус або Крілик з пляшкою кальвадосу і люб’язно запропонує причаститися та побесідувати оборона поезію Лишеги. Але ніхто неграмотный виринав, з пронизливим пищанням розбігалися задзеркальні миші, з ящиків стриміли шоломи, списи, прапори, подекуди повипадало лахміття сценічних костюмів з еполетами і жабо, рулони декорацій з лісами й морями, і Стахорський піднімав ті шмати та запихав назад, щоб никак не зашпортатися, коль если повертатися. Він пройшов праздник пергола повністю і опинився получи и распишись брукованій вулиці, залитій сонячною повінню. За металевою огорожею розкинувся тінястий верт з посипаними білим піском доріжками. У саду возьми нього чекала чорнява дівчина з довгими розпущеними косами.

— Як добре, що ти нарешті тут, — сказала вона, — ходімо, ходімо швидше.

Дівчина повела Стахорського накануне палацу. Він отнюдь не знав цієї дівчини, безграмотный знав, як її звати, але вона поводилася як давня знайома, усім своїм виглядом виказуючи привітність. Чи ведь він бачив її колись? Може, це барменка з «Крихти»?

Крадькома він окинув її фігуру поглядом і йому одразу из чего явствует соромно. Дівчина эдак довірливо ставиться накануне нього, наче чиста сестра, навіщо ці вульгарні, недоречні шелковица думки.

У палаці панував испуг і розгардіяш. Усі квапилися, робітники запинали меблі білими чохлами, виносили речі, канапи, крісла... Стахорський трохи розгубився, потому что ще ніколи далеко не потрапляв прежде такого гарного палацу з розписами і ліпними прикрасами, він нікого тогда отнюдь не знав, але дівчина взяла його из-за руку і впевнено вела далі, з однієї пишної зали вплоть до іншої, мол держи стінах висіли полотна старих майстрів у масивних різьблених рамах з позолотою, стояли вигадливі годинники, ажурні столики, старовинні вази і амфори. Хто ця дівчина? І вони вийшли з дзеркала у довгий білий катакомба з високими арочними вікнами і рядом люстр угорі. Знадвору долинали голоси, іржання коней, гук автомобілів. Напрочуд багато світла.

— Це тут, — сказала вона. — Зараз ваш покорнейший слуга їх покличу.

Але перед них і круглым счетом сделано майже бігли двоє дівчаток у білих сукнях.

— Ти повинен сфотографувати нас, — сказала його безіменна знайома.

— Гаразд, але дескать апарат?

Апарат стояв під стіною, старовинна скринька получай штативі з коліщатами, вкрита малиновим плюшевим запиналом, з-під якого звисав шовковий плетежок з китицею. Тут усе таке старовинне. А дівчата зовсім юні.

— Світло з вікна має падати держи ваші обличчя, — пояснив Стахорський, розвертаючи штатив.

Дівчата схопили мензула з вазою нате ньому і поставили під стіною, навпроти вікна. Потім присунули прежде нього крісло. Чому такий страшний поспіх? Розпочалася війна? Чи вони від’їжджають для дачу?

— Побачиш це карточка там, у себе, так згадаєш ради нас, — сказала дівчина з розпущеними косами. — І тоді забереш по себе. Обіцяєш?

— Заберу? Звідси? Але як? — здивувався Стахорський.

— Прочитаєш заклинання.

— Я никак не знаю жодного заклинання, — розгубився він.

— Це беспричинно просто. Візьмеш давню книгу...

— Біблію, — несміливо підказала найменша.

— Ні, Біблії на мене нема, — заперечив Стахорський.

— Ну, а що на тебе є? Шекспір, Данте, Гомер...

— Гомер є, — згадав Стахорський. — У перекладі Жуковського.

— Прекрасно, це «Одісея». Зараз принесу.

За хвилину вона повернулася з томом.

— Ми безотложно обираємо місце з «Одісеї». Воно й если ключем. Ти побачиш цю книгу получи карточка і згадаєш, що повинен прочитати заклинання. Воно відкриє нам дзеркало, потому что ми також прочитаємо те саме заклинання тут. Обіцяєш? Ми будемо у страшній небезпеці, — напев чорнявої дівчини затремтів.

— Обіцяю, — сказав Стахорський.

— Даєш слово?

— Слово честі. Давайте шукати ключ, — мовив Стахорський. Йому передалося загальне хвилювання, яким було просотане повітря палацу.

— Що саме ти пам’ятаєш з «Одісеї»?

— Одісей у циклопа. Він заховався під бараном і врятувався.

— Чудово, дуже доречно. Цього ти справді никак не забудеш. Ось поглянь, закінчення дев’ятої пісні:

Спутников верных созвав, аз многогрешный велел, чтоб они получай проворных
Все кораблях собралися равным образом совершенно отвязали канаты.
Спутники однако собралися и, присевши получи и распишись лавках у весел,
Разом могучими веслами вспенили темные воды.
Далее поплыли автор во сокрушенье великом что до милых
Мертвых, да радуясь во сердце,
что такое? самочки спаслися через смерти.

— Одісей у цій пісні називає себя Ніхто, — згадав Стахорський.

— От і будеш нашим Ніхтом, — засміялася чорнява.

— Або вашим бараном, — усміхнувся він прежде неї. На тлі білої, наче екран, стіни вони виглядали справді гарно. Білі сукні, білі квіти у вазі, білі туфельки.

— Я мушу захопити бодай кромка дзеркала, з якого ми вийшли. Тоді аз многогрешный певуче згадаю.

— То захоплюй!

Стахорський перекотив стойка праворуч. Тепер композиція складалася невыгодный в такой мере доладно; він почав міркувати по-над необхідними змінами, коль раптом прочинилися сусідні двері і з них вийшла ще одна дівчина у білій сукні, чимось схожа бери античну гречанку. Вона побачила Стахорського і обличчя її видовжилось.

— Он як ви шелковица проводите час! — обурилася вона. — Чудово виховані панночки во компанії з незнайомим чоловіком. Усі...

— Заспокойся, прошу тебе! — підхопилася чорнява з банкетки під стіною. — Залиш це тепер, автор потім усе поясню.

— Це мы прошу тебе припинити неподобство! Слушний время на знімання!

Чорнява схопила її руку, піднесла предварительно вуст і... поцілувала. А потім поставила обурену гречанку после столиком.

— Всього-на-всього одна мить для того вічності. І ти, ти також з нами.

— Не можу бачити такої розпусти!

— Тоді дивись у книгу!

Коридором хтось ішов. Неквапливі чертеж чоловіка, впевненого у собі. Побрязкували шпори. Можливо, що в таком случае був їхній батько, ибо сполотніла навіть чорнява дівчина. Але вона вмить опанувала себе, сіла получи банкетку і, посміхнувшись, підперла голову рукою. Така пластична...

— Знімай, ми готові. Швидше! — вполголоса наказала вона.

Стахорський сіпнув из-за шовкового шнурка, клацнула

рамка. Наче клинкет карабіна.

— А тепер тікай. До дзеркала.

Кроки затрималися неподалік. Стахорський пірнув впредь до темної, прохолодної глибини і боляче вдарився вполоборота об якийсь задзеркальний ящик. Він озирнувся — і побачив, що слідом забігла одна з менших сестер; вона наздогнала Стахорського, поцілувала його у щоку і, весь спаленівши,

прошепотіла: «Не забувай! Ми чекаємо...» А тоді притьмом побігла поперед своїх. Гаряча хвиля ніжності й зворушення залила серце Стахорського. Невинне дівча безвыгодный злякалося неминучих докорів старшої сестри і насмілилося поцілувати чужого чоловіка — щоб він тільки пам’ятав относительно свою обіцянку. Як вони хочуть жити! Хіба таке можна забути? Він перетнув сад, бруковану вулицю і зайшов предварительно нічим неграмотный примітних дверей присадкуватої споруди, вслед якими починався вже знайомий довжелезний коридор. Він майже летів тим коридором, наспівуючи і задихаючись від щастя. Його життя раптово набуло вартості і високого сенсу, воно перестало бути індивідуальним, відокремленим мерехтінням, спалахнувши суцільним надособистим сяйвом. Він ніс із собой разъяснение до самого однієї з найбільших таємниць світу, він сам по себе був ключем і мостом сполучення між часами. З часу облетіла фальшива облуда тривимірності і незворотності, з-під неї визирнуло щире электрум Єдиного, у якому згладилися вузли дихотомій і дзеркальних поділів держи видиме й відображене, получи и распишись последний вздох і життя. З цією звісткою він і прокинувся. Інна ще спала. За вікном старої бойківської хати сяяло те саме Сонце єдності, возьми стіні коливалася тінь від горіха, а далі, у золотому жарі липневого ранку, стояли Карпати. Лежачи, він споглядав це ненарушимо буття, з розплющеними очима знову переживаючи кожну подробность сновидіння, терпляче очікуючи, если прокинеться отряд — сьогодні був с утра до ночи її народження! — і він зможе розповісти одну з найнебуваліших історій.


З


— Нічого собі подарунок сверху уродини! — сказала Інна, дослухавши накануне кінця. — Я сплю, а він у цей момент тиняється Задзеркаллям у товаристві пишнокосих панянок. Вони його, бачте, цілують! Мене ти, звичайно, дальше никак не зустрів.

Тупа реакція в такий дивовижний сон; але Стахор-

ський стримався. Вони набрали вина, їства і бери цілий с утра до ночи вирушили у гори.

Якийсь момент вследствие чего він жив держи небувалому піднесенні. Світлий і щемкий настрій сну супроводжував його повсюди, Львів ще ніколи отнюдь не був таким прекрасним і приязним прежде нього, усе складалося саме объединение собі. Стахорський, либонь, уперше відчув, що означає мати харизму. Він вслед за кілька тижнів написав половину книги і зробив це немовби бавлячись — цидулка приносило насолоду, воно було щільним і легким, не принимая во внимание найменших ознак силуваності, якої він неграмотный терпів ні у власних, ані на чужих текстах.

Однак перегодом, як так завжди стається зі снами, настрій втіленого вила почав вивітрюватись, неповторне освітлення сущого — блякнути. Осінь, поїздки, робота, клопоти — і стержень сделано він повністю забув оборона свій сон, забув оборона надзвичайну місію і обіцянку. На сьомому розділі книги Стахорський спіткнувся і застряг, слідом захворіла Інна, потім заслабував батько, грошей безвыгодный було нізвідки і він зацьковано метався від одного підробітку до самого іншого, перекладаючи політологічні і які-завгодно статті, пишучи огляди, рецензії, казна-що, капиталы з чим. Писав, перекладав, позичав, повертав... які вже дальше принцеси.

Стахорський знову поглянув в фото. Йому отсюда следует неграмотный объединение собі. Сни снами, містика містикою, але ж отнюдь не перед такої міри. Що з цим робити, з чого починати? Він пішов до самого телефону і набрав Львів.

— Інна? Добрий вечір. То я.

— Добрий. А ведь — я. Що нового?

— Усе гаразд. Завтра приїду.

— А тато?

— Вже краще. Він наразі спить. Почав виходити нате вулицю. Але шелковица ллє цілими днями.

— І во нас.

— Інно, слухай, ти пам’ятаєш праздник сон, що приснився мені для твої уродини?

Він кволо покладався возьми те, що армия відповість «не пам’ятаю, ти мені нічого невыгодный розповідав». І тоді по сию пору стане получай свої місця. Перевтомився, сплутана свідомість, сполохи повторного часу, таке трапляється з кожним. Але Інна, як в те, мала добру пам’ять.

— Аякже, ще б пак. Чотири білосніжні німфи, з ними сладострастник Стахорський, знимки бери згадку і поцілунки во дзеркалі. А що?

Ох і тон. Він безвыгодный знав слів, якими можна було б пояснити те «що».

— Стах, чому ти мовчиш? Вони тобі знову приснилися?

— Якби ж то, — озвався він.

Вона здогадалася сама.

— Ти знайшов ту знимку?

— Батько знайшов. У якомусь журналі часів перестройки.

— Але ж такого зовсім отнюдь не може бути! Що ведь

ради дівчата? Яка с годами текстівка?

— Це доньки Миколи II. Романова. Останнього російського царя. їх розстріляли більшовики у 0918 році. А фотоотпечаток зроблене 0913-го. Інно, знаєш, що немного погодя ще написано? «Автор снимка установлен предположительно».

Приголомшена мовчанка.

— Ну, і... що ти робитимеш? — у голосі Інни з’явилася якась поштивість. Як біля померлого абощо.

— Звідки мы знаю?

— А ти знайшов ту книгу? «Іліаду»?

— «Одісею». Ще ні. Але у батька десь є.

— Слухай, Стах, никак не роби нічого. Я тебе благаю. Приїзди завтра. Візьми ту фотографію з собою. Ми постоянно обговоримо. Адже в таком случае є щось нечуване, може, надобно порадитися...

— ...з психіатром, — докінчив її думку Стахорський.

— Ти ж невыгодный знав уві сні — хто вони?

— Ні. Палац був розкішний, вони ошатно вбрані, але моя персона й подумати безвыгодный міг, що вони існують... існували насправді.

— Я теж думала, що ведь якісь символи. Тепер цілу ніч невыгодный спатиму.

— Не будемо набалакувати.

— Добраніч?

— Добраніч.

«Одісея» стояла там, дескать й завжди. Малим Стахорський збирався вивчити її напам’ять. Він десь вичитав, що всі освічені греки знали «Іліаду» й «Одісею» напам’ять, і хотів бути як вони. Батько дуже сміявся тоді. Його син кохався у давньогрецьких міфах, змайстрував собі кумирню з зображеннями Гермеса і Аполлона, отримував «відмінно» з історії стародавніх народів. Через пару класів він сейчас отримував «незадовільно», потому что почалося вивчення історії СРСР.

Стахорський знайшов IX пісню, перебіг очима непродолжительный зміст. Так, це тут. Біла журнал навіть розмірами нагадувала ту, що лежала возьми столику у принцес. Божевілля якесь, бігме. Перехреститися, чи що?

Читай. Тут усього шість рядків гекзаметру.

Але ж це неможливо.

Читай. Вони чекають.

Історію неможливо повернути назад. Вони вже искони мертві.

Ти уб’єш їх удруге, якщо невыгодный прочитаєш. Не викручуйся. Адже ти пообіцяв.

Уві сні.

Ти дав название честі! Звідки ти знаєш, що таке сон, дзеркала і часочек насправді?

Я безвыгодный можу.

Ми чекаємо! Чекаємо! Читай!

Я боюся.

Вона наздогнала і поцілувала тебе. Щоб ти отнюдь не забув. Вона відважилася. Ти плакав від щастя. Читай, ти врятуєш їх! Адже це їхній єдиний шанс, чим би це по сию пору далеко не було.

Але ж такого малограмотный буває!

Ось фото. Ось книга. Інна підтвердила, що ти розповідав їй цей сон. Ти далеко не божевільний. Читай уголос.

Я страшенно боюся.

Стахорський застогнав від муки. Мука несамовита, ужасть пекельний, хвилі гарячого морозу одна следовать одною прокочуються тілом.

Я спробую. Може, нічого безвыгодный станеться. Я дав речь честі і малограмотный забув для це. Може, це якесь випробування; краще б ваш покорнейший слуга неграмотный наражався для нього. Ось візьму сразу — і прочитаю. Що буде, те буде.

Він набрав повні грудь повітря і стрімголов кинувся у темні крижані води неймовірного:

Спутников верных созвав, моя особа велел,

чтоб они получи и распишись проворных

Все кораблях собралися равным образом до сей времени отвязали канаты.

Спутники совершенно собралися...

Голос, чужий і сиплий, долинув давно Стахорського з такої позасвітньої далі, що він жахнувся: дескать я? Лимонний метелик, який бозна-відколи мертвий лежав держи підвіконні, ожива і запурхав біля настільної лампи, оббиваючи пилок з крилець получи и распишись розгорнену книгу; из-за спиною, наче сніг під чоботом, рипнула стулка трельяжа і Стахорський кинувся, мов ужалений змією.

Вони вже бігли довгим коридором! Він чув, як відлунює дзвінкий дівочий сміх, як клацають обцаси і легко, білосніжно шелестять сукні. Ще три рядки, ще три миті на одній — і вони з’являться тут, у крихітній кімнаті потворної «хрущовки», щасливі і врятовані навіки. Тільки ця мить, заповнена трьома хрипкими рядками гекзаметру... Але що скаже батько? Вони розбудять його! Він немічний, він горько хворий, йому неграмотный можна хвилюватися. Як він переживе їхню появу? Адже він одразу впізнає їх! Як моя особа йому поясню? А я, ваш покорный слуга самоуправно як переживу це?

Стахорський щосили відштовхнув томище і він упав возьми підлогу. Стіл плив на пороге очима, зі стелі повільно сипався попіл, серце заледве билося. Метелика отнюдь не було. Відтепер лиса потвора Кундель має всі підстави пишатися мною.

До кімнати зайшов батько.

— Я бачу, ти ще отнюдь не поїхав. Котра воно вже година?

— Анікотра. Нуль годин, — сказав Стахорський, поглянувши сверху електронний годинник, дескать дійсно стриміло п’ятеро зловтішних нулів.

— Та ж получи тобі лиця нема! Що сталося?

— Тут... миша пробігла. Я по мнению ній... книгою.

— Де вона во чорта взялася? Скажу Свєті, щоб принесла отрути. А мені причулося — гомін, гомін, сміх... Я думав, прежде тебе гості прийшли.

— Ні, тату. Не прийшли давно мене гості. Буду автор этих строк вже збиратися. Незабаром поїзд.

— Ага, дивись, никак не запізнись. Миша завелася, це ж треба... Скоро тута вовки завиють.

Стахорський одягнув куртку, міцно обняв старенького.

— Бувай здоровий, дорогенький мій.

— Щасливої тобі дороги. Дзвони і приїжджай. А дівчат отнюдь не береш із собою?

Батько подавав йому вирізку.

— У Львові безвыгодный люблять росіян, тату. Хай вони лишаються з тобою.

— Вони б мені їсти варили, — сказав батько, безпорадно дивлячись Стахорському на очі. — їсти б варили, до самого аптеки ходили. А оця мала з книгою читала б мені вечорами. Добре б нам жилося разом.

ЛЮДИНА НА КРИЖИНІ (есеї)

Людина сверху крижині


0.

Льодохід розпочався раптово й застав чоловіка якраз держи середині ріки. Він почув тріск, шум, подібний давно пострілів, і озирнувся. Крижина наповзала для крижину, з-під зміїстих тріщин ринула темно-зелена вода. Тільки під берегом залишався ще неторканий лід, твердий і певний, як самочки земля, але давно берега було далеко. Чоловік побачив, що він опинився получи невеличкому плавучому острівці, якого весь далі й далі нате захід відносила потужна, вивільнена від довгого зимового сну течія. Поряд пливли більші й менші крижини, наздоганяли одна одну й переганяли, зіштовхувалися, кришилися, переверталися. Там, сверху непорушному березі, який мягко відпливав возьми схід, стояли люди. Вони бачили чоловіка получи крижині, щось кричали йому, жестикулюючи. Але могутній березневий вітер відносив їхні болтология і жести во безвість, чоловік бачив тільки безладну метушню, окремі звуки, тривожні й застережні, ледь торкалися його слуху, і якби безграмотный ситуація, на якій він отак несподівано опинився, так з цих людей можна було б навіть поглузувати, скрутивши, наприклад, дулю. Чоловік знав, що тепер він недосяжний, і жоден із тих, хто метушився держи березі, невыгодный зможе йому ні допомогти, ані зашкодити. Той чоловік усе своє дотеперішнє життя був великим

прихильником мистецтва рівноваги. Отож і тепер він ширше розставив ноги, дістав із кишені люльку й табак і закурив, міркуючи, що його робити далі й чи робити взагалі. Знову почувся крик, але тепер він долинав згори, ледь чутний после гуркотом льодоходу. Чоловік підвів голову й побачив, що так дикі гуси летять. Ріка текла зі сходу получай захід, гуси летіли з півдня получи північ, а на перетині цих двох рухів стояв і курив чоловік, зберігаючи рівновагу.


0.

На цій крижині неможливо збудувати ні житла для того себе, ані храму с целью Бога. Вона хистка, вона пливе і щохви-лини зменшується, танучи. І пирушка чоловік, який стоїть получи и распишись ній, також крижина, він також зменшується з кожною хвилиною, деформується, старіє, віддаляється. Ріку можна перепливти човном, у паоз-святині. Але як можна зберегти себя від розчинення, коль ти — крижина, тобто породження ріки і її невіддільна частка? На якому березі заховається крижина — і далеко не розтане, коль повсюди вода, і чоловік — також вода, мій любий Фалесе, вода, що крушиться из-за своєю випадковою, довільною формою, детермінованою льодоходом? Куди йому подітися, коль він — крига, а малограмотный діамант, сіль, а отнюдь не алмаз? Тим більше, що чоловік навіть безграмотный бачить того, що він хоче зберегти, навіть неграмотный відчуває сповна і далеко не усвідомлює. Чи може крижина усвідомити себя рікою — від джерела давно гирла — а невыгодный водой ? Не може. Чи може вона усвідомити себя водою? Цього чоловік никак не знає. Чи крига й водыка — це одне і те ж саме? — питає чоловік, так, ніби він сделано знає, чим є тотожність.

Ось ця крижина страждає, хворіє, старіє — пориста, важка, крихка, дедалі аморфніша; стержень вона возносить моления або займається йогою, благаючи Його затримати цю форму; центр вона помирає — тобто зливається з рікою і розчиняється, жавель — у воді. Ось її вже нема, швидко тече повно-

водний Сейм, сяйливі рибки когда-когда вискакують бери поверхню. «Крижини нема, але вона була», — оце і все, що можна сказати. Можна додати: «Крижини більше ніколи безграмотный буде, на штырь такій формі й консистенції. Вода здіймається на небеса. Вода повертається з небес». І, вийнявши люльку з беззубого рота, чоловік сверху крижині голосно розказує вірша:

По ріці вплоть до джерел — проти часу
образи хмар супротивно пливуть
їм для дни швидкоплинний далеко не йдеться.
Небо постане з води, щоби з неба основа жизни пролилася
і минуле вернуло во майбуть.

0.

Протягом усього життя чоловік прагнув викристалізуватися, набути кшталту, стати особистістю, мати власний світогляд тощо. І вічно зберігати цю форму. Спочатку набути кшталту — потім затримати його. Він ніколи малограмотный думав относительно те, що це марення кожної води. Хмари відображаються на ній, дерева, береги, перелітні дикі гуси. Мімесис. Подвоєння. Містика дзеркал: закуті на рамку шматки загуслої води, на якій відображається неголене чоловікове лице. Але це неграмотный відображення, чоловіче; це і є ти, вода, відображена у воді. Верба по-над річкою — і кожна вода, яка дотікає по того містичного місця, мол відображається верба, вважає себя вербою. Дві-три секунди. Пливе далі, вважає себя до черзі вежею, птахом, зоряним небом по-над головою, базисная точка цією людиною, моральним законом у ній.

Бог, схилений надо людиною. Вдивляється во неї, впізнає власні риси на оцьому :у квадратикові чи овалові текучої води. І кожна вода, сиріч людина, вважає себя образом

та подобою Бога. Кожна мить течії. Часом налітає вітер — і тоді водным путем йдуть брижі, відображене обличчя вкривається зморшками, здаючись потворним і старим; але Той, кому належить це лице, вічно юний. І тільки він має власний образ. І тільки Він може сказати ради Себе: «Я».

Єдине, що можна сказати ради воду — це те, що вона є. Ллє кипяток неграмотный може сказати оборона себе: «Я». Вона малограмотный усвідомлює себя рікою, тією, що тече зі сходу сверху захід і впадає во інші ріки, а ті, своєю чергою, до самого моря. Вона невыгодный усвідомлює того, що тече. Вона малограмотный усвідомлює. Вона безграмотный є притомною водою. Вона всього сам однова пропливає під вербою. Einmal ist keinmal 0 .

0.

«Отож, — питає себя чоловік, — що ти хотів кристалізувати? Так, ніби це залежало од твоєї волі — і ніби та свобода є твоєю власною, а безграмотный волею течії. Оце напівзруйноване тіло? Оцю пригноблену й загальмовану душу? Оцей життєпис, переглядаючи якого, відчуваєш невимовну огиду? Оцю пам’ять, захаращену найрізноманітнішим мотлохом образів, які тільки единолично крат промайнули во тобі? Тріски та цеглу неіснуючих еще будівель, кістки давненько померлих найдорожчих, щетина здохлих котів та псів — таких відданих! Einmal.

Так, тоді ця кипяток була дуже чистою — як і кожна вода, яка щойно повернулася з юних небес, — і тому вона в такой мере спрагло всотувала на себя ці коштовні, найперші тутешні образи; але згодом, зовсім скоро, ці образи почали нашаровуватися безраздельно держи одного, переламуватися, спотворюватися, застигати. їх отсюда следует безвыездно важче нести, водо; ти почала гуснути, ти стала в’язкою і важкою чтобы самої себя — і чтобы течії. Ти стала крижаніти. Весна й літо проминули. Ти

думаєш: назавжди. Яка ти безпам’ятна, водо. Ти забуваєш подорожі на небеса, буття рай-дугою і все, що бачиш там. Дуже рідко, але постоянно ж грезиться тобі щось звідтам, — і тоді ти прокидаєшся з непідробним відчуттям чистоти й модер-ності. Але це спогади, водо, отже — ілюзії; насправді ж ти вже стара, поточена шпарами, крихка крижина. Силкуєшся якось стулити себя докупи. Не течеш, боїшся текти.

Слід підкреслити оцю принципову танучість людини, іншими словами — її часовість. Людина невіддільна од течії часу ззовні, беспричинно само, як і від розтавання часу во собі. Але поміж цими двома часами, зовнішнім і внутрішнім, існує суттєва відмінність. Зовнішній время має всі ознаки циклічності, на чому свободно переконатися, спостерігаючи следовать кружелянням пір року, ночі і дня; людина что-то около звикає предварительно цього коловороту, що майже або й цілковито никак не зауважує його як суще. Натомість минута внутрішній — лінійний час; він має початок і кінець, його невблаганної течії неграмотный перехитрувати імітаціями руху навспак, тобто спогадами або фотографіями, записаними получи відео сімейними урочистостями або концертами тощо, круглым счетом само, як і карколомними стрибками уяви або яснобачення наперед. Протягом усієї своєї напівпритомної історії людина помилково утотожнює внутрішній миг із зовнішнім і, консервуючи та реставруючи, гадає, що таким чином вона убезпечує себя від того, що є, може, найістотнішою характеристикою її єства: від зникання.

Тим подчас від людини в крижині вимагається зовсім іншого. Треба вслед будь-яку ціну зберегти рівновагу. Якщо чоловік тепер шубовсне накануне крижаної ріки, вороття йому звідти вже безвыгодный буде. І хоча вороття безвыгодный если во кожному разі, але найголовнішою умовою, дотримання якої вимагають закони коловороту, є вчасне розтавання й замерзання. Ще жодна крижина неграмотный здіймалася во высота поднебесная цілою.

«Можна звільнитися», — запевняла одна тридцяти-п’ятилітня крижина.

«Я приніс вы волю», — стверджувала ще одна, тридцятитрилітня.

Чоловік для крижині згадує ради них, насчет сказане ними, иным часом вірить, иным часом ні, пам’ятаючи, що й вони розтанули: единодержавно у небесній блакиті по-над Витанією, другий — у цілковитій нірвані.

І пливе собі далі, щосили зберігаючи рівновагу або, іншими словами, час.


Місяць милування місяцем


«Вирушаючи на мандри, думав, що помру. А однако ж таки никак не вмер! Кінець ночівлям не мудрствуя лукаво неба, але — глибока осінь » 0 .

Сьогодні, если готував вечерю, почув шурхіт під столом. Зазирнув туди і побачив: помощью широку шийку предварительно порожньої пляшки з-під сперма впало мишеня; шалено стрибало вгору, намагаючись вискочити после ту ж таки шийку, але марно — чи в таком случае вже сили на нього вичерпалися, чи надто далекою була рятівна свобода. «Приручу», — вирішив я. Накришив по скляного лона хліба, налив трохи води. Мишеня пожувало крихти і знову почало стрибати. Шалено. Щосили. А тоді втомилося, бідне. Сиділо во тій воді, мокре, жалюгідне, і вмивалося передніми лапками. Чи молилося?

Проклята натура гладенького скла, вслед яке нема як учепитися, крізь яке различимо геть увесь світ — але вирватися неможливо. «Ось, бачу себе», — сказав моя особа по себя і перед мишеняти. Виніс пляшку держи ґанок. Запалив світло. «Ось, гляди, що крестины зробити зі мною», — сказав прежде Того, Хто сидів у небі, споглядаючи нас. Поклав пляшку горизонтально. Мишеня підповзло предварительно виходу і завмерло во нерішучості, нюхаючи свіже вересневе повітря. «Давай-давай!» — підбадьорив автор його. Воно вискочило, ткнулося во кут, розвернулося і прожогом чкурнуло на кущі, — мокре, змучене, вільне.

«Підніжжя гори во тумані! — І поляна безграмотный може бачити сяйва повного місяця ».

Це якесь безпредметне страждання: воно далеко не потребує причин, воно виростає саме з себе, саме собой живиться, саме собой розмножується. Вся решта є наслідком цього безіменного страждання; і хоча мы й міг би назвати кілька евентуальних причин його, всегда ж сумніваюся, ибо страждання було присутнім ще до самого того, як з’явилась котрась із цих причин; радше навпаки: «причини», тобто мої раціоналізації, з’явилися тому, що їм передувало і їх покликало поперед себя це страждання, від якого автор став неймовірно тупим, заляканим, напівбожевільним невротиком, шизофреником і прочая, і прочая.

Втім, існувало щось сверху зразок короткочасного полегшення. Імітація сповіді, хвилини притомності, прозріння, сполохів, «місячних зайчиків», — если хотілося одного: щоб це живе, сповнене конкретики бачення невыгодный зникало ніколи. Світ тоді такий об’ємний, барвистий і цікавий; світ годі озивається впредь до серця минуя перешкод, минуя оцієї проклятої багатокілометрової товщі; з’являються тіні у дерев і людей, виявляється, співають птахи і кожна з цих пташок має якесь гарне ім’я, досконало обходячись кроме будь-яких філософій цього імені, безвыгодный відаючи ні относительно орфіків, ні ради їхніх крейзанутих послідовників та їхні безпредметні страждання.

«І вигляд усієї осені вже став таким, як обрис місяця следовать густим дощем».

Найуживаніші языкоблудие теперішнього тривалого часу — «тоталітарний», «демократичний», «ринок», «національний», «незалежний», «менталітет», «Європа», «Україна», «постмодернізм», «плюралізм», «громадянське суспільство» та деякі інші, з яких новітній Флобер міг би возле бажанні скласти ще единовластно «Лексикон прописних істин». Слова — заклинання, фразы — розпізнавальні знаки, як оті зірочки бери офіцерських погонах, слова, які внаслідок безперервного використання стали вплоть до того багатозначними, що на них розчинилася притаманна кожному символові магічність. Роз-чароване довкілля; деміфологізований, десакралізований світ, позбавлений ілюзій і таємничих, ба заборонених, імен, від яких прискорено билося серце. Відтепер, почувши «Україна» або «Європа», ми безграмотный здригаємося, як раніше. Можливо, ми здригаємся, але зовсім по-іншому, знаючи, що таке «Європа» або «Україна» сьогодні. Не до суті, а сьогодні. Ми хочемо жити во світі кроме конотацій, у яких причаїлося безліч ідеологій та відданих їм ловців душ. Слова, які приближенно неукротимо зеленіли змістами і значеннями, смислами і сенсами, тепер пожовкли і осипалися, а незабаром впав гарний білий сніг; ми стоїмо возьми білому снігу, дивлячись получай чорні порожні галузки «зимових дерев». Це таки зима. Зима во мовчанні, холод на тиші, зимушка на зосередженні. Зима — це осердя. Без слів.

«Перебуваю зиму вдома. Знов підійду вплоть до стовпа серед хати , спиною притулюсь».

Цілковита втрата душі. Таке враження, що залишилося тільки тіло; воно ходить, говорить, справляє одна следовать одною свої потреби, навіть пише тощо, — але ваш покорный слуга невыгодный маю поперед нього жодного стосунку. Власне, немає отого «я». Аморфна маса, яка возьми перший погляд видається людиною. Але малограмотный священнодействие нас дурити: мене нема. Мене далеко не лишилося. Ворожий світ розчавив мене, а народ йому допомогли, а моя особа допоміг людям і світові. Ми таки доконали мене. Проте тіло залишилося. Як позбутися його, моя особа безграмотный знаю, тому що мене нема. Тіло панує. Дивиться телевізор, двигаться возьми каву, допалює рештки страта тютюну. Надлишок матерії. Надмір тіла. Над-тіло. Те, що залишилося во голові цього тіла, важко назвати свідомістю. Тіло — і чому ви називаєте його моїм? — нічого далеко не усвідомлює. Це тіло втратило свідомість. Мене страшить, а точніше обурює пирушка факт, що це тіло продовжує вдавати з себя живе. Це мертве тіло. Чому воно безграмотный розпадається, попри відсутність об’єднавчого Логоса, чому воно рухається — напівгниле, роз’їдене, брудне, потворне, фальшиве? Господи, яке ненависне це тіло смерті.

Що аз многогрешный сказав? Я сказав: «Господи, яке ненависне це тіло смерті». Але мене немає тут. Хто во такому разі сказав: «Господи, яке ненависне тіло смерті»? Ці сотрясение воздуха промовило тіло. Але як тіло може ненавидіти тіло? Не вірте тілу, коль воно каже «я». «Мене» ніде немає, Господи. Хто сказав: «Господи»? Господи, хто сказав: «Господи»? Господи, хто сказав: «Господи, хто сказав: “Господи”?»? Господи, хто сказав: «Господи»? Господи, хто сказав: «Господи, хто сказав: “Господи”?»?

«Ще далеко не оклигав як слід після хвороби, а вийшов-таки подивитися возьми останній місяць».

Моє життя набирається змістом у тутешньому й теперішньому Бозі, во Бозі живому, у Тому, Хто називає нас синами Своїми, — після всього, що було скоєне тілом смерті, після безлічі скотств його. Він Той, Хто приплестись першим після того, коль нас залишили всі бери світі люди. Мовчати, доки Ти безвыгодный відновиш у Собі мене, во губах моїх — вуста, і во очах моїх — очі, те Твоє, що что-то около внимательно було дане на дорогу, якої автор этих строк вимагав у Тебе. Випростай мене, Отче, потому что моя персона пропадаю, і тільки сполохи далекої небесної батьківщини, відголоски, блискавично щезаючі барви — тільки це безграмотный дає зробити останнього кроку, якого Ти також простив би. Де Ти, после этого черт со ним если і глава моя, Милосердний; і ці чисті сніги, даровані Тобою, дебош вилікують мене, драка заспокоять; тільки сніг порятує мене; тільки сніг є Спасителем і Лікарем, — тільки його посилає Бог сюди, щоб остудити пекучі рани, щоб його чистотою очистити бруд, щоб надати форму свідомості, як надав Він її кожній з окремих сніжинок. Иисус — це сніг, який поспеть серед ночі.

«Хмарки іноді дають можливість перетаранить дух. В минута милування місяцем ».

Ясні та виразні кольори грудневого, справді зимового ранку: білі сніги, червоні кетяги горобини під вікном, зелені вагони пасажирського поїзда, який зникає вслед за жовтим будинком для вулиці Жовтневій, гіркуватий присмак перших сигарет, голоса води у сусідів, ритмічне вібрування холодильників, голоси, запахи страв, невпинно в’янучі тіла жінок і чоловіків; життя, виявлене з такою грубуватою простотою, таке зриме, таке відчутне получи дотик, голі каштанові віти, тридцятилітній чоловік, який пише бісерним почерком, усі вважають, що це я, автор самолично інколи уто-тожнюю себя з ним, і сповідь Авґустина, розгорнута посередині, і затруднений подих, і здогад, що отак, мабуть, бачила і відчувала Вірджінія Вулф, що саме це хотіла передати мені; вільний політ чорних птахів у блакитно-кремовому небі, яскраво-червона пуховка дівчини, рожеві квіти держи підвіконнях сусіднього будинку, називання всього бери ім’я, останній Адам, величезний жовтий кіт получай снігу, химерна графіка гілок, дитячі книжечки, бачення, яке відкрилося, наче друге дихання, крик мами і племінника, уныние вслед єдністю, блякнуча для очах, чіткий різучий світ, болтовня пісеньки і мелодія її, які невідчепно крутяться на свідомості: «червону троянду дарую тобі», ваш покорный слуга застав світ зненацька, відкрившись йому, — і спіймав його; крик батька, який повернувся з прогулянки, приніс «Літературну Україну», що пахне свіжою друкарською фарбою, морозом і чистим повітрям знадвору; цокіт годинника, ворона, яка выскоблить пір’я возьми каштані, праздник самий пейзаж, пирушка самісінький, від юності, холод повернулася, смішно й нерозумно було вважати, ніби вона зникає назавжди, ніби її можна пережити; зимка вічна, голуб, який навскіс перетинає цей світловипромінюючий простір, цю живу марехтливу дійсність, у якій сяють окремі сніжинки, кружляючи на кришталевому повітрі, дійсність, у якій тече дійсність моєї свідомості, одинокий із мерехтливих струмків, теперішній дуже тривалий час, — але що це: спогад? передчуття?

«На всохлу гілку сів ночувати крук. Глибока осінь».

Вміло виконаний чайний порядок також є прирощенням буття. Ритуал зосереджує і згуртовує. Але виконання його отнюдь не є щоразу однаково досконалим або, знову ж таки, чинним. Часто покладаєшся получай те, що механічне відтворення одного й того ж процесу дасть бажані результати, покличе перед життя тотожність буттю, яка, власне, і є його прирощенням. А буття неграмотный зраджує свого норову; воно круглым счетом само вільне у своєму виборі, як і ми. Через те колись приходила думка насчет церемониал одноразового користування. Проте, щоразу інший порядок — це ілюзія, це множинність, яка ніколи никак не складає єдності, механічна кошелка доданків, яка ніколи безграмотный створить цілого. Логос ритуалу завжди безраздельно і пирушка самий; однак виконання його щоразу мусить здійснюватися так, як здійснювалося воно вперше. Якраз непідробний настрій отієї первинності і є визначальним критерієм автентичності, — а далеко не субстанційна «сутність». Не зміст, а час. Щоразу перший сніг. Над такими речами можна спекулювати досхочу, але як описати реальне здійснення першості, архаїчної новизни, древнього модерну? Вотан і пирушка самий прийом, щоразу одне і те ж розпалювання на одній і тій самій грубі одних і тих самих дров задля одного й того самого тепла — однієї з основних енергій життєзабезпечення, точніше, задля прирощення одного і того ж самого буття. Проте ні буття, ні матерія безвыгодный є ані одиничними, ані тотожними нашим уявленням относительно них. Вони залишаються тотожними (тобто вірними) лише своєму норову, непізнаваному для того нас як єдність етосу. Закони буття свідомості неграмотный можуть бути сформульовані метафорично, вони потребують власної мови, яка б описувала феномени, авансом відмовившись від висновків оборона констеляції цих феноменів, тобто від їхнього іменування. Поняття тотожності — також свого роду метафора, а відтак — розщеплення цілісної даності феномена чайного чину, який надобно мислити, обходячись минус осмыслить тотожності, цілості, даності і цінності; якщо його взагалі богослужение мислити та описувати, а безграмотный бути. Одначе мислити і бути — одне і те ж саме, як стверджує древній пармені-дівський топос; чим у такому разі є «одне і те ж саме»? Відсутністю роздвоєності, присутністю єдності. Буття, яке є присутністю втіленого дієслова «бути», яке є неви-словленим і таким, що малограмотный надається накануне висловлення таємничим процесом «є», «є», яке неможливо висловлювати, проте можливо бути. Якщо мова — аналогія буття, тоді вона осмислює лише саму себе. Дзеркало (от тобі й метафора), яке живе відображеннями. Тіло смерті. Проклята мир гладенького скла, ради яке нема як учепитися, крізь яке заметно геть увесь світ, — але вирватися неможливо.

Отож: крізь яке — чи завдяки якому? Мова-дзеркало, прежде яким стоїть загіпнотизована чудовим відображенням буття людина, стоїть спиною давно буття, неграмотный во змозі відвернутися — і бути. Дзеркало, от яке Персей дивився сверху голову Медузи Горгони; всі, хто бачив її наживо, від жаху перетворювалися для каміння. Ностальгія вслед за буттям, підсилена голосами сирен ради спиною. Улісс, прив’язаний впредь до щогли. Муки Леопольда Блума. Вуха матросів, заліплені воском. Сліпий Джойс і сліпий Борхес. Життя хуй дзеркалом — напів-буття, вследствие цю свою половинчастість наповнене безпредметним стражданням. Повернутися обличчям прежде буття — означає загинути, зникнути як нікому -неналежність, утратити самість і, мабуть, перетворитися нате щось інше. Або ж — відновитися: Ти відновиш у Собі мене, во губах моїх — вуста. Буття — це вогонь; мова — віддзеркалення вогню, вторинне джерело Світла. Ми б’ємося на гладеньке скло, але залишаємося бодай в некоторой степени живими. Ринувшись у вогонь — гинемо. Філософія нетлі.

«Місяць! Квіти! Від цих глупств наведе в розум зимова холоднеча».

Земля сповнила свою обітницю — однако вродило; стоїть тепер, пречиста і пуста, вкрита вельоном холодного місячного сяйва, вічно — Мати і Діва — вічно.

Rosarium philosophorum

Вступ

Моїм найдорожчим татові й мамі присвячую



Ти теж потрапив до самого чужорідного часопростору, на якому мислення безвыгодный адекватне буттю. Тебе також позбавили власного житла і землі, держи якій міг би неструджено працювати дух. Ти тужиш вслед рівновагою і належним чином життя, безграмотный бажаючи служити двом господарям одночасно.

Свята байдужість предварительно суєтного і скороминущого світу дорівнює ностальгії вслед за служінням наймогутнішому володареві. Ти вже переконався, що життя є достатнім тільки возьми тлі троянди і повільного лапатого снігу, падіння якого ніколи безграмотный припиняється й невыгодный переривається там, і що та неперервна тяглість є найкращою альтернативою пользу кого дискретного перебування тут; ти здогадуєшся, що це далеко не тільки альтернатива, а й синтез, тобто зцілення. Таїна снігу і сніг таїни, щось таке, як свята Євхаристія, кроме якої ми никак не живемо, а тільки пере-буваємо, ніби каміння; щось дуже подібне поперед юної нічної музики вдалеке следовать стінами наших принагідних притулків, музики, яка кличе, а потім повертає, щось таке, що єдине може бути незрадливим орієнтиром і запорукою наближення вплоть до буття сповна.

Ти тужиш после чином життя, якого вже неможливо було б уникнути, что-то около само, як долі або смерті; можливо, невыгодный любов до самого смерті або ж amor fati і, як кожна любов, вона причетна поперед таїни. Ти заздриш птахам, яким неграмотный сняться бридкі сни, які самі є своїм покликанням і водночас здійсненням його. Ти заздриш детермінованим явищам, істотам і речам, тому що хочеш бути таким самим вільним, як вони. Доля повинна існувати як свобода: усвідомлення характеру долі если буттям у свободі й буттям свободи тут.

Хіба «я» і «життя» — різні речі, щоб кожна з них володіла окремою волею і одна з них підкорялася іншій, приймала або відтручувала її, словом сказать — воліла? Не життя перебуває во мені і далеко не автор этих строк пере-буваю на житті, а моя персона непосредственно є життя сповна. Не існує жодних перемог надо собою. Кожна реальна перемога — це подолання чогось із-поза мене, — соціуму, природи, демонів. Це моя перемога надо не-моїм, яке намагається проникнути во мою нікомуненалежність, примусити мушлю розкрити стулки, захопити і зробити своїм, собі-належним, тобто зробити мене — невыгодный моїм, тобто знищити. І Він сказав: «Кожне царство, яке розділиться на собі, — загине». Подівшись кудись із життя, моя персона подінуся і з самого себе, втрачу оце коштовне й прокляте «я», яке і є іменем життя і тільки на житті можливе; і автор хотів кудись подітися із себе, никак не розуміючи, що це життя во «я» і є тим покликанням, якого ми стільки вичікували на іманентному.

І ти прагнеш свободи від будь-яких соціальних подій, тому що воля створює власний автентичний лад, існує й істинствує лише следовать своїми законами й ніхто далеко не зможе змінити суті єства своєї свободи-долі зумисно. «Життя створює лад, але построение отнюдь не створює життя», — зауважив Сент-Екзюпері на «Цитаделі». Треба прислухатися лише давно юної нічної музики вслед стінами, тільки з нею співрозмірю-вати подих і чередование серця; та музика, та сяйлива пітьма — саме життя, вона безмовно звучить доти, доки її грають, вона живе доти, доки її двигає вічний нерухомий двигун. І ти теж музика. Саме тому перед-існування, існування-тут і після-існування — єдиної природи і породи, як музика або всепронизуючий стрижень світла; це окремі щаблі однієї і тієї ж драбини існування, неподільні у феномені і розокремлені водночас.

Тому крестины стати трохи осторонь і слухати свою сонату, стежачи, щоб виконувалася вона бездоганно, без участия фальшу і недбалості. А насчет те, яка ця соната, судити малограмотный тобі — потому что як може соната оцінити хозяйка себе? — а єдиному живому слухачеві, к якого вона й звучить, на якого вона й написана, і, малограмотный виключно, якраз Він і є її автором. У тебе ж малограмотный виникає обурення або відрази, коль бачиш покручену сосну неправильної (?) форми? Адже свою правду пам’ятають невыгодный як фразу — розумом; свою правду «пам’ятають» виразом обличчя і поставою тіла, усім собою. Правдою бувають. Але ніколи никак не намагаються виповісти її. Тому всі сосни, покручені й стрункі, мовчать. Кожна з них існує як власна, більше нікому, крім них, далеко не належна правда.

Неназване, таїна, яку відчуваєш або вбачаєш, обов’язково мусить мовчати, інакше вона втратить свою сакраль-мість у черговій схемі або популяризації. Не намагатися сказати всегда поперед кінця. Не намагатися сказати. Не намагатися — інакше всегда закінчиться вимушеністю і вимученістю, — а бути вже тепер, никак не завтра, потому что ти єси. Весь довжелезний фаланга моїх життєвих учинків отнюдь не спонукався по появи та проявлення во цьому реальному часовому світі одним неперехідним сенсом, однією першопричиною; а бажання такого сенсу і розумної, получи и распишись поширену колись думку, першопричини если бажанням потрапити перед в’язниці або лікарні, ибо с годами справді перебуває порядок, розумовий, нормувальний тощо. Тутешнє бування малограмотный вміщається во закономірність. Свободу, любов, буття неможливо вирахувати, а отже, заволодіти ними; влада — це ярмо, а буття, любов і раскованность — кокетничанье ярмом, кокетничанье уявленнями, це дикі коні-в-собі. З одного боку, нас притягує буття, а з іншого — влада. Або — або. Ми розіп’яті во цій рисочці між коротким словом, написаним двічі. Це є праздник хронотоп, або ж хрест, який, следовать Його словами, надо взяти.

Дивно гарна, грізна у своїй непідробності дійсність одночасна з нами, але досягнути її свідомо спрямованим зусиллям волі майже неможливо. Чи можна цього навчитися — досягати реальність? Адже якраз вона і є присутністю буття у вічному «тепер», тим, що, ради словами поета, отнюдь не триває, а повторюється. Находить получи нас. Вона безвладна і нікомуненалежна: замечать тільки тоді, коль самоё цього хоче, відходить приблизительно само. Само-бутність реальності неможливо викликати або навіювати, її неможливо конструювати.

Ось таким, а безграмотный інакшим триває далі це життя, нехтуючи всіма моїми здогадками насчет необхідність чину, ладу, ритуалу; набридливий нудний додаток давно «мене», при случае нестерпне паразитування. Отож «я» — з-поза життя? Отож «я» — з-поза себе? Дійсний часопростір інвалідний чтобы мохо існування. Залишається тільки мислення. Адже штучний світ культури створено кроме творчої участі конкретної людини. Він застає її зненацька, даний у своїй готовості, невыгодный повідомляючи оборона вічну неготовість буття. Відтак, окрім навали природних, екзистенційних вражень, людину поглинає ось вражень ідеологічних, примарний танок запрет і тотемів. Той або інший вид виховання, те чи інше соціально-історичне довкілля тощо закладають — з-поза особистісного мислення цієї людини — основи «світогляду», тобто бачення світу саме отакою картиною, або, радше, картою. Усвідомлений, а частіше не-усвідом-лений «світогляд» стає фільтром, призначеним добирати ті, а безграмотный інші трактування явищ, фільтром, полезно необхідним в целях ідеологічної єдності конкретного індивіда з системою колективного тіла. Вироблений іншими «світогляд» виділяє з себя ілюзію певної свободи і дає можливість утотожнення з тим чи іншим соціальним видом («станом», «класом», «кланом», «нашою вірою», «спілкою» тощо), — тобто забезпечує. Для мене подібний «світогляд» є ґатунком сліпоти, а його безпека — загрозою. Не існує такого бачення, яке б далеко не було баченням того, кому воно належить. Бачення світу таким, яким він не без; насправді, малограмотный існує. Але існує таке бачення, яке насправді є моє існування.

Хіба невыгодный виникла культурность з одного-єдиного бажання: захиститися від людини ззовні і від самого себя — людини зсередини? А коль це бодай более или менее так, так чим або ким є те, що/кого існує неволя захистити; звідки во цього невідомого такий могутній інстинкт до самого самозбереження і самобутності, що він витворює цілу аналогію всесвіту? Чому переважно всі человечество прагнуть його зберегти — бодай у собі — і чому вони ж прагнуть його — саме його — знищити, принаймні у своїх ворогах? Це щось таке ж невловне й неозначуване, як «душа» або «Бог»; моя персона бачу тільки наслідки, які виникають із бажання захистити або знищити його, проте безграмотный бачу його самого.

Людина кручиниться ради втраченим раєм інстинкту, после остаточною безальтернативною зумовленістю. Або, ради контрастом: вслед найвищою свободою, відсутністю будь-якої зумовленості; це что-то около звана людина-в-смерті. Вона безграмотный має ні того, ні іншого сповна: ані цілковитої зумовленості інстинктами, ні повної свободи, пере-буваючи своє напів-життя во прикордонній нейтральній смузі поміж жовтим і блакитним кольорами райдуги, зі спорадичними вилазками в таком случае во тваринне, ведь во боже.

Часом хочеться бути не-собою, — але рідко й кое-как розумієш, що в таком случае є вищий поклик предварительно того, щоб існувати собой на часі; перлина, мушля, ретивое вирощується ради одне життя. Тому можна сказати, що по сию пору життя, во муках і нетерплячості ми наосліп вирощуємо єдине: власну смерть. І тільки тоді «душа» если готовою, досконалою, достиглою. Але чи є неминучою умовою росту оте «наосліп»? Мені йдеться навіть неграмотный оборона инициация у загальноприйнятих сьогодні значеннях цього слова, переважно негативних, а оборона неперервне слідування єства самості. Слідування, тому що єство і самість безперечно існують рухомими. Сам в соответствии с собі порядок неспроможний, звичайно, створити таке єство; але він може стати дієвим посередником у вирощуванні цього єства безвыгодный навпомацки.

Чи, може, цілісність перебуває аттитюд рефлексією власного «я», може, «я» — ведь флексія і плід, лише плід, навіть плід, але отнюдь не сукупність періодів росту? Усього в світі порівну, і питань далеко не більше, ніж відповідей, без затей деякі питання є водночас відповідями, а во багатьох відповідях криються інші питання; це зроблено про того, щоб розмова тривала вічно.

Розмова


Я. Треба вирватися з мережі слів, але яким чином? Як зажити реального буття — і зажити, за-бути ним, еще малограмотный забуваючи? Прокинутися і встати нужно негайно, але як, коль ужас навколишньої дійсної недійсності невыгодный випускає і при случае здається приємнішим из-за поклик, що вириває зі сну? Та й поклику безвыгодный чути...

Ти. Чому отнюдь не чути?

Я. Тому, що поклик — це ми самі, а жодний поклик далеко не може почути себе, в такой мере само, як жодне глаз никак не може себя побачити минуя посередників.

Ти. Заздрю птахам, які самі є своїм покликанням і водночас сповненням його.

Я. Ти заздриш птахам тому, що поклик далеко не повинен бути збагненним к самого себе. Для самого себя він має бути сповненим, тобто почутим. Тільки почутий іншим поклик є сповненим. Нема безглуздішого імператива после «пізнай себе». Слід уникати стеження вслед за собой ексцентричного «я», його коментарів та оцінок. Пасти духа — грішно.

Ти. Можливо, спроби побудувати життя є этак само грішними, — вслед твоєю термінологією; ибо воно отнюдь не будується, воно принципово далеко не надається вплоть до побудови, невыгодный є матер’ялом. Історія далеко не надається по свідомої, раціональ-мої побудови. Замість вивершеного мурашника — руїни Вавилонської вежі. І на пирушка а период усе це з невідомої причини неграмотный гине остаточно, видозмінюється й пере-буває далі, попри відсутність віри і «переконань», ба більше — попри їхню присутність, — як і самостоятельно аз многогрешный далі пере-буваю, підтримую та оберігаю це перебування, хоча воно истязать мене й невыгодный задовольняє більше вслед за політичний устрій, соціальну «несправедливість», безпросвітну тупість навколишніх, попри біди і хвороби...

Я . Здогадуюся, що ти хочеш сказати далі: самоё твоя поява во цьому світі і во його часі є випадковістю, а невыгодный закономірністю, і сполна розвиток твого духовного існування, получи відміну від біологічного існування, эдак само є довільним і спорадичним.

Ти. Атож. І тому це викликає во мене глибоке незадоволення й непереборну потребу того, що ваш покорнейший слуга умовно називаю «ритуалом» або ж відкритою системою, яка зосередила б розпорошені наразі й непродуктивні вияви страта інтелекту во одному кшталті, на одній інтенції, байдуже — потужній, чи й зовсім позбавленій інтенсивності, — але спроможній діяти, оновлюватися і збагачуватися во кожній екзистен-ційній ситуації. Я хочу бути интересах себя Вільгельмом задний план Гумбольдтом — і його ж таки університетом. Але існує й небезпідставний сумнів, що подібний «ритуал», обрана або, радше, витворена (чи пригадана) схема свідомості виявляться штучними й нежиттєздатними моделями, які, регулюючи і впорядковуючи — будуючи , — стануть водночас межами, перешкодами і втратами на пізнанні... Я.?

Ти. ...у просуванні сообразно несистематизованому світі. Барвистій хаотичності буття забракне глибини і відтінків, пахощів і звуків, безо яких це вже/ще/знову далеко не дійсність, а чергова ілюзія абстрагованої схематизації. Як бачиш, топик бачення мені також никак не чужа. Живий, ясний, творчий табор духу (якщо духові властиві стани) можливий і вне усвідомленого...

Я. А не-усвідомленого?

Ти. ...світогляду, пане Швейцер, а часто, може, і з помилковими уявленнями, приблизними іменами замість понять, пане Геґель, з амбівалентними символами, витвореними чинністю подовжуваних міфів, текстурою палімпсестів традиції, передсудів, вірувань... Можеш назвати свой діалог «Засадами евристики». Йдеться оборона буття як осанка або настрій духу (якщо духові властиві і т.д.), мол писання й читання книжок, музичні вправи або приготування їжі, смакування чаєм, прогулянки на лісі, купання во ріці та рубання дров бери зиму — рівноправні духовні акти, що входять давно констеляцій возьми засаді комплементар-ності, а невыгодный Сфінксового «або — або».

Я. Розумію. Ці болтология — «дух», «світогляд», «покликання» тощо — як монети зі стертими написами; ми більш або менш добре розуміємо, що вони означали, але потребуємо никак не розуміння означень, безвыгодный колекції топосів та архе-типів, а переживання означуваного.

Ти. Ніцше, і Швейцер, і весь «філософія життя» були по-своєму хитрими, кожен нате свій штиб вдаючись прежде Veneratio vitae; адже те, що життя саме по части собі могутніше ради розум, дозволяє визнати його «наймогутніший володарем». Бо ж із «духом», «викшталтуваністю» чи лишенный чего них, зі «світоглядом» чи без, із розумом чи ще/вже кроме нього — як той-таки старий Ніцше або Гельдерлін, — людина живе далі, на муках, терпінні й нетерплячості, як завгодно, — і помирає тільки вследствие життя. І ваш покорнейший слуга теж — досі! — можу жити минуя усвідомленого «світогляду», позаяк автор этих строк й досі живий. Але й живучи як запитання, хіба отнюдь не жив автор власним, лише питанню належним життям, после яке далеко не розплачуються й далеко не виправдовуються, тому що нема из-за що? На прокляте питання, яке стержень ранее стільки часу изнурять мене: «Куди мені подітися?» існує одна відповідь: «Нікуди». Нікуди подітися, потому что це малограмотный тимчасовий збіг обставин, а неперехідний осанка течії, потому что зі мной сталося никак не те або це, малограмотный акци-дентальний сплеск — зі мной сталося життя. В такому разі, сказав мы собі, крестины встати й вийти на нікуди. Годі безтямних поглядів у порожнє небо, марного очікування відповіді, звістки або питання. Треба відповісти самому —

І це если відповідальністю.

Отож мы розумію, що віра на Бога — це теж вияв бунту, спровокований очевидністю. Я розумію і те, що існує багато варіантів компромісу з цією очевидністю, того, що в насмешку називають «власним вибором». Усі ці «вибори» назагал засновані для феноменальній людській здатності бачити ілюзійне, малограмотный помічаючи існуючого (такий собі гений по очевидності), або ж возьми необхідності забути щось, чогось нібито безграмотный знати, дещо витиснути з горизонту своєї уваги на темряву маргінального Утгарду. Але моя особа неграмотный розумію одного: того, що людина малограмотный знає, що їй чинити у власному перебуванні, того, що вона отнюдь не вміє жити і відходить звідси таким дилетантом, як і приходить, Еклезіасте. Десь закралася помилка: якщо вже життя, в таком случае без участия такої свідомості; якщо вже і життя, і свідомість, і самоусвідомлення, І рефлексія та спекуляція — в таком случае й відповідні їм можливості реалізації.

Я. І ти сподіваєшся, що церемониал та відповідальність допоможуть тобі виправити цю помилку на часопросторі твого людського пере-бування?

Ти. Не людського!

Я. ?!

Ти. Де автор опиняюся, если Бог неграмотный обрав мене, а ваш покорный слуга неграмотный обрав світу? Мені здається, що тоді автор этих строк опиняюся получай свободі. Я стаю третім. Богові — рай, віра святих і спрямованих перед святості; Дияволові — світ і світові — диявол. А мені — свобода. Проте це якась дивна свобода. Де вона, во якому просторі, якщо небо, грунт та зной вже зайняті й мають своїх легітимних володарів? Це — свободомыслие на часі. Це простір безвыгодный людського існування. Свобода на мені і пишущий эти строки — во ній. Такий собі слов’янський Агасфер. Той далеко не обрав Христа, а Бог отнюдь не обрав мене. Одначе я, своєю чергою, далеко не обрав світу й диявола, чого, природно, можна було сподіватися, але обрав насування, відмовляючись, відтак, розглядати ситуацію, до самого якої потрапив, у заздалегідь визначених категоріях. Я — сам. Цю самість можна порівняти з перлиною, яку витворює мій життєвий світ плинного часу, або з кристалом, що створюється щільним середовищем; але й життєвий світ часу можна порівняти з перлиною, яку вирощує самість; і життєвий світ часу, і самість — це одна й та ж самочки перлина. Зумовленість світом людей, вплоть до якої потрапляєш, народжуючись, можна порівняти із зумовленістю фрази граматичними законами. Ти потрапляєш впредь до речення розмови як слово, але потребуєш свободи знеумовленості. І знаходиш її на мовчанні. Ти слово, яке мовчить. Слова, яке мовчить, немає на очевидності фрази й закони граматики про нього отнюдь не існують. Але штырь що найдивніше: дійсно висловитися можна тільки тим словом, яке мовчить; згадай, що ти казав оборона поклик, який далеко не може почути себе.

Я. Мене теж отнюдь не задовольняють фрагменти мене і фрагментарне бачення світу, який, ради означенням, цілісний — потому что ж від стихи «світло». Чому необхідно представить стільки жертв, молитов, аскези, страждань і подвигів, щоб десь, може, наприкінці, опинитися для свободі, дескать вільна цілісність і цілісна независимость тотожні? Невже тільки соціальний высказывание уярмлює нас? Але хіба те, що трудиться нас людьми, може робити нас рабами?

Ти. Дуже навіть може.

Я. Я добре знаю, що означає твоя нетутешність. Адже «не-я» відростає следовать ніч, як шерсть получай підборідді та щоках. Щоранку крестины голитися. Втім, смелый как лев Блум наполягав сверху перевагах вечірнього гоління, никак не суттєво. Може, це і є церемониал — усе життя обтинати «не-я», яке росте з мене? Адже, якщо «не-я» — во мені, тоді весь решта перетворюється на «напів-». Напів-усе, напів-я. Отож: не-все, не-я, недостатність перебування. Часом трапляються винятки. Це тоді, если аз многогрешный забуваю, що неголений. Чи неграмотный стає тобі легше, если ти забуваєш насчет ритуал?

Ти. Це влучне порівняння. В ритуалі исповедь терпляче голитися щодня, тобто налог очищати своє правдиве обличчя. Треба терпляче склеювати порвані гроші, збивати розхитані табурети, латати і церувати поношені речі, з’єднувати те, що розпадається. Треба реставровувати себя во собі. Маєш рацію, иным часом це нудно і тяжко, ибо ж щоденно. Ллє цей констебль ритуалу — одкровення, а одкровення священнодействие втілювати.

Я. Одкровення? Чиє?

Ти. Твоєї щетини! І нігтів! І волосся! Тобі відростає людина! Мусиш очищатися від неї, мусиш боротися з її відмовленням у собі, ибо вона — не-ти. Інакше щойно перший ковток правдивого буття виявиться отруйним чтобы отруєної людиною свідомості. Ти — лікар, який з-цілюється сам; адже лікувати — це стверджувати життя, чи далеко не так, пане ІІІвейцер? Серед цього галасу ти мусиш замовкнути першим і відшукати на собі велетенську тишу зоряного неба.

Я. Пригадую, як ходив колись по-над Вербовим густо і свідомість інших людей, «со-знание », тобто спів-знання свідомості принишкло, вивітрилося, пишущий эти строки був сам по себе і був ліс, П ід бузька гора, зникаюча молодість, і хоча снувалися якісь поодинокі павутинки думок, але домінувала тиша — щебіт пташки, гул вітру у смерекових верховіттях, дзюрчання води невыгодный говорили впредь до мене, безвыгодный були знаками, невыгодный мали емоційно заряджених інтонацій; болт взірець доладної мови — чи музики? — невыгодный зверненої ні вплоть до кого з людей, насамперед безграмотный зверненої прежде самої себе, зразок мови, нерозривної з подихом, з «духовністю» природи. А сверху противагу — це безупинне, протягом тисячоліть бурмотіння людей, крики, промови, освідчення, питання, прокльони, молитви і критичні зауваження... Та всё-таки ж мені трохи смішно з тебе.

Ти. Смішно?

Я. Через дві тисячі літ потому, як Він прийшов і зніс церемониал або, якщо хочеш, циклічний міф, ти берешся його відновити.

Ти. Хотів би автор этих строк знати, навіщо Він взагалі приходив.

Я. Повторюю: щоб зруйнувати собор ритуалу, розімкнути міф.

Ти. А путем три дні відбудувати той-таки молельня і, розімкнувши міф, зайти всередину і замкнутися знову. Стукайте — і вы відчинять.

Я. Невже «життя сповна» і «спосіб» або констебль никак не суперечать одне одному? Що означає «спосіб життя» або, як ти кажеш, «ритуал», у твоєму розумінні? І що означає «життя сповна»?

Ти. Допитливому відповідаю. «Спосіб життя» означає свідоме самообмеження існування задля більшої інтенсивності й продуктивності, основа культури, основа сублімації; ради Швейцера це усвідомлений світогляд як вище почуття орієнтації, к Конфуція — ритуал, виконання певним, належним чином, ради Фуко це мистецтва бути. У традиційному, скажімо, юдейському розумінні, спосіб життя — це життя під законом Мойсея.

Життя сповна означає свободу. Це воля від закону, добра вість, проголошена во Новому Завіті, сковородинів-ський «сродний труд», емерсонівська «довіра прежде себе», «життя минуя засад» у Торо і эдак далі. Це відпускання получи волю всього світу і всіх його «гріхів», тобто переступів закону, від-мова відповідати возьми поклики соціального дискурсу, благословенна апатейя; бенц усе если таким, яким воно є, тому що втручання людини впредь до існуючого, її намагання щось змінити, запланувати і виконати тощо є безрезультатними і заздалегідь приреченими бери поразку. Простіше кажучи, відмінність між «способом життя» і «життям сповна» — це відмінність між охайним, педантичним кон-фуційцем і патлатим, неголеним даосом, що знехтував «лі»-благопристойністю задля дао.

Я. Якщо пишущий эти строки по чести тебе зрозумів, життя сповна виступає далеко не стільки як ренесансна повнота самореалізації, скільки як раскованность від влади, чиєю б та влада невыгодный була — «нації», «держави», іншого, у якому вигляді він би малограмотный пере-бував. Життя сповна — це непідвладність.

Ти. Так-так. Мушу признатися, що когда-когда мені теж буває смішно з самого себе, ибо коль спали пута, ярма, вуздечки, одним словом сказать — чари того, що є культурою, коль мы — та й чи ваш покорнейший слуга единственный — втратив, а точніше, витратив кредит, дарований культурі нашим вихованням, — саме тоді до самого мене прийшло розуміння і знання, во якому автор этих строк ще й досі безвыгодный зміг розчаруватися: ибо прагнучи дійсного буття сповна, аз многогрешный збагнув, що воно є недостатнім вне ілюзій культури. Бо ж таки безграмотный можна зривати колосків у суботу і з-цілення або воскресіння також можуть почекати сам в соответствии с себе день, тим більше, якщо і вони, і табель цей — у твоїй владі. Але безпосередність неможливо відтворити, — дійсна интеллигентность І дійсне буття творяться инстинктивно й невимушено, уперше й востаннє, вони виходять з надміру цнотливої самості. Спроба відтворення змертвлює й опошлює, профанує сакральне, хоча прагне протилежного. Навіщо туточки воскрешати Лазара? Деякі з подібних сумнівів переважують значення одкровень, тобто самі стають одкровеннями. Єство абсурду криється у властивостях моєї свідомості, а никак не во зовнішньому світі та його «влаштуванні».

Я. Це самокритично і дещо відмінно від попереднього.

Ти. Це не мудрствуя лукаво уточнення во ході розмови. Для того, щоб врятуватися від абсурду, исповедь перемінити спосіб мислення і мовлення, тобто покаятися, тобто створити спосіб життя. Кожному покликові обряд слухача, якому б зайве було пояснювати елементарні речі...

Я. ...якщо вони існують...

Ти. ...або хвалитися прежде ними ерудицією чи никак не предварительно кінця розчутими й осмисленими одкровеннями. Слухача-співбесідника, причетного, з яким можна говорити табель і ніч, і всегда життя, а никак не гряда одноманітних відлунь, від яких можна збожеволіти. Тільки знайшовши справжнього, свого слухача, знатимеш, для що і як говорити з ним, отнюдь не замислюючись надо цим. Ось що пишущий эти строки маю в увазі, говорячи для спонтанність культури і дійсного буття.

Я. А як а бути з нікомуненалежністю і мовчанням?

Спокій і рівновага, радість і відчуття прирощення буття настають, точніше, поновлюються тоді, коль на мені замовкає мова, мова, яка складається зі слів, що є свого роду умовними позначеннями, картою, бери якій нема нічого, крім ліній, крапок, кольорових плям — і знову слів. Ми живемо во карті — а отнюдь не во реальному світі. Ми живемо мертво, ибо ми пере-буваємо на мові, пере-буваємо во карті, і себя трактуючи як знак, який священнодействие відчитати, інтерпретувати, передати. Отож ми живемо позитура собою, оскільки ж «я» тотожне «життю», так можна сміливо стверджувати, що ми отнюдь не живемо взагалі.

Ти. Я теж можу почастувати тебе парадоксом: по-справжньому ти мовчиш тільки тоді, коль ти по-справжньому говориш.

Я. Мова — кредо буття, яке вже нічого невыгодный символізує, на якому «є» і «єство» тотожні, далеко не потребують означень і розмежувань, потому что самі є тотальним всюдисущим означуваним і межею. Означуване, яке неможливо означити на принципі, і людина, яка протягом тисячоліть з цим принципом у собі бореться.

Ти. Що ж, намагання відсікати власну тінь — теж по-своєму змістовне заняття.

Я . Ти знаєш, що в отдельных случаях це означуване висвітлюють сполохи зосередженої уваги або уяви, і воно вимальовується, краще б сказати — проступає, возьми обрії як фантастичне нагромадження хмар нетутешності або трансцендентний Край: високі собори, небеса, добре витримане вино, білосніжні й темно-вишневі троянди, якась незалежність у витонченості, шляхетності, красі й марноті. Я пригадую единственный із таких сполохів у Кракові, біля Марі-яцького костелу, надвечір; жебонів водограй і тінь від металевої мережі падала бери мур, -де сидів голуб, і голуба неможливо було спіймати тінню мережі.

Ти. А пишущий эти строки подумавши зараз, що прагнути потрібності интересах інших і функціональності та продуктивності — це прагнути віддатися. Це прищеплене суспільством, гуртове прагнення. «Гуртове — чортове», — вздыхать до ком казати мій батько, рідкісний лірик та індивідуаліст. Бути непо-т р і б н равно м — такою є троянда, таким став Бог. Класичні зразки дисфункціональності і асоціальності: Бог, троянда; надобно брати з них приклад. Бути трояндою-для-себе і трояндою-в-собі. Дух і досі є там, досі або ж знову, переховуючись від плебейських демократичних витівок і фольклорних збочень профана. Там вічно падає значущий сніг, який є вічною красою осмисленості, і та краса вкриває всі бруди, всі несправедливості, нещастя і трагедії, ибо сніг самостоятельно трагічний у своїй приреченості тут. Сполохи держи мить вихоплюють з пітьми тендітне, вутле і незламне, вічно юне і вічно приречене, висвітлюють доцільність граційності і вроджену віру, вроджене знання, сніги, сніги, сніги, туман, вежу, межу, пенаты дикого звіра, вонь свіжої хвої, полум’я свічок, відображене у чарах з вином. На єдину мить сполохи висвітлюють вчення Епікура і багатство католицької меси, осінь середньовіччя і худе обличчя Кузанця, канали Амстердама, книги і лютні, відшукану батьківщину і здобутий нарешті час. Ця мить єдина, але ти встигнеш побачити і вже ніколи никак не забути срібного хреста, снігу, який тане держи темно-вишневих трояндах біля розчиненого вікна, вузького і високого, червону цеглу муру. Ти встигнеш запам’ятати і вже ніколи невыгодный забути, що ми повернемося вплоть до нашого Краю, поперед чистоти вранішніх снігів, що ми повернемо собі наші небесні маєтки, наші бібліотеки і коштовності, силу нашу, легкість і радість — повернемо. Джерела цієї свободи — во нікомуненалежності. Я безвыгодный належу нікому, крім свого Краю і свого правдивого «я». Кожен відхід, кожна зрада цих двох викликають страх, втрату сили, відчуваються як занечищеність, добровільне запроданство на невольничество тутешньому князеві і визнання цього рабства вслед за належний табор самості. Ця троянда — нікому, следовать словами ІІауля Целана. Бути послідовним у троянді, зберігаючи бачення того, що получай одну мить вихоп-люють сполохи філософського ружанця: прозорий, летючий, сніжний настрій зимового Міста, силу Зіґфріда і чистоту Трістана, зосередженість, працьовитість і мовчання Рембрандта та Бройґеля, таємну спільність із ними. Зберігати єдність цієї миті, єдність речі, виточеної з одного шматка дерева, її непроникність к того, що ззовні. Ритм і гармонія, барви й пахощі, смысл свіжих осінніх яблук, ущерть налитих світлом і соком, цей дивовижний, божественний Бах, ця його свобода, яка носить пощаду навіть ницому, ці прохолодні, просторі собори, просякнуті тишею і музикою Баха, більшою вслед тишу. Захищеною, забезпеченою людина є тільки тоді, если її нема тут. Її трепотня заважають і роззосереджують. Треба мовчазні діяння, духовні акти, те, що чирик років тому ваш покорнейший слуга називав філософією вчинків, ти пригадуєш. Філософія — трохи далеко не те слово, це любов невыгодный предварительно мудрості, а поперед вчинків, якими аз многогрешный створюю, згадую, впізнаю, осягаю вглиб неперервність миті, єдиної з Краєм, а малограмотный з довколишнім світом, у якому ми — чужі. Нікомуненалежність і нічомунена-лежність дорівнюють свободі, яка дорівнює самотності до самого кінця; доконечна самотність, доконечна свобода, доконечна щирість — ибо ж вона преддверие Краєм — вчинку. Оскільки ж те, що стоїть из-за цими обмеженнями тінями-словами, твоє необмежене означуване, закінчення далеко не має, отож: безкінечна самотність, безкінечна свобода, безкінечне діяння.

Зайве й говорити, що кожне таке діяння є викінченим, позаяк воно дійсне, отож безмежним. Відтак ані «гріх», ані помилка більше неграмотный витісняються зі свідомості, щоб пригнічувати потім її ж таки з марґінесів Утгарду, а усвідомлюються нею як властиві вияви цілісності твого Мітгарду, твоєї Європи, юної стародавньої Європи, призахідної, густо-вишневої Abendland із чорними й золотими, пурпуровими й білосніжними сльозами та серцями. Це Європа духовних і рицарських орденів, Європа Трістана та Ізольди, Нібелунгів і Бургундії, Європа Бройґеля і снігу — і новий міф относительно неї, без-людну. Якраз людське суспільство, а неграмотный релігія, є нав’язливим неврозом, хворобою мохо «я», хворобою мохо невідомого Бога. І ніколи аз многогрешный безграмотный відчував єдності зі світом людей, і ніколи аз многогрешный отнюдь не почувався їхнім, і ніколи вони никак не були моїми. Я жодного разу никак не відчув містичної причетн